17 червня 2011 р. депутати Берегівської районної ради Закарпатської області ухвалили рішення — розпочинати засідання сесії з виконання Гімну Угорщини відразу ж після виконання гімну України. У день голосування у залі були присутні 52 депутати із 62 осіб депутатського корпусу, де 46 — угорці за національністю. За свідченнями ЗМІ, це питання обговорювалося в комісіях та президії й не викликало жодних зауважень або заперечень: «Перед сесією угорці підходили до решти депутатів і просили підтримати питання про гімн під час голосування. Підходили до всіх без винятку, тому складалося враження, що це організовано кимось згори. Проте українська депутатська меншість підтримала угорську більшість у цьому делікатному питанні. Тим більше, що угорський національний прапор, поряд з українським, а також прапором Берегівського району, майорить на будівлі райдержадміністрації і райради вже багато років». Тобто події розвивалися у досить второваному напрямі і, на перший погляд, ніщо не віщувало жодного політичного збурення.
МИСЛИТИ ГЛОБАЛЬНО, ДІЯТИ ЛОКАЛЬНО
Однак реакція на рішення Берегівської районної ради виявилася досить гострою. У заявах правих та ультраправих сил дії ради були охарактеризовані як «антиконституційні, сепаратистські та провокаційні»... Усе це згодом вилилось у низку звернень до центральних правоохоронних органів України та Верховної Ради України з вимогами покласти край діям «берегівських сепаратистів». Із свого боку Берегівська районна прокуратура внесла 21 червня протест на рішення районної ради. У ньому вказувалося, що до повноважень районних рад належить використання лише символіки конкретного регіону, а державна символіка є компетенцією виключно Верховної Ради України. Із цього всього стало очевидно, що в нашій країні все ще бракує того соціального досвіду, який навчає людей уникати помилок та ефективно співпрацювати в руслі настанов ЮНЕСКО «навчитися жити разом» — в нашому випадку як громадян України, що обрали шлях євроінтеграції.
Звичайно, нас має тішити те, що вирішення конфліктної ситуації стало врешті-решт спрямовуватися у правове поле, та й події в Берегові можна було б розглядати як просте непорозуміння локального характеру, яке, мовляв, не варте того, щоб відволікати увагу громадськості України від вирішення нагальних проблем загальноукраїнського масштабу. Але може бути й інший підхід — щоб ефективно діяти локально, слід все-таки мислити глобально. Тож слід розглянути і берегівські події в контексті тих справді тектонічних глобальних зрушень, які відбуваються нині в світі, а відтак — запозичити, зокрема, той досвід вирішення аналогічних проблем, який вже набутий як у Європі, так і в Росії. Адже йдеться про гуманітарну сферу, про людські відносини, де, згідно з резолюцією Комітету Міністрів Ради Європи, «основні виклики завтрашнього дня на європейському континенті назрівають в галузі освіти і культури».
Ці обставини ставлять ряд запитань і перед сферою освіти. Як може зарадити педагогічна думка в даній ситуації? У який спосіб можна активізувати в суспільстві дух толерантності? Які стратегії можуть стати корисними для педагогічної практики?
