В ніч на вчора, через півтори години пiсля закінчення дії свого ультиматуму, президент Сполучених Штатів Джордж Буш звернувся до нації, оголосивши, що він віддав наказ атакувати цілі на території Іраку. Президент Іраку Саддам Хусейн — головна ціль військ коаліції на чолі зi Сполученими Штатами (вона налічує 35 держав світу) — оголосив у відповідь джихад, священну війну проти Сполучених Штатів. Перед світанком перші ракети коаліції полетіли на свої цілі в Багдаді та інших іракських містах. І таким чином почалася чергова, вже не перша війна, розпочата поза Організацією Об’єднаних Націй. Проти такої війни виступали громадська думка і політичні лідери багатьох країн світу. Або ж, іншими словами, Сполучені Штати зробили чергову і небезуспішну заявку на те, що саме вони сьогодні мають право одноосібно встановлювати світовий устрій.
Сумнівів у тому, що Ірак програє війну коаліції, немає. Надто нерівними є військові потенціали й ресурси. Ірак уже програв і інформаційну війну. І протести по всьому світу — зовсім не в активі Саддама Хусейна. Сумніви в тому, що світ, глобальна безпека і стабільність будуть в результаті операції у виграші — величезні. Авторитету ООН, головному післявоєнному інструменту досягнення міжнародної стабільності, завдано удару, після якого вже, як правило, не отямлюються. Головним інструментом світоустрою стає право сили — про це, між іншим, ще кілька років тому відверто говорила у своїй книзі екс-прем’єр-міністр Великої Британії Маргарет Тетчер. Остаточний розпад післявоєнного устрою світу з його холодною війною, військово-політичним протистоянням, стабільнiстю, великою мірою досягнутою завдяки військово-стратегічному балансу сил настає, таким чином, не з розширенням НАТО і Європейського Союзу, а з утворенням коаліції, яка здатна провести військову операцію (під будь-якими гаслами) виключно одноосібного характеру, не рахуючися з думкою інших. Вперше це сталося 1999 року проти Югославії. Вдруге — сьогодні в Іраку. Обидва рази Статут ООН ставав на перешкоді, і обидва рази операція проводилася в будь-якому разі. Різниця — в тому, що операцію проти Югославії підтримали всі союзники по НАТО, операція проти Іраку їх розколола. Обидві операції проводилися з метою усунення диктаторського режиму незалежно від попередньо проголошеної мети. Результат, досягнутий поки що в Югославії, навряд чи може відповідати витраченим на повітряну операцію зусиллям і різні заходи після неї.
Рішення розпочати війну без її схвалення РБ ООН, як говорилося в дипломатичному середовищі, насправді дало керівництву Сполучених Штатів продемонструвати волю, а лідерам Франції, Німеччини, Китаю, Росії, багатьох інших держав — зберегти своє обличчя.
Заради справедливості варто було б додати пару речей. По-перше, три роки тому ні Франція, ні Німеччина не протестували проти так само сумнівної з погляду міжнародного права операції НАТО в Югославії. І тому посилання на моральність зараз виглядають дещо натягнуто.
По-друге, жодна з країн- членів ЄС, як і сам Союз в цілому, а тим більше Росія, не спромоглися виробити достатні ресурси для захисту своїх позицій — таким чином, усе навколо іракської кризи виглядало як вистава з заздалегідь відомими сценами. Істотне зростання антиамериканських настроїв у суспільствах багатьох країн світу сьогодні — недостатня підстава для занепокоєння за умови, що уряди цих країн все одно будуть змушені тісно співпрацювати з Сполученими Штатами незалежно від їхньої політичної орієнтації.
Серйозні проблеми постають для теорії громадянського суспільства як необхідного елементу постіндустріального (інформаційного) суспільства. Американське суспільство, як довела практика, довіряє урядовій пропаганді, за останніми даними, на 70 відсотків підтримуючи операцію в Іраку. Важко говорити про свободу преси, оскільки зовнішня політика адміністрації Буша опинилася в самих Сполучених Штатах поза критикою, на відміну навіть від найтіснішого союзника США — Великої Британії. Все це дає підстави для зростання популярності радикально лівих і лівацьких рухів і ідеологій, далеких від демократичних ідеалів, і для критики основних критеріїв демократичного суспільства, особливо на Сході Європи, в Азії, в Африці, в країнах Латинської Америки, де демократія ще є набагато більше показовою, ніж справжньою.
Було б занадто песимістичним стверджувати, що з першими ударами по Іраку знищено всю повоєнну систему міжнародних відносин. Удару швидше зазнала ідея багатополярного світу, а також сподівання, що сучасна дипломатія здатна створити світ без воєн. Усвідомлення цього, очевидно, й повинне стати основою конструювання нового світу, яке не настало автоматично з новим тисячоліттям.
