«Нам, тим, хто зв’язав своє життя з цією благородною
твариною, соромно дивитися в очі своїм вихованцям. Коневі не поясниш, що
в країні важкі часи, що всім важко, й адміністрація іподрому нічого не
може зробити, щоб нагодувати коней. Та хіба можна допустити, щоб іподром,
який 130 років дарував киянам ні з чим незрівнянну радість спілкування
з найкрасивішим у світі створінням, помер?..» (Із листа колективу Київського
іподрому).
...Кобила Перуджі — розумниця. Навіть маленький оберемок
сіна, що їй дають, вона навчилася розподіляти. Поїсть-поїсть, залишки розгребе
копитами, полежить на цій крихітній підстилці (сили ж потрібні!), потім
доїсть решту. Інші коні відразу все з’їдять і стоять день і ніч на мокрому
льодяному бетоні. «Заробляють» собі дерматити й артрити.
Це не кадр із фільму про війну. Це сьогоднішнє життя рисистих
столичного іподрому. За минулих часів окрім сіна їм давали овес, висівки,
моркву, сіль. Тепер — тільки чотири кілограми сіна, чого страшенно мало.
Комори пусті. Немає тирси для підстилки. У багатьох денниках з’явилися
ями — від голоду коні вигризають бетон...
Сьогодні стайні Київського іподрому схожі на загін, відрізаний
від розгромленої і відступаючої армії. Ні командування, ні забезпечення.
Річ у тому, що, згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України про
перехід державної власності у комунальну, іподром, підвідомчий Міністерству
агропрому, перейшов у підпорядкування Києва. То хто ж зараз зобов’язаний
про нього піклуватися? Кореспондент «Дня» мала телефонну розмову із заступником
начальника управління комунального майна Київської міськдержадміністрації
Тетяною НЕРУБАЦЬКОЮ.
— З ким можна поспілкуватися про іподром?
— Такої конкретної людини поки що немає. Щойно закінчили
акт прийому-передання іподрому із державного у комунальне майно. Не знаю
навіть, затвердили його чи ні. Галузеве управління — це інше питання. Мабуть,
іподром відійде або до управління торгівлі(?!), або до управління фізкультури
і спорту. Ніяких розпоряджень Київрада ще не ухвалювала.
— А коли Кабмін видав розпорядження?
— 9 липня 1999 року.
— ?!!! Адже кінь — не комунальне майно, не шафа, він
хоче їсти.
— Мабуть, місто і забрало іподром, щоб покращити там ситуацію.
Це на словах. А насправді?
«ГИНЕ ІПОДРОМ, ГИНЕ ПОРОДА РИСИСТИХ»
Відверто кажучи, зараз до коней Київського іподрому нікому
нема діла, окрім наїзників, їхніх помічників і конюхів. А людей теж кинули
напризволяще. Отримуючи по 20—30 гривень на місяць, вони не в змозі підтримати
своїх вихованців. До того ж, не знають, що їх самих чекає завтра.
Директор іподрому повідомив колективу, що перегонів не
буде. Протягом невизначеного часу. Практика показує: таке формулювання
означає початок кінця. Так було в Санкт-Петербурзі та Воронежі, так було
з нашим львівським іподромом — після «тимчасового» скасування перегонів
іподроми «тихо спочили». І не воскресли досі.
А що таке іподром? Це лабораторія, де відбувається оцінювання
коней — верхових і рисистих. Походження коня може бути чудовим, а працездатність
середня. Для кожної тварини це індивідуальний показник. Саме тому жоден
фахівець сам не може оцінити коня. Після випробувань, залежно від показників,
визначають подальше використання коня — у племпродаж чи на конезавод із
племінною метою для розширення відтворювання.
— Щоб виростити висококласного коня, — зауважує директор
Дубровського кінного заводу Віталій Вільховий, — має бути хороше годування,
ветеринарне обслуговування і тренінг. Із першими двома умовами ми на місці
якось упораємося. А швидкість, прудкість — найважливіші якісні ознаки рисистої
— розвиваються тільки у змаганнях. Якщо не буде іподрому, ніде буде випробовувати
коней. А без оцінки на селекційний клас, у нас не буде права на виробника.
Головний зоотехнік Лозовського конезаводу (Харківська область)
Володимир Пересада з приводу ситуації на Київському іподромі кореспонденту
«Дня» сказав стисло: «Остання ланка вирощування рисистих — іподром. Якщо
гине іподром, то гине і порода рисистих».
Адже для того, щоб вивести породу, потрібні роки й роки...
ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ
Біля витоків розвитку породистих коней стояла багата знать.
Сьогодні чимало впливових людей планети мають не тільки власних скакунів
і рисаків, а й приватні кінні заводи. З точки зору бізнесу, кінь — товар
специфічний. Він дорогий, однак він більш ніж окуповується для власників.
Кінноспортивні змагання збирають безліч народу. Усі грають у тоталізатор.
Там не потрібні великі ставки. Письменник Гіляровський розповідає про бідного
гімназиста, який, не маючи жодного уявлення про коней, поставив рубль на
«сіренького» жеребця Фогабала і виграв тисячу триста дев’ятнадцять рублів.
Для Москви кінця ХIХ-го століття то були скажені гроші.
Розвинений тоталізатор приносить величезні прибутки. Грошей
вистачає на те, щоб функціонували інститути, спеціалізовані лабораторії,
кінноспортивні школи, тренувальні пункти, мали роботу жокеї, ветеринари.
Крім того, є заохочення для власників племінних коней. Тобто іподромові
не доводиться «йти з простягнутою рукою» до держави. Навпаки, ті 10 відсотків
податку, які отримує держава від тоталізатора, становлять досить «кругленьку
суму».
У газеті «День» про ідею тоталізатора ще у 1996 році розповідав
наїзник у поколіннях, колишній директор Київського іподрому Павло Бабутін.
Він стверджував, що якщо в Україні розпочати гру «парі поза іподромом»,
то рисаки можуть витягнути з глибокої кризи все конярство. На жаль, можновладці
цього не почули. І тепер ми «маємо те, що маємо».
Основні спрямування у конярстві — верхове і рисисте. За
кордоном рівноцінно розвиваються обидві породи. У серйозному тренуванні
і в різних змаганнях коні відточують свої найкращі якості, виробляють «класність».
В Україні весь кінний спорт переживає нині важкі часи. Немає умов, розбігаються
фахівці. А загалом верхове конярство на гребені хвилі — скакуни мають великий
попит у «нових українців». І тренувати верхових простіше. Там лише кінь
та вершник (жокей). І мчи собі полями-лісами. А рисистим керує наїзник,
який сидить у «качалці». То їй потрібна лише рівна бігова доріжка іподрому.
Ставлення у нас до рисаків вельми красномовно унаочнює ситуація на Київському
іподромі. Навіть кінні заводи, які спеціалізуються на рисистих, беруть
нині курс на «просто гарного» коня. Заради того, аби вижити.
Більшість країн має свою національну породу коней. Її оберігають
і розвивають. В Україні таким конем можна вважати орловського рисистого
(на його основі виведено українську верхову породу коней). З’явилася вона
завдяки графові Олексію Орлову. За переказами, пристрасний коняр викупив
у турків рідкісної краси сріблясто-білого жеребця. За Сметанку, так граф
назвав цього дивовижного коня, він виклав 60 тисяч рублів. Золотом! Чим
невимовно вразив усю Європу.
Сметанка став родоначальником породи, над створенням якої
граф працював 33 роки. Мети було досягнуто. Кінь вийшов великий, гарний,
витривалий і мав жваву рись. Про орловського рисака кажуть, що він годиться
«і під воду, і під воєводу», під сідло і в упряж. Універсальний кінь. Шкода,
якщо ми втратимо цю породу. Доброго коня завжди цінували і зараз за кордоном
цінять дуже високо, незрівнянно більше від найдорожчого автомобіля.
РИСИСТІ З ДУБРОВКИ — У ДВАДЦЯТЦІ НАЙКРАЩИХ КОНЕЙ ХХ
СТОЛІТТЯ!
В Україні на рисистих спеціалізується вісім державних конезаводів,
один колгоспний, одне акціонерне товариство і дві племінні ферми. Дубровський
конезавод, заснований у ХIХ столітті князем Дмитром Костянтиновичем Романовим,
визнано у наш час найкращим кінним заводом століття у країнах колишнього
Союзу. Коні Дубровки виграли більше від усіх призів Дербі — головних призів
у змаганнях рисистих. Дубровка дала конярству знаменитого Гільдейця — родоначальника
цілої лінії рисаків, Піона — видатного «спортсмена» і найкращого виробника
орловської породи. На його честь встановлено один із двох головних призів
на перегонах орловських рисистих у країнах СНД. У двадцятку найкращих коней
ХХ століття потрапило шість рисистих Дубровського кінного заводу. Кінні
заводи тісно пов’язані з іподромом. Тимчасово вони віддають йому своїх
вихованців, щоб у змаганнях з іншими коні розкрили свої найкращі риси.
Багаторазових переможців відбирають для селекції, у виробники. Наприклад,
наїзник Київського іподрому Олександр Скворцов привів до перемог чимало
коней Дубровського конезаводу (Полтавська область). Під його орудою орловські
рисаки Поступок і Дельфін у 1998 році у Москві виграли центральні призи
СНД — «приз Піона» і «приз Барса». Минулого року у Києві найкращу прудкість
серед трирічних орловців показав рисак Уклон Запорізького конезаводу, наїзник
— Володимир Куклін. Та от що дивує. Медаллю і Почесною грамотою за цю перемогу
Запорізький конезавод відзначили не у рідній вітчизні, а... у Москві Асоціацією
рисистого конярства «Содружество». Поїздку Скворцова до столиці Росії сплатили
друзі — з іподрому не пішло ні копійки. Найсмішніше (чи то найсумніше?),
що за таке «самовілля» у керівництва іподрому та директора конезаводу були
великі проблеми...
«КІНСЬКИЙ ОСВЕНЦІМ» ЯК ДЗЕРКАЛО НАШОГО СУСПІЛЬСТВА
У зв’язку з вищевикладеним, м’яко кажучи, дивує добросердя
генерального директора корпорації «Конярство України» Ігоря Горошка. Хоч
куратор рисистих і визнає, що фінансують конярство погано, нічого трагічного
у своїй галузі не бачить. Запитую:
— А як ви, Ігоре Павловичу, дивитеся на Київський іподром?
— Позитивно. А що? Це нормальне підприємство, найпотужніша
база. Там є все для проведення перегонів міжнародного класу. Призові, всепогодні
доріжки, стайні. Просто зараз тимчасові труднощі з кормами. З нового урожаю
становище виправиться.
— Але ж коні голодують сьогодні!
— Іподром передали у підпорядкування Києва. Напевно, міська
влада знала, що вона робить і для чого бере іподром. Ми, аграрники, застерігали,
що це своєрідний об’єкт. Керувати ним не можуть просто фахівці. Це мають
бути професіонали, із навичками, а головне — ті, хто розуміє і любить коня.
Ну, гадаю, там справи покращають.
— Уже восьмий місяць пішов після розпорядження Кабміну,
а іподром безпритульний. Наїзники кажуть: «Сьогодні наші стайні — це кінський
«освенцім».
— Видно, зараз у місті складніші проблеми. Та дійде черга
й до іподрому... Це ж столичний іподром! Центр відпочинку. Іноземці, приїжджаючи
до Києва, відразу просять показати іподром. Багато з них цікавляться кіньми.
І, варто зауважити, наші коні мають поки що попит за кордоном. Це наша
гордість....
Я слухала Ігоря Павловича і думала: поки у влади «дійде
черга» до іподрому, то бідні тварини, пробачте, здохнуть. Голодні коні
і поїдений ними бетон стайні донині стоять у мене перед очима. Згадую рядки
з вірша Володимира Маяковського «Хорошее отношение к лошадям»: «Подошел
и вижу — за каплищей каплище по морде катится, прячется в шерсти... И какая-то
общая звериная тоска, плеща вылилась из меня и расплылась в шелесте. «Лошадь,
не надо. Лошадь, слушайте — чего вы думаете, что вы их плоше? Деточка.
Все мы немножко лошади, каждый из нас по-своему лошадь».
Якщо взяти до уваги слова поета, що кожен із нас по-своєму
кінь, то напрошується ще сумніший висновок: знущаннями над цією гарною,
благородною твариною, ми показуємо, на що здатні щодо себе. І хто ж змінить
це ставлення, крім нас самих?..
