Ухвалення Верховною Радою нового закону про вибори народних депутатів України, що грунтується на принципі пропорційного представництва, не викликало помітної громадської реакції. Можливо тому, що вся увага була спрямована на зрив імплементаційного процесу. А можливо, тому, що багато хто чекає, якою буде реакція Президента — підпише чи не підпише він цей закон. Нарешті, переходу до пропорційної виборчої системи давно очікували, й коли він відбувся, це могли сприйняти як звичайну річ.
Тим часом, сам факт суттєвого реформування виборчої системи заслуговує на серйозну увагу громадськості з багатьох причин.
По-перше, зміна виборчої системи за своїм характером і суспільними наслідками є одним з найважливіших інструментів трансформації всієї політичної системи. Багато в чому вона рівнозначна конституційній реформі, оскільки пов’язана з порядком формування вищого представницького й законодавчого органу країни й таким чином зачіпає основи політичного устрою. Нагадаємо читачам, що в нас кожні нові парламентські вибори вiдбувалися за новою виборчою системою. Але ж стабільність політичного порядку так само важлива, як і стабільність економічної та правової системи.
По-друге, саме виборча система вирішальним чином впливає на характер і масштаби представництва в законодавчій владі різних соціальних інтересів. Приміром, пропорційна система сприяє представництву ідеологічно виражених інтересів, носіями яких є політичні партії та партійні коаліції. А от мажоритарна система дозволяє представити (інша річ — наскільки ефективно) інтереси виборців конкретних територій (територіальних виборчих округів).
По-третє, виборча система визначає характер відносин між виборцями та депутатським корпусом. За мажоритарної системи громадяни безпосередньо обирають свого представника у відповідному органі влади. У рамках пропорційної виборчої системи посередником між виборцями та депутатами стають політичні партії та виборчі блоки.
По-четверте, від характеру й особливостей виборчої системи значною мірою залежить політико-ідеологічна структура депутатського корпусу. Якби 1998 р. Верховна Рада України обиралася не за змішаною, а за пропорційною виборчою системою, комуністи отримали б 169 депутатських мандатів, блок соціалістів і селян — 59, загалом — 228 місць у Верховній Раді. Ось і більшість, тільки ліва.
Чому Верховна Рада України проголосувала саме за пропорційну систему?
Найпростіше й досить точне пояснення полягає в тому, що пропорційна система вигідна партіям. Передусім тим партіям, які вже відомі виборцям і мають досить стабільне коло прихильників. Оскільки члени політичних партій становлять понад дві третини складу Верховної Ради, то недивно, що серед законодавців знайшлося досить багато прихильників цієї виборчої системи.
Крім того, пропорційна система є своєрідним стимулятором партизації політичної еліти. Значна частина політичної, адміністративної та підприємницької еліти не хоче пов’язувати свою долю iз політичними партіями. Мажоритарна система дозволяла таким політикам завойовувати місця в парламенті без формального позначення своїх політичних й ідеологічних уподобань. В умовах пропорційної системи для них фактично не залишається вибору — якщо хочеш потрапити до Верховної Ради, то доведеться приєднуватися до тієї чи іншої партії (виборчого блоку).
У свою чергу, партизація політичної еліти дозволить структурувати Верховну Раду, чітко виділити більшість і опозицію. Та й узагалі, посилення ролі партій у політичній системі країни наблизить нас до стандартів ліберальної демократії. Адже в умовах сучасної демократії законодавча влада та керівництво виконавчої влади формуються саме на підгрунті конкуренції між політичними партіями.
Пропорційна виборча система сприятиме партизації не лише політичної еліти, а й широких верств населення. У будь-якому разі голосування за партійними списками вимагатиме від виборців визначитися зі своїми політико-ідеологічними уподобаннями та інтересами.
Все це — загальнотеоретичні аргументи на користь пропорційної системи. Але у її прихильників у Верховній Раді були й конкретні політичні мотиви. При цьому малися на увазі не стільки переваги пропорційного представництва, скільки вади мажоритарної виборчої системи. Для політичної партії дешевше й легше (в організаційному плані) провести виборчу кампанію у загальнонаціональному виборчому окрузі, ніж у кількох сотнях мажоритарних округів. Ще одна важлива обставина — мажоритарна система дає простір для широкого використання адміністративного й фінансового ресурсу. За пропорційної системи, як вважають її прихильники, значення цього чинника суттєво зменшується.
Ну й, нарешті, слід враховувати політичну ситуацію, в якій було ухвалено новий виборчий закон. На тлі невдачі імплементаційного процесу та розколу більшості за нову виборчу систему в основному проголосували або явні, або приховані опоненти Президента. Таким чином, вони наче сказали: ми готові до позачергових виборів Верховної Ради, але вони проходитимуть за нашими правилами. Якщо парламентські вибори проходитимуть за пропорційною системою, цілком можливо формування широкого виборчого блоку «За Україну без Кучми», який може не лише подолати чотиривідсоткових бар’єр, а й істотно змінити конфігурацію політичних сил у парламенті.
Очевидно, що пропорційна виборча система (точніше можливі політичні наслідки її запровадження) не дуже вигідна Президенту. Але чи лише Президенту? Чи виправдаються очікування прихильників цієї виборчої системи?
Певні висновки, а не просто прогнози, можна робити вже тепер. Адже принцип пропорційного представництва вже пройшов певну перевірку в українських умовах у рамках змішаної виборчої системи. Крім того, є досвід закордонних країн, на який теж слід зважати.
Ще коли була прийнята змішана система, передбачалося, що вона сприятиме політичній структуризації нашого парламенту. Дійсно, політико-ідеологічна структура Верховної Ради України 3-го (14-го) скликання стала чіткішою, але не лише завдяки новій виборчій системі. Було проведено рішення, згідно з яким виключне право створювати свої фракції отримали тільки партії, що подолали чотиривідсотковий бар’єр. У результаті до 8 фракцій політичних партій, що перемогли на виборах у загальнодержавному виборчому окрузі, увійшло 90% всіх народних депутатів. Однак скасування Конституційним Судом 9 грудня 1998 р. рішення Верховної Ради про виключне право створювати свої фракції лише партіям, що подолали чотиривідсотковий бар’єр, призвело до істотної зміни та фрагментації фракційної структури українського парламенту.
Iз 13 фракцій і депутатських груп, що нині діють у Верховній Раді України, 7 виникли не через результати виборів 1998 р. Iз 8 фракцій партій і виборчих блоків, що перемогли на цих виборах, 2 («Громада» і ПСПУ) вже пішли у небуття, 2 (НРУ, блок соціалістів і селян) розкололися, та й інші, за винятком комуністів, зазнали істотних кількісних і якісних пертурбацій. На кожній новій сесії парламенту від 10% до чверті складу парламенту міняли свою фракційну приналежність. Таким чином, сам по собі пропорційний принцип представництва структуризації парламенту не забезпечує. Необхідна не лише політична структуризація парламенту, а й закріплення (стабілізація) структури, створеної внаслідок виборів. Одним із заходів, спрямованих на стабілізацію парламентської структури, могло б бути запровадження партійного імперативного мандату. Інакше кажучи, депутат, який міняє свою фракційну приналежність, має позбавлятися свого мандата.
Кажучи про структуризацію парламенту, слід мати на увазі й ту обставину, що пропорційна система посилює ідеологічну поляризацію депутатського корпусу. Структура політико-ідеологічних переваг українського електорату така, що жодна більшість (ліва чи права) не матиме значної переваги над опозицією. Пригадаймо епопею зі спікеріадою. Ця історія цілком може повторитися в новому виборчому циклі. А про можливість внесення змін до Конституції тоді можна буде лише мріяти. І будь-яка ситуативна більшість у цих умовах здаватиметься благом.
Наступна проблема пов’язана з впливом партій на формування уряду (Кабінету Міністрів). Депутати-мажоритарники виступають у парламенті передусім як лобісти. А партіям, що отримали місця у Верховній Раді, потрібен вагоміший куш. Створення природної, а не добровільно- примусової парламентської більшості можливе лише за умови формування партіями- переможницями коаліційного уряду. Чиста пропорційна система створює політичні передумови для формування коаліційного партійного Кабінету Міністрів. Однак ця схема найбільш ефективно діє в умовах парламентської форми правління. В Україні ж існує президентсько-парламентська система. Парламент не формує уряд, а тільки затверджує кандидатуру прем’єр-міністра. Якщо більшість у парламенті завойовують партії, опозиційні Президенту, то майже неминучим є виникнення політичної кризи. За оцінками авторитетних західних політологів (Аренд Лійпхарт, Скотт Мейнуерінг, Хуан Лінц, Майкл Воллерстайн), поєднання пропорційної виборчої системи та президентської форми правління є найбільш невдалим у політичній практиці. Воно веде до формування слабких, нестабільних і неефективних політичних систем. Такі політичні режими існують у більшості латиноамериканських країн.
А от ще одна політико- правова колізія. За парламентської форми правління міністри зберігають за собою депутатські мандати. За нашою ж Конституцією таке поєднання заборонене. Уявімо собі таку ситуацію. Парламентська більшість, що має незначну перевагу над опозицією, делегує своїх представників до Кабінету Міністрів і ... втрачає свою кількісну перевагу над опозицією.
Що стосується адміністративного ресурсу, то його застосування, на жаль, можливе й за пропорційної системи. Показовим у зв’язку із цим є приклад «Громади», яка левову частку своїх голосів отримала в Дніпропетровській області. Головою обласної ради та «некоронованим королем» Дніпропетровщини тоді був лідер «Громади» — П.І.Лазаренко. У будь-якому разі вплив адміністративного ресурсу можна ефективно обмежувати тільки через забезпечення масованого, щільного й надійного контролю за перебігом голосування та підрахунком голосів виборців, а не за допомогою кардинальної зміни виборчої системи.
Формат газетної статті не дозволяє назвати й деякі інші негативні наслідки запровадження пропорційної виборчої системи у нинішніх політичних умовах. Йдеться не про те, що ця система взагалі не підходить для української політичної практики. Питання в іншому. Зміна виборчої системи (як, проте, й конституційного порядку, правил економічного регулювання тощо) не повинна бути наслідком коливань політичної кон’юнктури, емоційних поривів або тактичних комбінацій, спрямованих проти політичних опонентів.
