Перипетії українсько- російських відносин навряд чи когось залишають байдужими. Чи то умови торгівлі, газотранзит, нафтопроводи, борги, кордони, чи то острів Тузла, що мимовільно став кульмінацією та іронічним символом року Росії в Україні. Озираючись назад, уявляється, що сама українська державність новітнього часу формувалася в умовах постійної полеміки й суперечок із Росією. При цьому, незважаючи на гостроту протиріч на рівні урядів та бізнес-кіл, на вищому рівні у двосторонніх відносинах завжди існувала можливість для прийняття термінових рішень, здатних погасити протиріччя або відкласти вирішення спірних проблем «до кращих часів».
Напередодні візиту російського президента до Києва (23—24 січня 2004 р.) висловлювалися обережні очікування й сподівання, що з російської сторони будуть, нарешті, підготовлені й озвучені певні помітні та змістовні пропозиції. Або принаймні прозвучать оцінки, які допоможуть розвіяти подив українського обивателя щодо намірів наших сусідів, або мотивів, через які вони затіяли минулого року сварку в Керченській протоці.
Або ж, що В. Путін нарешті дасть відповідь учасникам внутрішнього українського спору про те, чи отримає Україна, зрештою, якісь вигоди від проекту Єдиного економічного простору. Іншими словами, візит дозволить зрозуміти, наскільки російське керівництво готове до серйозного сприйняття відносин із сусідньою країною.
Однак по суті двосторонніх відносин із російської сторони під час візиту було сказано дуже мало. До речі, про ряд невирішених або відкладених проблем у двосторонніх відносинах, як і з приводу Тузли, В. Путін або зовсім промовчав, або висловлювався обтічно. Напрошується висновок, що Москва досі підміняє зацікавлений підхід до розвитку взаємовигідних двосторонніх відносин риторикою про «стратегічне партнерство». Або ж не бачить необхідності в їх послідовному оздоровленні, зводячи їх до діалогу та взаємної підтримки між правлячими елітами. Однак навіть у цьому плані зберігається помітна асиметрія.
Із боку офіційного Києва, здавалося б, було зроблено максимум можливого, аби В. Путін зміг записати підтримку та лояльність Києва як своє особисте досягнення. Спочатку Росії пообіцяли нормалізувати розрахунки за енергоносії та забезпечити певну участь у контролі за українськими газопроводами. У результаті з’явився проект міжнародного газотранспортного консорціуму.
Москва хотіла, щоб Азовське море було визнано внутрішніми водами України й Росії, із забороною заходу для військових кораблів третіх країн. У грудні 2003 р. Президент України погодився й на це.
Водночас, за винятком поставок російського зерна та кредитування робіт із добудування енергоблоків на Рівненській та Хмельницькій АЕС, з російської сторони не було запропоновано нічого істотного.
ЗОВНIШНЄ НАВАНТАЖЕННЯ
Що стосується внутрішньої ситуації в Росії, В. Путіна чекає безперечний тріумф на президентських виборах. Раніше було абсолютно неможливо уявити той обсяг влади, який зараз має російський лідер. І тим абсурднішими виглядали б припущення про цілковиту лояльність президенту з боку Федеральних зборів і губернаторів. Тепер же Путін іде на другий термін без реальних конкурентів, а спостерігачі сперечаються про те, чи отримає він стільки ж голосів на виборах 14 березня, скільки отримав М. Саакашвілі у Грузії, чи дещо менше.
Але якщо з погляду передвиборних цілей Україна В. Путіну вже не потрібна, вельми сумнівним виглядало супроводження візиту до України кризою й ажіотажем у зв’язку з припиненням подачі російського газу до Білорусі.
Єдине пояснення полягає в тому, що Росії може загрожувати серйозна зовнішньополітична криза, здатна поховати надії В. Путіна на обмеження панування США та створення багатополярного світу. На тлі безумовного посилення адміністративного контролю і суспільної підтримки в самій Росії, адміністрація В. Путіна стикається зі зростаючими труднощами та проблемами в міжнародному контексті. Арешт М. Ходорковського, дискредитація та поразка на виборах ліберальної опозиції, відставка Е. Шеварднадзе і зміна влади у Грузії, кроки Дж. Буша в бік примирення з Францією та Німеччиною у певному сенсі сприяли міжнародній ізоляції Росії. При цьому з боку Москви спостерігалися дедалі активніші та жорсткіші спроби посилити вплив на пострадянському просторі, включно з методами силового й економічного тиску.
МІНСЬКИЙ ПРИКЛАД
У випадку з Білоруссю інтрига виглядала так. Після створення союзної держави Білорусь, яка надала Росії військові бази й об’єкти інфраструктури на своїй території, отримувала газ за внутрішніми російськими цінами. Спочатку ці витрати вважалися прийнятними. Однак після 2000 р. така практика почала зазнавати дедалі більшої критики з боку російського уряду.
Нарешті головний постачальник газу — РАТ «Газпром» — запропонував Білорусі підписати контракт на поставку газу в 2004 р. за експортними цінами («на ринкових умовах»), а російський уряд навіть пообіцяв надати кредит для компенсації різниці між ринковою (експортною) ціною та ціною п’ятого поясу Росії. 22 січня, саме напередодні приїзду В. Путіна до Києва, було оголошено про провал білорусько- російських переговорів та повне припинення поставок природного газу. Оскільки інших шляхів отримання газу, ніж із Росії, Білорусь не має, Москва підштовхувала Мінськ погодитися на продаж за борги магістрального газопроводу в Польщу, прокладеного по території Білорусі.
РАТ «Газпром» припинив поставки газу до Білорусі з 1 січня 2004 р., а 22-го керівництво «Газпрому» поширило заяву, що приватні компанії ТОВ «Ітера Холдинг» і ЗАТ «Транснафта» також припинять поставки газу до Білорусі з 24 січня, внаслідок чого блокада стане повною. Проте тільки-но візит В. Путіна завершився, вже 24 січня комерційні компанії відновили поставки російського газу до Білорусі. Таким чином 22 — 23 січня проблему довели до стадії крайнього загострення цілком навмисно, з тим, щоб підштовхнути Київ і Мінськ до подальших поступок.
Ситуація тим більше є пікантною, оскільки за умовами договорів про створення Союзу Білорусі та Росії, між ними передбачається єдиний економічний простір. Проте в 2003 році впродовж якого тривали переговори про створення ЄЕП, російська сторона домагалася переходу на поставки газу Білорусі за експортними цінами. Можна припустити, що російська сторона, з урахуванням переговорів щодо ЄЕП у форматі чотирьох держав, намагалася усунути прецедент отримання якоюсь із цих країн енергоносіїв за внутрішніми російськими цінами. Або ж російський уряд принципово не хоче створення в рамках ЄЕП повноцінної зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень. Якщо друге припущення вірне, напрошується висновок, що російська сторона вельми жорстко нав’язуватиме в рамках ЄЕП торговий режим, що забезпечує надання російським виробникам істотних переваг у торгівлі.
Не менш символічними виглядали заяви В. Путіна на адресу «винуватця торжества» і ніби ініціатора будівництва дамби у Керченській протоці, краснодарського губернатора О. Ткачова (22 січня). Перебуваючи в Києві, В. Путін не визнав за можливе торкнутися цього питання, але перед від’їздом в Україну публічно висловив схвалення дій О. Ткачова (імовірно, і щодо Тузли), що підтверджувало версію про навмисну організацію кризи в Керченській протоці.
АСИМЕТРИЧНЕ ПАРТНЕРСТВО
Загалом візит В. Путіна 23 — 24 січня справляв враження дуже «глянцевого», протокольного заходу. Однак про акценти й тональність візиту можна судити за трьома підготовленими раніше й підписаними документами. Серед них:
— міжурядовий протокол про обсяги поставок товарів у рамках виробничої кооперації у 2004 р. Висвітлюючи візит, російське телебачення особливо наголосило на тому, що цей протокол регулює поставки комплектуючих при виробництві військової продукції;
— угода про обсяги поставок українського оцинкованого прокату до Росії. Цей документ символізує перехід російської сторони від антидемпінгових бар’єрів до практики регулювання торгівлі за допомогою експортних квот, також вельми далекої від принципів та ідеології вільної торгівлі. Що стосується бізнес-інтересів, угода забезпечує певну підтримку колам донецького бізнесу;
— угода між Національною атомною компанією «Енергоатом» і російським ВАТ «Твел» про співробітництво на 2004 рік, яка стосується здебільшого поставок ядерного палива для українських АЕС.
Крім підписання цих трьох документів, на прес-конференції 23 січня було повідомлено, що в лютому відбудеться російсько-українсько- німецька зустріч із питання створення газотранспортного консорціуму.
На цьому положенні тривалий час наполягала українська сторона, гостро зацікавлена у проведенні зустрічі напередодні відкладених міжурядових консультацій на вищому рівні. Російська сторона раніше всіляко зволікала із залученням до консорціуму німецького бізнесу. Однак тепер і Кремль, з огляду на ускладнення зовнішньополітичної ситуації та незважаючи на власні геополітичні апетити, був змушений зняти заперечення, оскільки консорціум без інвестицій є нонсенсом.
Під час візиту не було підписано або парафовано, як передбачала напередодні російська сторона, довгострокову угоду про транзит нафти через Україну. При цьому з російської сторони неофіційною умовою для підписання такої угоди вважається згода українського уряду на використання нафтопроводу Одеса — Броди в режимі реверсу. При цьому в самій російській пресі звучать застереження щодо того, що неофіційною мотивацією реверсу може бути утримання контролю над нафтопроводом до моменту завершення будівництва трубопроводу Баку — Джейхан, а також — отримання прав власності на нафтотермінал у порту Південний. За такого сценарію російські компанії зможуть зірвати перспективи енергетичної незалежності України та отримання нафти з альтернативних джерел.
У коментарях за підсумками візиту В. Путіна більшість експертів сходяться на тому, що певних істотних рішень щодо двосторонніх відносин, включно з консультаціями з політичних питань, до президентських виборів у Росії не буде.
Одна з причин — в тому, що до виборів у Росії адміністрація США та лідери країн ЄС підтримуватимуть відносно нейтральний та делікатний тон у відносинах із Кремлем, хоча багато хто на Заході вже зараз, як, приміром, Дж. Сорос, називає російську економіку безперспективною, а владу — авторитарною або напівдиктаторською.
Що ж стосується самого В. Путіна, то лише після виборів у Росії він зможе отримати більш детальне уявлення про свої міжнародні можливості та перспективи Росії в сучасному світі. І, відповідно, сформулювати чіткіше ставлення до проблем української політики.
Однак вимагаючи від України економічних поступок і нічого не даючи взамін, російська влада, таким чином, самою «політикою здійснених фактів» прямо і вельми істотно впливає на політичні процеси, що відбуваються в Україні.
