... Божий суд уж поразил Бориса.»
У «справі Гонгадзе» поставлено крапку: суд оголосив вирок тим, хто, виконуючи чужу волю, брав безпосередню участь у скоєнні злочину, — вбивстві опозиційного журналіста. Питання про конкретних замовників залишилося відкритим — напевно, назавжди.
Навряд чи хтось сумнівається, що вбивство Гонгадзе було політичним і що мотиви його пов’язані саме з професійною діяльністю журналіста, який гостро критикував тодішню українську владу з президентом Леонідом Кучмою включно. Вбили Георгія міліціонери; одним із безпосередніх співучасників злочину був генерал, високопоставлений чиновник МВС.
Коли йдеться про політичне вбивство, то важливо проаналізувати ті його складові, які виходять за рамки кримінальної «технології» злочину.
Георгій Гонгадзе зник 16 вересня 2000 року, отож є сенс нагадати, якою була політична ситуація в Україні після президентських виборів-1999. Леонід Кучма переміг на них не тільки тому, що в другий тур владі вдалося «провести» комуніста Петра Симоненка (будь-який інший варіант — з кимось із висуванців канівської «четвірки» у фіналі — був би для нього програшним). Свою роль відіграло й те, що в ході кампанії здійснювався потужний адміністративно-силовий тиск на суспільство. Влада постійно залякувала людей, поселяла в їхню свідомість страх і зневіру в те, що результати можуть бути не запрограмованими. По суті, восени 1999 р. відбувалося те, що повторилося восени 2004 р., — тільки українське суспільство тоді ще не було готове до опору.
Зайнявши найвищу державну посаду вдруге, Леонід Кучма заявив, що українці побачать «нового президента». Цього, однак, не сталося. Автократичний Кучма невдовзі зажадав внесення змін до Конституції, які ще більше б посилювали його повноваження. З цією метою його «присні» влаштували т.зв. референдум за народною ініціативою (квітень 2000 р.) — і то був цілковитий глум над конституційними правами громадян України. Зрештою, імплементація украй сумнівних результатів горе-референдуму (що її так натхненно вимагали «трудящі», серед яких, пригадується, були навіть «ветеринари Вінниччини»!) не вдалася. Через протидію у Верховній Раді та значну громадську активність тієї частини суспільства, яка протестувала проти беззаконня.
То мав би бути для «нового» Кучми сигнал: у суспільстві зріє опір авторитаризму. Але влада, як і раніше, покладалася на грубу силу. Цинізм і політика залякування стали суттю режиму, названого вже тоді, у 2000 му, «кучмізмом».
Якими були механізми залякування? Класичні: досить широко, наприклад, практикувалося звільнення з роботи за нелояльність. З’явилися ознаки поліцейської держави — міліцію (як, зрештою, й інші правоохоронні органи) втягнули у політику, вимагаючи від неї тиску на неугодних. Трохи згодом, у розпал акції «Україна без Кучми», ДАІшники постійно блокуватимуть транспорт, що доставляв у Київ учасників опозиційних мітингів; не гребуватимуть навіть проколюванням шин.
Щоденно відбувалося «промивання мізків» у ЗМІ; в інформаційному просторі панував «агітпроп»; свобода слова була зведена до мінімуму. Опозиційно налаштовані журналісти переслідувалися.
Георгій Гонгадзе знав, що за ним стежать співробітники МВС і просив захисту в Генеральної прокуратури. Прокуратура знехтувала зверненням журналіста, який відчував, що його життя в небезпеці. У той момент вона теж була інструментом політичного режиму. Ніхто за це не відповів.
Смерть прийшла до Георгія з головного кабінету країни. Для цього його господарю навіть не потрібно було віддавати злочинний наказ — достатньо було лише обуритися діями журналіста у присутності міліціонера №1, виматюкатися, у пориві Височайшого гніву красномовно здивуватися, що «этого грузина» досі не поставили «на місце»...
Міліціонер міг «неправильно» зрозуміти слова господаря головного кабінету. Тому коли Л. Кучма після оприлюднення плівок Мельниченка переконував інших і себе, що ніяких команд розправитися з Гонгадзе він не давав, це виглядало, як сама щирість. Питань же про те, чи усвідомлює він як глава держави свою відповідальність за режим, при якому опозиційного журналіста вбивають за участю високопоставленого міліцейського чиновника, йому не ставили.
За кілька місяців до вбивства Гонгадзе відбулася репетиція трагедії: міліціонери тоді — точнісінько за тією ж схемою — викрали іншого невгодного журналіста і «провчили» його добре знайомими їм методами. То був той самий «кучмізм» у дії. Але журналіста залишили живим.
Не виключено, що і в Георгія були шанси вціліти.
Можливо, просто в його випадку був інший генерал і інші виконавці. Та й сам Георгій Гонгадзе — він теж був ІНШИМ журналістом і ІНШОЮ людиною.
Допускаю навіть, що вбивство не замовляв ніхто персонально. Все могло статися спонтанно.
Я знав Юрія Кравченка ще з початків його міліцейської кар’єри в Кіровограді. Він любив повторювати: «я — кучміст». Краще б він казав: «я — слуга закону». Кравченко остерігався політики, розуміючи, що там зовсім інша система координат, не така, до якої він, міліціонер, звик. Але Юрій Федорович був надто амбіційною людиною, щоб йому не подобалося бути гравцем на великому українському полі. Настав момент, коли в пресі про відданого Кучмі Кравченка писалося навіть як про кандидата на посаду прем’єра. Зрештою, і в державній системі ЗАЛЯКУВАННЯ він був зовсім не зайвою людиною.
Він не міг не знати про стеження його служб за журналістами.
Він умів задовольнити президентський гнів.
Інша річ, що його теж могли зрозуміти «неправильно». Але про що розмовляли Кравченко й Пукач напередодні 16 вересня 2000 року, ніхто ніколи не дізнається. Як і про те, що вони говорили між собою ПОТІМ.
Кравченко міг вважати, що його двічі «підставили» — і «нагорі», і «внизу». У 1991 р., під час ГКЧП, у нього, тоді начальника обласного управління МВС у Кіровоградській області, була схожа ситуація: повернувшись 21 (!) серпня з відпустки, Юрій Кравченко підписав наказ, який згодом інкримінувався йому, як підтримка гекачепістів. Тоді Кравченко написав заяву про свою відставку. Але звільнений він не був. Не в останню чергу тому, що взяв провину за наказ на себе, не «звалюючи» все на заступників, які той наказ готували.
У хвилини, коли йшлося про честь офіцера, він бував імпульсивним. Після того, як Пукач та його підлеглі вбили Георгія Гонгадзе, Юрія Кравченка не могло не переслідувати почуття причетності до скоєного гріха. Він не мав підстав казати слідчим і собі: «Я нічого не знав». Швидше за все, він мав підстави казати значно страшніші слова: «Я цього не хотів».
Я вірю, що смерть Юрія Кравченка була самогубством. Навіть попри два постріли. Слова з його передсмертної записки свідчать, що Кравченко почувався жертвою у диявольській грі. Жертвою, яку загнали в глухий кут, — але з її ж таки, жертви, допомогою!
Цікаво, а що Леонід Данилович? Невже він і досі ладен повторювати, що загибель Георгія — то чиясь інтрига, спецоперація, спрямована проти нього як президента?
Звісно, «справа Гонгадзе» давно обросла політичними спекуляціями. Але як би її не використовували в кон’юнктурних цілях, головний висновок полягає в тому, що вбивство Гонгадзе стало можливим саме в атмосфері «кучмізму» з його зневагою до закону, авторитарністю, вірнопідданством, цинізмом і жорстокістю.
За великим рахунком, замовник убивства відомий: ним був режим Леоніда Кучми. Його головному творцеві можна довго й успішно відганяти від себе почуття провини за все, що сталося; можна шукати самовиправдань і заспокоювати себе самообманом, — але чи можна, зрештою, заховатися від «кровавых мальчиков в глазах», які рано чи пізно приходять до неправого, щоб нагадати про «Божий суд» — той, що керується іншим, вищим законом?
