Він нагадав, що профільний комітет підтримав запропоновані Кабінетом Міністрів показники (які значно нижчі від затверджених 21 жовтня в першому читанні 118,6 грн. межі малозабезпеченості та 148 грн. мінімальної зарплати), і висловив думку, що, вірогідно, комітет обстоюватиме свою позицію, готуючи законопроект до другого читання, повідомляє Інтерфакс-Україна.
Безвідносно до того, набере закон чинності після схвалення парламентаріями та Президентом (що малоймовірно) чи зазнає коригувань у бік зниження обох мінімумів (що реальніше), у будь-якому випадку цей документ не має нічого спільного з задекларованою ним метою — підвищенням грошових доходів громадян. Навіть навпаки, саме цей закон може сильно вдарити по кишенях цих громадян.
ПОЧОМУ МІНІМУМ ДЛЯ НАРОДУ
Фахівці-медики, котрі розраховують норми прожиткового мінімуму, не сумніваються, що вони можуть втиснути перелік продуктів харчування, регулярне поїдання яких дозволить людині не померти від виснаження, у практично будь-яку суму грошей. У такому списку фігурує понад 20 найменувань продовольства. Затвердженого списку непродовольчих товарів і послуг немає. Позаяк товари та послуги час від часу дорожчають, зростає і прожитковий мінімум. А враховуючи, що вартість споживання жирів, білків і вуглеводів залежить не так від норми, як від їхньої кількості в різних продуктах, вартість мінімуму може варіювати в досить широких межах. Власне, ця невизначена безрозмірність «мінімуму» робить відповідний закон «цікавим» інструментом внутрішньополітичної боротьби. І ось чому.
Головна цікавість у тому, що розмір межі малозабезпеченості закладається в розрахунок показників державного бюджету. Від цього мінімуму залежить мінімальна зарплата. А від неї штрафи, збори, мита й тарифи, тобто все обчислюване в мінімальних зарплатах. Зокрема й зарплата депутатів. Справді, статистичні дані щодо реально отримуваних зарплат важко зв’язати з нині чинним мінімумом у 73 гривні. Фактично в серпні середня зарплата становила 153,21 гривні на місяць. І це при тому, що половина всього працездатного населення нічого не випускає, отримуючи зарплату винятково з бюджету. В червні зарплату в розмірі 105,01—150 гривень отримували 16,7% від загальної кількості працівників. 60% працівників було нараховано зарплату в розмірі до 150 гривень при середньому рівні зарплати 158,01 гривні. Проте експерти переконані, що дані Держкомстату враховують не більше половини фактично виплачуваних зарплат.
Цей висновок цілком підтверджують дослідження Світового банку «Бідність в Україні», де пропонується розрізняти рівень споживання родин і рівень їхніх доходів. Згідно з даними соціологічних опитувань рівень прибутків (за відповідями респондентів) виявляється вдвічі меншим, ніж рівень споживання. За тенденцією частка заробітної плати в доходах сімей з 1995 року стабілізувалася на позначці 55—60%. В основному такі пропорції пояснюються тим, що працівники мають не враховані державними органами прибутки. Та про це нижче.
А поки що ми змушені констатувати: реально від підвищення «мінімумів» виграють привілейовані бюджетоотримувачі, високооплачувані категорії державних службовців, ставки котрих «прив’язано» до мінімальних окладів, усі бюджетні працівники (від прибиральниці до «шефа») установ, яким зарплату не затримують «за визначенням» (центральні органи влади, їхня обслуга, органи влади багатих регіонів, просто багаті відомства, які живуть зі штрафів і поборів тощо). Підвищення мінімумів виявиться вигідним і для приватних підприємств, які виконують бюджетні замовлення — їм буде вигідно роздувати штат, законно підвищуючи цим вартість своїх послуг.
А стосовно перспектив для всієї економіки, то ухвалення закону, який збільшує розбалансованість державного бюджету, тільки поглибить загальну кризу. Відтак проголосований закон для виконавчої влади — це «удар нижче пояса». За результатами 8 місяців цього року надходження до бюджету «живими» грошима становило 65% від запланованого. З початку року не зафіксовано жодного випадку, коли фактичні надходження «готівки» вийшли б на рівень планових. Найбільші доходи з початку року були в травні — 794 млн. грн. але це становило тільки 62,5% від плану. Найнижчі доходи зафіксовано в лютому — 45,2% плану. Доходи серпня становили 724 млн. грн. і їх вистачило лише на виплату поточної зарплати й оплату відсотків за раніше взятими кредитами. Для порівняння: при набранні законом чинності з 1 жовтня 1998 р. доведеться додатково шукати 1 млрд. грн. щомісяця. Запитується, хіба цього не розуміють ініціатори ухвалення закону? Ще й як розуміють, інакше й не пропонували б.
ЛОГІКА АБСУРДУ
Авжеж, серед тих, хто голосував за підвищення «мінімуму для народу», було чимало депутатів, щиро зацікавлених у поліпшенні умов життя пересічних громадян. Та й серед урядовців, котрі регулярно улагоджують «прожиткові» конфлікти з профспілками, навряд чи хтось свідомо воліє погіршення становища найманих працівників. Та парадоксальність нашої ситуації в тому, що ні законодавча, ні виконавча влада не хочуть бачити реально існуючий ринок праці, не хочуть враховувати його закономірності й потреби. І як наслідок — або підтримують непотрібні для трудящих закони, або не підтримують те, чого люди справді потребують.
Радянська доба, розплодивши в надмірних кількостях наукових працівників, інженерів, люмпен-пролетарів, апаратників і номенклатурників, прирекла наших громадян на незабезпечене неробство або низькокваліфіковану працю не за фахом. Кандидати наук і начальники цехів почали торгувати в кіосках, човничати чи отримувати допомогу за безробіттям. Здавалося, що з початком реформ мала вивільнитися велика кількість дешевої та кваліфікованої робочої сили, яка дасть нашій економіці конкурентну перевагу й допоможе перейти у стадію промислового зростання. Аж ніяк. З 1990 року обсяг виробництва впав удвічі, причому безробіття, з урахуванням прихованого, не більше 10%, а з урахуванням нелегальної зайнятості — навіть нижче. Старі робочі місця, у більшості своїй збережені, втратили економічну ефективність, а нові з’являються зовсім не там, де потрібні для економічного підйому. Це Маргарет Тетчер могла дозволити собі закрити до дідька всі непродуктивні шахти, а в нас із бюджетними подачками для шахтарів ніяк не наїздяться перші особи держави. Здавалося б ясно, що ліпше спрямовувати бюджетні гроші не на збереження неефективних робочих місць, а на створення ефективних. Та наша влада визнає за краще виступати заручником непрацюючого й бідного населення.
Повернемося до горезвісного закону про «мінімум». Загалом ідея існування мінімальної оплати одиниці продуктивної праці дуже хороша. Та лише при виконанні певних умов. По-перше, коли можливо враховувати продуктивність праці. А це неможливо зробити без визначення реальної ринкової вартості товару, випущеного за одиницю часу (для цього потрібен неабсурдний бухоблік, прозорі ринки збуту, рівні умови для підприємців тощо).
По-друге, ідея мінімуму прийнятна, коли зароблені гроші (нехай і перекручено враховані) виплачувати економічно доцільно. Приміром, коли роботодавець вирішує брати нового працівника, скажімо, із зарплатою в 100 грн. на місяць, він насправді вирішує питання про те, чи може він дозволити собі додаткові витрати в розмірі 200 грн (+100 грн — податки на фонд оплати праці). Відтак, надмірні за будь-якими мірками нарахування на фонд оплати праці пояснюють безліч диспропорцій сучасного ринку праці — відсутність пропонування робочих місць із боку роботодавців, низьку вартість трудових послуг, широке використання нелегальної праці, безправне становище працівників у їхніх відносинах з роботодавцями.
По-третє, аби реально застосовувати закон про «мінімум» в інтересах трудящих, вони повинні мати право вимагати цей мінімум, а також реальну альтернативу отримати згаданий мінімум в іншому місці. Інакше кажучи, мінімум грошей без мінімуму прав — ніщо. Громадяни реально не мають права вимагати заборгованість у зарплаті в судовому порядку, позаяк ні уряд, ні парламент не хочуть змін і бояться можливого закриття збиткових підприємств. Громадяни реально не можуть знайти більш високу легальну зарплату. Нарешті, громадяни просто пристосувалися безбідно обходитися без зарплати, як і роботодавці пристосувалися не виплачувати ніяких зарплат.
Отже, підіб’ємо підсумки. Закон «Про встановлення величини вартості межі малозабезпеченості й розміру мінімальної заробітної плати» прямого стосунку до реального становища трудящих не має. Навпаки, закони, які прямо впливають на рівень прибутків громадян, залишаються без уваги. І це більше ніж закономірно, адже основний бізнес у нашій країні роблять державні та навколодержавні структури, водночас не даючи розвиватися приватному бізнесу й легальному ринку праці.
До речі, чи знає наш читач, чому в Польщі немає боргів у зарплатах? Лише тому, що польська «Солідарність» не дозволяла їх робити, і зовсім не тому, що польські чиновники більше люблять поляків, ніж наші — українців. А чи знає наш читач, чому в Польщі щорічний приріст економіки становить 8%? Не в останню чергу тому, що поляки не мали змоги бути зарахованими на роботу й не працювати, а роботодавці — нараховувати й не платити зарплату.
№206 28.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
