Минулого тижня вона знову стала актуальною в зв’язку з заявою Держдуми про нову кримську Конституцію, а днями в сюжет вплелася лінія таємничого зникнення екс-спікера кримського парламенту Супрунюка. «Таємничий півострів» і далі залишається джерелом і предметом внутрішньоукраїнських і зовнішньополітичних інтриг, хоча, при уважному погляді на ситуацію, незрозуміло, як йому це вдається. Взяти хоча б колишніх кримських лідерів: Мєшков у Москві, Супрунюк — у бігах...
За останні сім років усталилася політична прикмета: якщо в Москві згадали про Крим, це означає: там почався новий раунд боротьби за перерозподіл влади. Чи навпаки: коли в Москві почався новий перерозподіл влади... Отож і тепер, коли слабнучі руки російського президента зісковзують із владних важелів, про Крим згадали. Благо, що нагода випала цілком пристойна — 21 жовтня кримський парламент ухвалив новий текст Конституції автономії. 23 жовтня Держдума Російської Федерації вибухнула з приводу цього документа гнівною заявою, грудьми стала на захист російської мови, проігнорованої, на думку думців, у новому варіанті кримського Основного Закону.
А здавалося б, — справа звичайна. Кожен із двох попередніх складів Верховної Ради автономії приймав свій Основний Закон, тож і новий, обраний у березні цього року, мав право на власну конституційну творчість. Проте йому поталанило менше, позаяк ухвалення нової редакції кримської Конституції збіглося з появою в Москві ознак кризи президентської влади.
Попередній гострий напад любові до кримчан, а точніше — до севастопольців, стався в московських політиків рівно два роки тому, саме в період стрімкого злету на політичні вершини, а згодом — не менш стрімкого падіння з цих вершин Олександра Лебедя. Спочатку сам генерал-«миротворець» висловив свою думку з приводу належності Севастополя. А в 1992 — 1993 рр., у період жорсткого протистояння Єльцина й Верховної Ради РФ, політичні верхи Російської Федерації била справжня переможна «любовна пропасниця», об’єктом якої був сонячний півострів. Тимчасове видужання настало після подій 3 — 4 жовтня 1993 року, коли розігрувати кримську карту стало безглуздо: російський президент вирішив тоді політичний диспут на свою користь сильнішим козирем — танками та спецпризначенцями.
Московським «добродійникам», по суті, байдуже, що захищати в Криму: статус Чорноморського флоту (історію), статус кримської автономії (географію), російської мови (філологію)... Важливо не що захищати, а коли.
Кримська автономія, приміром, потребувала підтримки в березні-квітні 1995-го, коли всі її атрибути «скасував» офіційний Київ, але тоді Москва відмовчалася. Йшла чеченська війна, було не до Криму. До речі, скасували тоді й кримську Конституцію, яка надавала російській мові офіційного статусу. Проте не час було спекулювати з приводу захисту великого і могутнього, а тепер — саме вчасно. Настільки вчасно, що, схоже, думці навіть не спромоглися проаналізувати сам текст нової кримської Конституції. Про це свідчить хронологія подій. 21 жовтня Верховна Рада Автономної Республіки Крим ухвалила Основний Закон, а вже 23 жовтня пролунала заява Держдуми у зв’язку із закріпленням у ній статусу державної тільки за українською мовою. І це при тому, що текст Конституції у кримській пресі було оприлюднено лише 27-го.
Як відомо, сквапність виправдана тільки у двох випадках... Жоден із них ніяк не пов’язаний із «захистом співвітчизників за рубежем». Кваплячись, можна не помітити, що визначення «державна» вже давно вичищено з кримської політико-правової термінології. До смішного доходить. Скрізь — Фонд державного майна, а в Криму просто Фонд майна (незрозуміло — чийого) і т.д. і т.п. Та й не в компетенції Кримської автономії визначати статус державної мови. Це привілей Верховної Ради України. Як, до речі, і затвердження Конституції автономії, без чого вона не набирає сили Закону.
Та й чи така вже беззахисна російська мова в тексті новоспеченого Основного Закону, щоб думські депутати забули про фінансову кризу, відволіклися на час від улюбленого заняття — опікування здоров’ям свого президента й ринулися на захист кримчан? Звернімося до тексту самого документа.
«Стаття 10. Забезпечення функціонування й розвитку державної мови, російської, кримськотатарської й інших національних мов в Автономній Республіці Крим.
1. В Автономній Республіці Крим нарівні з державною мовою гарантується функціонування й розвиток, використання й захист російської, кримськотатарської, а також мов інших національностей.
2. В Автономній Республіці Крим російська мова як мова більшості населення і прийнятна для міжнаціонального спілкування використовується в усіх сферах громадського життя.
3. В Автономній Республіці Крим громадянам гарантується право виховання на рідній мові в дитячих дошкільних закладах, вивчення рідної мови, навчання рідною мовою в навчальних закладах державної, республіканської й комунальної форми власності...
Стаття 11. Мова документів, які засвідчують статус громадянина в Автономній Республіці Крим.
«...офіційні документи, які засвідчують статус громадянина... — виконуються українською й російською мовами, а за клопотанням громадянина — і кримськотатарською мовою».
Перелік подібних цитат можна продовжити, проте, думаю, і наведених вистачить, аби довести очевидне: у Думі кримську Конституцію нового зразка не читали. Як, до речі, не читали й чимало її критиків у Криму. А шкода. Конституцію 21 жовтня є за що критикувати. У багатьох її положеннях є відверті правові ляпсуси, всю її не заважало б якнайретельніше відредагувати. Проте до чого тут російська мова та права кримчан?
Нікого в Криму не переконають гучні, але голослівні заяви Думи про те, що «Російська Федерація звела захист співвітчизників у державах, які входили до складу Союзу РСР, у ранг державної політики», зроблені тоді, коли права росіян не захищені на території самої Російської Федерації (приміром — у Чечні, та й не лише там). Не потішить (хіба що — найдовірливіших) і положення заяви, згідно з яким «російське громадянство мають жителі Криму, котрі народилися до свавільної передачі його Україні 1954 року». Панове депутати! Де ж ви були раніше, коли переважна більшість кримчан зберігала свої «серпасто-молоткасті», не дозволяючи навіть клеймити їх штампами з малим державним гербом України. А тепер майже всі вимушені були обміняти їх на паспорти українського зразка. Та й уже обіцяв нам російське громадянство один кримчанин, а тепер москвич (ім’я першого й останнього президента Криму Юрія Мєшкова, котрий розчинився десь у надрах російської столиці, як і його обіцянки, зараз мало хто пам’ятає).
Є, щоправда, у тексті заяви Держдуми один пасаж, зміст якого виглядає справді правдоподібно й тому звучить тривожно: Дума «розцінює закріплення української мови як єдиної державної мови на території Автономної Республіки Крим, як розв’язання Україною внутрішніх геополітичних проблем за рахунок жорсткої дискримінації російського народу Криму». Те, що пасаж цей не застосовний до кримської Конституції, позаяк не відповідає її змісту, вже сказано. Проте непокоїть ось що. Штучне обмеження функціонування російської мови на всій території України, й особливо в її східних і південних областях й у Криму, лякає багатьох людей, для котрих російська мова є не просто рідною. І це не лише росіяни, а й чимало українців, громадян інших національностей.
Наступ на російську мову, на російську культуру аж ніяк не може розв’язати внутрішні геополітичні проблеми України. Навпаки, він може їх загострити, поставити під сумнів цілісність української державної території.
Утім, реально існуюча на території України двомовність доводить, що російську мову і російську культуру не так легко «скрутити». Та й немає в цьому ні геополітичного, ні будь-якого іншого сенсу. Отож, слідом за депутатами російської Держдуми, висловлюю впевненість, що питання про статус російської мови на території України буде вирішено. І вирішать його громадяни України, зокрема й кримчани, без диктаторських підказок і вже точно — не через розігрування кримської карти московськими любителями політичного покеру.
Пам’ятається Леонід Кравчук, тоді ще кандидат у президенти України, заявив, що національну проблему в новій незалежній державі буде розв’язано, якщо росіянам на території України буде забезпечено прийнятніші матеріальні умови життя, ніж у Російській Федерації. Я вищої думки про своїх співвітчизників. На мій погляд, росіяни почуватимуться повноправними громадянами України тоді, коли вони матимуть змогу відчувати себе росіянами.
Я вірю, що так і буде. Це більш реально на сьогоднішній день, ніж забезпечення матеріального добробуту українських громадян, якого, до речі, й не досягти без забезпечення загальнонаціональної громадянської єдності.
P.S. 3 листопада спікер кримського парламенту Леонід Грач висловив журналістам свій подив і засмучення з приводу тексту заяви Держдуми Російської Федерації, у зв’язку із закріпленням у Конституції автономної республіки української мови як єдиної державної на терені Криму.
Л.Грач заявив у своєму коментарі, що в Держдумі «не спромоглися прочитати положення про захист російської мови, закріплені в Конституції Криму, а піддалися впливу спекулятивних ідей». Більше того, Голова ВР автономії вважає, що російська мова потребує не декларативного захисту, а нормативно-правового забезпечення. «Саме це і зробив Крим — єдиний із регіонів колишнього Союзу, крім Білорусі», — стверджує Л.Грач.
№214 07.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
