Третього грудня й напередодні всі раптово згадали про інвалідів. Це день їхнього захисту. Та чи хотіли б вони, щоб їх захищали, й від чого? Здається, багатьом із них почувається краще вже навіть тоді, коли їх просто здають в інтернат. Звучить можливо й не по людськи, але дає надію. На саморозвиток, потрібність і навіть одруження.
НАРЕЧЕНІ НА ВІЗКАХ
Молодята, якщо так можна назвати 47-річну пару, одружувалися звісно не вперше. Власне лише повінчалися. Розпис вимагає паперової тяганини, а батюшка у Вінницькому будинку гереатричнго профілю, як і храм — свій і під рукою. Зрештою, як кажуть Василь Вишневський і його пошлюбована дружина Людмила Іванова, що нам ділити? В обох по інвалідному візку й схожі історії. Аварія, травма, каліцтво й відмова другої половини. На довершення будинок для людей похилого віку, який приймає молодих інвалідів. Та це не був крах, а тільки початок нового життя.
«Директор розпорядився, щоб нам дали окрему кімнату, а кухня забезпечила по можливості святкову вечерю», — пригадує Василь. Людмила додає, що того дня їм у кімнату принесли поношений інтернатівський холодильник — весільний подарунок від дирекції. Подружжя наперебій доводить, що останніх шість років після одруження їм значно краще жити ніж раніше. На літо пару забирав до себе один із людмилиних синів. На зиму привіз назад додому, в інтернат. Жінка доглядає Василя й пристосувалася на візку поратись у кімнаті. Василь щоранку, як і годиться чоловікові, їде «на роботу» — чистити на кухні картоплю. Праця в інтернаті — це ще один спосіб, окрім одруження, жити в окремій кімнаті. Цей привілей можна здобути активно копаючи клумби, або інтелектом. Колишня вчителька, потрапивши до інтернату, писала всім, хто просив, листи, оформляла пенсійні папери, просто вислуховувала, примирювала й була душею всіх. У серпні вона померла, залишивши після себе започатковані культурно-розважальні традиції, клуби за інтересами й вільне житло. Загалом, без підселення в інтернаті живуть два подружжя, голова культурно-побутової комісії, художник та ветеран війни.
ПАРТИЗАНКА СХІРТЛАДЗЕ ДАРУЄ ШКАРПЕТКИ
Фото в молодості, бойові нагороди, портрет сина та його дитяча іграшка на телевізорі, під великою іконою на стіні. Елементи інтер’єру скромної, але з балконом, кімнати. Власниця відкладає плетіння на завалений детективами й любовними романами стілець, який слугує приліжковою тумбою, й поринає в спогади.
«Маму німці розірвали живою, досі буває чую уві сні, як вона кричить, коли її кидають в колодязь», — пані Галина замовкла, щоб витерти сльозу, а потім показала шрами від 25 пліток, які їй, 13-річній дівчинці, «виписали» гестапівці. Знову сльози, але вже за єдиним і покійним сином. Колишня партизанка швидко опановує себе, просить висловити подяку директорові інтернату Володимиру Вольському за хороше харчування й медичний догляд і одразу додає: «Дай Бог, щоб ні ви, ні ваші батьки не попадали сюди...».
Тут Галина Схіртладзе живе 12 років. Окрім того, що вона ветеран ВВВ і заслужений донор СРСР, що вже дає підстави жити в окремій кімнаті, 78 річна жінка останніх 9 років була бригадиром місцевої городньої бригади. Тепер у неї більш спокійна праця — плете шкарпетки для інтернатних приятельок. Факт, що в інтернаті є до кого мовити слово, тримає пані Глину в цьому закладі. В одному з Вінницьких сіл у неї є затишний будиночок, але, маючи з чим порівняти, вона закликає самотніх старих не боятися пропозиції селищного голови переїхати в будинок для престарілих. Що стосується молоді, то, наприклад, Раїса Панасюк сама вмовила рідного батька здати її в інтернат.
А ЗІ МНОЮ БУВ КРАСИВИЙ!
Услід за Оксаною Білозір 20-річна Таня Луценко зі свого візка під мінусовку радісно виспівує відому естрадну пісню про миленького, який украв її серденько. Таня каже, що завжди хотіла бути на сцені, й тільки в цьому інтернаті здійснилась її мрія. Крім тутешньої сцени, вона співає на обласних й міських фестивалях. А на питання, що для неї означає день захисту інвалідів просто розсміялась, як дуже щаслива людина, яку влаштовує все. Але у Тані все ж є одна мрія: стати артисткою. Її колега по вокалу й майже ровесник Олег Іващенко, який пошкодив у аварії хребет, мріє більш прагматично — прокинутися здоровим. У нього є надія, але немає грошей на операцію. Наскладати їх з інвалідної пенсії навіть марно мріяти. «Перший рік сподівався, що візок мене мине, другий — до нього звикав і входив у нову колію, а тепер шукаю спосіб, щоб реалізувати себе й бути корисним для інших», — зауважує Олег.
Це молода когорта 302 х мешканців будинкупрестарілих, із яких 30% — інваліди. Рая Панасюк найактивніша серед них. Заочно здобуває освіту журналіста у столичному університеті ім. Шевченка і вчиться в школі психотерапії. Вона редактор внутрішнього радіо й дописувачка спеціалізованих видань. На місці телевізора в її кімнаті — комп’ютер. Рая, як активний діяч громадської спілки молодих інвалідів, подорожує містами України й сподівається на екскурсію за кордон.
«Для батька важко, що я тут, але для мене бути в інтернаті підходить більше, ніж дома, в селі. За сім років життя тут я більшого досягла, ніж за попередніх 25 дома. Там навіть немає доріг, щоб їздити візком, а в місті я майже самостійна і в мене активне життя. Більше немає питань? Тоді я побігла», — помахала рукою Раїса і енергійно покрутила коліщата свого візка.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Коли в будинку для людей похилого віку хтось умирає, то, як каже його культпрацівник Марія Лапченко, всі прекрасно розуміють, що звільняється кімната, але за окремим житлом тут особливо не ганяються. В той час, коли фізично здорові люди борються за право на власні квадратні метри, в інтернаті знають справжню ціну живого спілкування...
