Минулого тижня, незважаючи на відносно теплу погоду, країну продовжували розбурхувати газові новини. Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко заявляла про необхідність позбутися газового посередника. СП «УкрГаз-Енерго» попереджало, що перегляд наявної схеми постачання газу призведе до підвищення цін для споживачів. Мінекономіки погрожувало перевірити обгрунтованість ціни на газ, який постачає ця компанія. Президент країни наполягав на затвердженні збалансованого фінансового плану «Нафтогазу України», намагаючись цим вивести його зі складного фінансового становища, «зумовленого неефективною політикою уряду». Тим часом російські правоохоронні органи повідомляли, що не планують видавати Америці народженого в Україні російського громадянина Семена Могилевича (Сергія Шнайдера), заарештованого в Москві. А от у Туркменістані дивувалися виголошеним у Брюсселі планам українського прем’єра збудувати трубопровід «Білий потік» для постачання туркменського газу до Європи. Як знайти ключ, за допомогою якого можна розплутати цей газовий клубок? Його спробували знайти в п’ятницю на засіданні РНБО. Після нього Тимошенко заявила, що ухвалено рішення відмовитися від посередника й перейти на прямі домовленості з Росією. Однак Президент цю інформацію не підтвердив. На ці ж теми «День» розмовляв з експертом у галузі енергетики Олександром НАРБУТОМ.
— Чи не вважаєте ви, що арешт пана Могилевича певною мірою пов’язаний з майбутніми газовими переговорами між Україною та Росією?
— На це запитання можна відповісти в повному обсязі лише маючи в своєму розпорядженні документи, якими володіє ФБР, можливо, частково СБУ й, напевно, ФСБ. Від експертного співтовариства ви навряд чи отримаєте відповідну інформацію. Але я ознайомився зі звітом за результатами розслідування, пов’язаного з корупцією в економічній і політичній сфері, проведеного 2006 року неурядовою організацією з Великої Британії Global Witness. У ньому досліджується весь комплекс взаємовідносин у постачанні газу з Туркменістану й, відповідно, всі структури, що брали участь у цій справі. Один із розділів звіту присвячено схемам транзиту газу й комерційним компаніям «Республіка», «Ітера», «Єврал транс газ» (ETG), «РосУкрЕнерго» (RUE). Там показані зв’язки фізичних осіб, які представляли раніше інтереси ETG з компанією «РосУкрЕнерго». Це, зокрема, пан Олег Пальчиков, який був главою московського офісу ETG, а потім перекочував у крісло керуючого директора «РосУкрЕнерго». Це також британські піддані Девід Браун і Роберт Шетлер-Джонс, які входили до координаційного комітету RUE, а раніше відомі як директори компанії — непрямого держателя акцій ETG. У цьому дослідженні йшлося також про роль пана Могилевича у створенні ETG і, відповідно, висловлювалася версія й про його участь у створенні «РосУкрЕнерго».
— Там була спадкоємність?
— Так, логіка спадкоємності там була. У чому полягав фокус «Євралтрансгазу» й чому від цієї структури перейшли до схеми «РосУкрЕнерго»? Ідея ETG зародилася 2002 року, коли майже вже спливав час для реєстрації компаній з пільговим оподаткуванням в Угорщині для структур, створених нерезидентами. Слід було поспішати, оскільки пільги були відчутними й втрачати їх не хотілося. Платити до бюджету треба було лише 3%. Такий низький податок, звісно, дуже приваблював. Однак прямої участі «Газпрому» й «Нафтогазу» в ETG не було. Компанія «РосУкрЕнерго» була зареєстрована 24 липня 2004 року, що практично збіглося в часі з підписанням протоколу на високому рівні між «Нафтогазом» і «Газпромом» про створення такого собі СП з частками сторін 50:50. Сталося це в Криму 26 липня того ж року на тлі або практично під час переговорів президентів України та Росії Леоніда Кучми й Володимира Путіна, що відбувалися у вельми довірчій обстановці. Принаймні, так датовані відповідні угоди й перший контракт про постачання туркменського газу за участю «РосУкрЕнерго».
Що стосується пана Могилевича, то існує думка, яка грунтується на інформації з добре обізнаних, як то кажуть, джерел, що саме він був автором певної схеми так званого змішування дорогого російського газу з дешевшим середньоазіатським, що дозволило, по-перше, наростити обсяги газу, що постачається через «РосУкрЕнерго». Ну, й по-друге, повністю взяти під контроль рух усього середньоазіатського газу. Саме цієї ланки, цієї логіки саме й бракувало «Євротрансгазу», тому що він був лише посередником із транзиту середньоазіатського газу через територію Росії. Власне, ці послуги міг надавати й сам «Газпром», і єдиний публічний мотив, який міг бути у РАО, щоб передати цю роботу посередникові, — це уникнення оподаткування. І знову ж таки, судячи зі згаданого звіту, цей факт було встановлено. Хоча на той час «Газпром» офіційно навіть не вважався засновником «Євротрансгазу».
Після створення «РосУкрЕнерго» «Газпром» отримав додатковий інструмент для акумулювання всього середньоазіатського газу й постачання еквівалентних йому обсягів, підкреслюю, не туркменського газу, а саме еквівалентних обсягів російського газу до України та Європи. І, відповідно, формула цієї суміші дозволяла «Газпрому» надавати «РосУкрЕнерго» додаткові обсяги російського газу для експорту в Європу. Відповідно, остання компанія самим публічним виходом на ринки капіталу отримувала додаткову можливість залучати ресурси й бути інструментом не лише для тіньового розподілу ресурсів, а й, можливо, (причому ці цілі закладалися спочатку) для залучення капіталу для інвестування того ж Прикаспійського газопроводу. Причому такі мотиви наводив і сам «Газпром».
Якщо припустити, що роль пана Могилевича в обох компаніях-посередниках була значною, то його арешт може внести певний дисбаланс у розподіл прибутків, і, відповідно, посилити ймовірність розбіжностей, які й без того існували між сторонами, що беруть участь у діяльності компанії. У результаті можна розраховувати, що цей посередник піде з публічної арени.
— Тобто можна припустити, що арешт Могилевича сприятиме ідеям Юлії Тимошенко про ліквідацію «РосУкрЕнерго»?
— Хочу сказати, що ці ж думки звучали й з вуст російського першого віце-прем’єра й кандидата в президенти РФ Дмитра Медведєва, його однофамільця, голови «Газпромекспорту» та заступника голови правління «Газпрому» Олександра Медведєва. Ці ідеї можуть також певною мірою відображати внутрішньополітичну боротьбу в Росії, де, як відомо, суперничають дві потужні групи. У цьому разі група силовиків може бути зацікавлена в тому, щоб «копнути» глибше проти «Газпрому» й тих, хто його опікає. І це, безумовно, може бути на руку нашому прем’єру, яка досить послідовно відстоює ідею відходу цього посередника з газового ринку України.
— Але хіба нам сьогодні не байдуже, хто посередник? Значно важливіше якось балансувати ціну газу й ціну транзиту. Чи можна чекати на цьому шляху реальних зрушень?
— Певною мірою відхід посередника може каталізувати й прискорити цей процес. З другого боку, важливою є передусім наша власна позиція, тобто наша власна стратегія, наш варіант розуміння того, що має відбуватися на внутрішньому енергетичному ринку. І, відповідно, зовнішні аспекти енергетичної стратегії могли б бути детально розроблені на її базі в міжнародних переговорах не лише з нашими соратниками по ГУАМу, як це відбувалося в Давосі, а й під час майбутніх переговорів на вищому рівні між президентами України та Росії. Але з цього приводу в мене поки є певні сумніви. Висловлювання нашого Президента свідчать, що він вважає досягнутий баланс, принаймні, вигідним для України, отже порушувати його немає сенсу. Він веде мову про створення якоїсь формули ціни, яка б виключала політичну компоненту, але ця формула чомусь стосується передусім вартості газу. Але для нас не менш важливою є й вартість транзиту. Від чого насамперед залежить ефективність фінансової діяльності НАК «Нафтогаз України». Будь-яка затримка в корекції ціни на транзит виливається у величезний дефіцит, що позначається на інвестиційному потенціалі цієї компанії, тобто її можливості розвиватися, утримувати й модернізувати газотранспортну систему, нарощувати видобуток газу. Щоправда, це вже дещо інша історія, оскільки застій у газовидобутку насамперед пов’язаний з нашими неадекватно низькими внутрішніми цінами на газ.
— І з високою рентною платою.
— Дійсно, співвідношення між рентною платою й ціною на газ робить торгівлю видобутим в Україні газом дуже невигідною. Тому необхідно ініціювати або зниження ренти, або підвищення ціни на газ власного видобутку. Я гадаю, швидше — друге, ніж перше, оскільки рента це все-таки складова платежів компаній, що експлуатують українські надра й таким чином використовують найдорожчі й, до того ж, невідновлювані ресурси. Але підвищення цін на «внутрішній» газ, з урахуванням довгострокових тенденцій, це, безумовно, ще й додатковий виграш у енергоефективності. Завдяки цьому створюється стимул для підвищення конкурентоспроможності вітчизняної промисловості й житлово- комунального господарства, міняється структура ринку енергоносіїв і скорочується споживання газу.
— Відмінності між позиціями прем’єр-міністра й Президента в газовій темі призвели до того, що до Москви готувати візит туди Президента, а поїхала Раїса Богатирьова. Які в неї директиви на переговори?
— Я думаю, що у секретаря РНБО України було два головні завдання. Перше — зафіксувати, що підготовкою переговорів на вищому рівні, як і раніше, займатиметься РНБО. Друге — узгодити порядок денний, теми для обговорення. Що стосується корекції можливих цінових параметрів, пошуку більш вдалої формули ціни на газ і, відповідно, можливих спроб змінити вартість транзиту, то, я вважаю, що ця робота багато в чому визначатиметься політичною волею президентів. Вона чи то буде, чи то ні. Про це ми дізнаємося лише за фактом. Путін, йдучи зі своєї посади, навряд чи буде зацікавлений зараз розв’язувати цю проблему. Тим паче, що час і погода грають на Україну, яка практично безпроблемно проходить сезонні піки споживання, маючи певні запаси газу в підземних сховищах. У той же час, як ми бачимо з офіційної заяви російської сторони, там узагалі не бачать підстав для переговорів щодо тарифу, підкреслюючи, що він вже змінений у недавніх домовленостях...
— Принаймні в межах 2008 року.
— Так, у межах 2008 року, хоча зрозуміло, що взагалі сама логіка наших відносин, коли цінові параметри поставок газу ми узгоджуємо лише на рік наперед, грає на руку виключно російським компаніям і Росії загалом. Це дозволяє їй мобільно, з урахуванням того, як розвиваються проекти альтернативних маршрутів, що йдуть в обхід України, коригувати відносини з нами. Для української сторони принципово важливо було б повернутися на грунт двосторонніх міждержавних відносин, які мають визначати, які обсяги газу транспортуватимуться через Україну після 2013 року. Цей рубіж для нас особливо важливий. І не лише тому, що втрачає чинність нинішня міждержавна угода. Приблизно в цей час почнуть потужно працювати вже заявлені альтернативні для України газотранспортні маршрути, зокрема «Північний» і «Південний» потоки. А у зв’язку з тим, що розробка нових родовищ у Росії затягується, нові маршрути можуть відтягнути на себе істотні обсяги газу, які призначалися для транзиту через територію України.
— Я так розумію, що в середньостроковій перспективі для України навіть більш важливим завданням, ніж підвищення ціни транзиту, є збереження обсягів прокачування газу по нашій трубі.
— Ситуація розвивається так, що в найближчі півтора-два роки нам треба остаточно зрозуміти, що буде після 2013 року. І якщо припустити, що ми будемо так само активно відстоювати цнотливо державний статус нашої газотранспортної системи й не моделюватимемо якусь схему участі в ній іноземного капіталу (йдеться про власність, а не просто про концесії), не будемо перетворювати це на ефективний конкурентний бізнес, що демонструє вигідність нарощування обсягів прокачування, то, безумовно, 2011, 2012, 2013 роки (я називаю очікувані дати введення в дію різних альтернативних маршрутів) можуть призвести до того, що знизяться обсяги постачання газу через українську територію. Спочатку відсотків на 20 у 2012 році, а потім навіть наполовину, а може й на 60% по відношенню до сьогоднішнього дня.
— І наша газотранспортна система стає нерентабельною?
— Так, адже витрати на експлуатацію ГТС розкладатимуться на менший обсяг газу, а складова витрат у ціні, відповідно, значно підвищуватиметься.
— І не буде можливості модернізувати систему транспортування?
— Така можливість і сьогодні досить ілюзорна. А якщо допустити зниження обсягів прокачування, то щось змінити буде дуже важко. Зараз для цього ще є потенціал. Треба діяти й у напрямку поліпшення умов роботи наших маршрутів і одночасно готувати обгрунтовані пропозиції для країн Каспійського басейну, для Європи, яка може сьогодні мати газовий міст на Каспійсько-Середньоазійський регіон не лише у варіанті «Набукко», а й у варіанті так званого проекту «Білий потік», який істотно коротше. Але тут треба розуміти, що час дуже швидкоплинний. Поки реальну конкуренцію «Набукко» намагається скласти лише Росія, тоді як Україна в цьому процесі не бере участі (заява Тимошенко про «Білий потік», що наробила галасу, виявилася передчасною й, схоже, судячи з реакції офіційних осіб Євросоюзу й керівництва Туркменістану, принесла поки не дуже багато користі). А Росія тим часом працює на цьому напрямку вельми конкретно. Уже підписані угоди з Болгарією й Сербією. Проведені переговори з Австрією про придбання 50% компанії OMVGasInternational, яка, по суті, володіє так званим центральноєвропейським газовим хабом у Баумгартені (це система газопроводів зі сховищами, яка забезпечує інтеграцію наявної газотранспортної системи й має слугувати також вхідними воротами для газопроводу «Набукко»). Беручи під свій контроль ці газові ворота, Росія, гадаю, прагнутиме скоріше приєднати саме до цього хабу свій «Південний потік» і, таким чином, обійти «Набукко».
— І випередити.
— Звісно. Тим паче що з газопроводом «Набукко» є проблеми, що полягають у специфічній позиції Туреччини, через яку цей проект на даному етапі, по суті, загальмувався. Але є труднощі й у російського «Блакитного потоку». І його теж гальмує Туреччина, яка хоче не просто транспортувати газ через свою територію, а й мати прибуток від торгівлі ним. Тому Росія замість проекту «Блакитний потік» дедалі більше просуває «Південний потік». І в нас є рік, можливо, максимум два, щоб відстояти свої газотранспортні перспективи, запропонувавши Європейському співтовариству та країнам Каспійського басейну й Центральній Азії свій маршрут, показати інфраструктурну, фінансову й організаційну готовність бути партнером у цьому проекті. Він може виглядати як продовження Транскаспійського газопроводу, який мусить пройти через води Каспію, прямуючи по території Азербайджану на грузинський порт Супса. А далі через Чорне море в районі Феодосії зайти в Україну й інтегруватися в нашу газотранспортну систему, орієнтовану на Європу.
— Є ще варіант зріджування газу...
— Ця альтернатива в нас і залишається, я б її не відкидав. Але важливо насамперед використати можливі конкурентні переваги нової трубопровідної системи, у будівництві якої ми могли б стати ініціаторами й лідерами. Достатньо сказати, що морська ділянка газопроводу Супса — Феодосія як мінімум у півтора разу коротша, ніж ділянка Новоросійськ — Бургас.
— Чи вистачить у нас ресурсів для таких масштабних проектів?
— Найнеприємніше, що це далеко не пусте питання. Негативний досвід ми вже продемонстрували. Пригадаймо наші заяви про готовність модернізувати газотранспортну систему (про це було заявлено на саміті Євросоюз — Україна 14 вересня минулого року, де був підписаний меморандум про те, що впродовж найближчих п’яти років обсяг інвестування в цьому напрямку буде на рівні не менш як 2,5 мільярда євро). Джерела цих вкладень бюджетом не зафіксовані... Більше того, наскільки я знаю, в «Нафтогазі» зараз розгорнулася дискусія з приводу бюджету капітальних вкладень на 2008 рік для дочірньої компанії «Укртрансгаз». І йдеться там про те, щоб удвічі зменшити обсяги фінансування на підтримку газотранспортної системи, що виділялися на 2007 рік. Назву цифри: замість 1,6 мільярда гривень передбачається 800 мільйонів, що ніяк не відповідає згаданим міжнародним зобов’язанням. Більше того, відносини «Укртрансгазу» з «Нафтогазом» у сфері забезпечення транзиту виглядають сьогодні просто курйозними. За великий транзит «Нафтогаз» платить «Укртрансгазу» суму, еквівалентну вартості технологічного газу, що купується «Укртрансгазом» у компанії «УкрГазЕнерго». Таким чином «Укртрансгаз» нічого на експортному транзиті не заробляє й виживає лише за рахунок транспортування газу українським споживачам. По суті, всю цю систему магістральних газопроводів утримують українські платники податків.
— Тобто українська ГТС не є системою, що саморозвивається?
— Маючи, по суті, нульову інвестиційну привабливість, вона не має додаткового фінансового ресурсу для модернізації. І дуже показовим у цьому сенсі є газопровід Богородчани — Ужгород, який уже понад три роки тому був повністю забезпечений усіма проектними роботами, підібрані підрядчики, постачальники, продумане й розроблене фінансування. Цей перспективний для обох сторін проект дозволив би збільшити експорт природного газу через українську ГТС на 19 мільярдів кубометрів. Однак через відсутність політичної волі він так і не розвивається. Позиція Росії тут така: ми спочатку маємо визначитися, чи прокачуватимуться через територію України додаткові обсяги газу. Якщо перевести цю тезу на загальнодоступну мову, то виходить ось що: поки ми не побачимо своєї участі в управлінні, а краще — у володінні вашою трубою, ніяких додаткових обсягів транзиту ми вам гарантувати не можемо. У свою чергу, відсутність таких довгострокових гарантій практично може призвести до того, що буквально через п’ять років, близько 2013 року, Україна матиме абсолютно інші обсяги транзиту газу через свою територію. Крім вищеназваних проектів, цьому, швидше за все, сприятиме поліпшення відносин Росії із Польщею й укладення угоди з нею про рівноправне спільне володіння ділянкою газопроводу Ямал — Європа, що йде через її територію. У результаті до 2016 року скорочення обсягів транзиту через українську ГТС може стати більше ніж масштабним і досягти 60—65%. Це призведе до помітного погіршення економічних показників нашої ГТС, аж до її збитковості.
— Звідси й розмови про банкрутство «Нафтогазу»?
— Це ланки одного сценарію. Тому що саме по собі це банкрутство нікому не потрібне. Хоча видалити компанію, яка може заважати проникненню основних власників ресурсів природного газу, а саме — росіян, на український ринок було б для них дуже корисно. І тут головне все ж таки заволодіти трубою. Будь-яке сьогоднішнє вкладення в діючу газотранспортну систему в рази вигідніша інвестиційна операція, ніж створення нових дорогих багатомільярдних маршрутів («Північний потік» обійдеться Росії майже в 10 млрд. євро, стільки ж будуть змушені вкласти в «Набукко» європейці). Усе це дуже капіталомісткі проекти. Ці проблеми можна вирішити, лише якби Україна зайняла більш активну, більш конструктивну позицію й змогла відділити комерційну діяльність «Нафтогазу» від транспортної діяльності, виділивши «Укртрансгаз» як самостійну структуру. Тоді можна було б згодом вийти на можливу модель приватизації або часткової приватизації компанії й, відповідно, нашої великої магістральної труби. І тоді інвестори розуміли б, що вони вкладають у надійний, десятиріччями випробуваний маршрут, причому вони беруть участь не лише в транзиті, а й в отриманні комерційного прибутку.
— Я так розумію, у цьому й полягає ключ до розв’язання цього вузла проблем.
— Звісно. І він у наших руках. Ми весь час гадаємо, що робитимуть Росія, Європа й Америка щодо Каспійського басейну. Але що збираємося робити ми, які пропозиції є в нас, яка в нас стратегія енергобезпеки і чи є вона взагалі? Важливо мати й напружені тактичні плани на 2—3 роки щодо реалізації цієї стратегії. У цьому плані я бачу певну непослідовність, зокрема й у політичній позиції, декларованій Президентом. Вона полягає в тому, що не варто чіпати транзитну ставку, оскільки цим ми можемо спровокувати подальше підвищення ціни газу. Але й останні ідеї щодо більш ніж п’ятиразового підвищення транзитної ставки, звісно, нагадують явним авантюризмом. У результаті будь-які альтернативні маршрути, навіть найдорожчі, матимуть дуже високу інвестиційну привабливість і окупність протягом 2—3 років. У цьому випадку ніхто більше з Україною не обговорюватиме тему транзиту. І все ж таки корекція транзитних тарифів у напрямку середньоєвропейських необхідна. Дискусію з цього питання слід вести з урахуванням усіх наших можливостей — і великого обсягу транзиту й потужностей газотранспортної системи, що резервуються. І ця дискусія повинна забезпечуватися всією потужністю державної машини. Тобто переговорами на найвищому рівні, їхньою професійною підготовкою, визначенням реальних цілей, а також дипломатичними зусиллями, що враховують домовленості на найвищому рівні й орієнтовані на активізацію як двосторонніх відносин із Росією, так і, можливо, багатосторонніх консультацій, спрямованих на забезпечення підтримки проекту транспортування газу з країн Каспійського басейну до Європи через Україну. Якщо ці переговори пройдуть успішно, то через півтора року в України з’являться реальні домовленості й перспективи.
— Я вважаю, що тут для нас ще й важливо діяти дуже обачно. Я б сказав, що обережна позиція Президента не позбавлена підстав.
— Мені щодо цього сподобалися також заяви прем’єра наприкінці минулого року. Вона казала, щоб ми повинні проаналізувати всі аспекти діяльності «Нафтогазу», всі наші міжнародні угоди й лише після цього починати рухатися з якимись ініціативами. Так от, слідуючи цій логіці, варто утримуватися від поспішних гучних заяв, швидше сформувати ефективну команду переговорників, заповнити вакансію віце-прем’єра (ним цілком міг би стати Віталій Гайдук, який має високий рівень розуміння всіх аспектів національної безпеки й енергетичної політики). Важливо також вибудувати абсолютно чітку вертикаль взаємодії Президент — прем’єр — віце-прем’єр — міністр палива та енергетики — «Нафтогаз», посиливши команду переговорників професійними експертами й фахівцями. Тоді ми можемо вийти на нові для України рубежі й закріпитися на них, ставши при цьому більш вигідним, перспективним і відкритим партнером для Євросоюзу.
— Тема Гайдука дуже цікава. Чи не думаєте ви, що перед тим як погодитися на виконання функцій, про які ви говорите, він вимагатиме певного мандату для себе, бо, напевно, такого мандату йому не дали у РНБО, у зв’язку з чим він і змушений був піти.
— Я думаю, що ви тут, безумовно, дивитеся в корінь. Ефективність будь- якого члену уряду, а тим паче віце- прем’єра, багато в чому визначається тими повноваженнями, які він має, а також довірчістю стосунків у команді, взаєморозумінням, тим, наскільки він вільний у підборі кадрів. І, можливо, саме з цим пов’язане зволікання. Боюся, що зараз воно, як і в усі часи, дуже небезпечне.
