Iсторія цих змагань може слугувати прикладом не тільки спортсменам, а й політикам. Організатори футбольного Кубка Співдружності, який проводиться у Москві починаючи з січня 1993 року, бачили цей турнір продовженням «всесоюзних» змагань, які зникли разом із зникненням СРСР. Під ідею футбольного змагання між чемпіонами колишніх союзних республік в Росії легко знайшли щедрих спонсорів, які забезпечили комфорт для учасників, оренду найкращих спортивних арен російської столиці, а також чималенький призовий фонд для переможців.
Проте з першого дня турнір виглядав мертвонародженим. Головною причиною цього був термін змагань. У другій половині січня наші футболісти традиційно не в кращих кондиціях. Щодо спортивного інтересу, то його теж практично не було. Якщо у союзних футбольних чемпіонатах старих часів головним був спортивний принцип, за яким до вищої ліги слід було пробиватися із нижчих, то участь у Кубку Співдружності гарантувалася команді будь-якого рівня. Аби тільки вона представляла, наприклад, Киргизію.
Мені вдалося побувати на цьому турнірі три роки тому. Практично порожні трибуни велетенського спорткомплексу «Олімпійський» були свідками малоцікавої гри команд з Узбекистану, Азербайджану, Естонії, не відомих далі своїх країн. Якщо організатори ставили мету викликати цим видовищем тугу за чемпіонатом СРСР, то мети вони досягли стовідсотково. Глядачі прийшли лише на один матч. Це був фінал між московським «Спартаком» і київським «Динамо». Крім цієї гри нічого цікавого не було.
На трибунах і під трибунами можна було побачити знаменитих у минулому московських футболістів і тренерів, які обнімалися й запрошували посидіти за чаркою старих друзів, які з нагоди змагань приїхали до Москви із колишніх союзних республік. У ложі почесних гостей про щось говорили керівники футбольних федерацій тих же колишніх республік, зібравшись навколо «вічного» керівника російського футболу В’ячеслава Колоскова, який керує цим футболом ще з часів Леоніда Брежнєва.
Оце й усе. Першим про непотрібність Кубка Співдружності ще в середині дев’яностих років минулого століття заявив Йожеф Сабо, який тоді очолював київське «Динамо». Тренер не хотів ламати програму підготовки команди заради сумнівних політичних цілей. Лише згодом динамівці дозволили умовити себе й почали їздити до Москви.
Вже третій рік Кубок Співдружності не має спонсорів. Матчі турніру відмовились транслювати російські телекомпанії. Ігри перенесли із розкішного «Олімпійського» у тісні манежі з поганим покриттям. Здавалося, турнір помре своєю смертю, виконавши — точніше, не виконавши — поставлене завдання. Попри зусилля Колоскова, футбол на території колишнього СРСР розвивається не за його сценарієм. Москва так і не стала футбольною столицею пострадянського простору. Останній турнір, у фіналі якого чемпіони Грузії обіграли чемпіонів Латвії, повністю провалився, не викликавши жодного інтересу в публіки.
І все одно турнір проводиться. Допущені одразу до півфіналу (тільки б приїхали) чемпіони України посилають до Москви навіть не другий, а практично третій склад, демонструючи своє ставлення до фактично мертвої футбольної «співдружності». Кажуть, що турнір взявся рятувати сам президент ФІФА Йозеф Блаттер. Яким чином він це збирається робити і чи не була кинута паном Блаттером фраза звичайною ввічливістю гостя, якого в Москві традиційно гостинно прийняли?
Як це часто буває, вихід пропонує саме життя. Паралельно з Кубком Співдружності у Москві проходить юнацький турнір на приз імені Гранаткіна, першого керівника всесоюзного футболу. На цей турнір не запрошують відвертих «слабаків», керуючись «політичними» міркуваннями. Там киплять справжні пристрасті, спалахують зірки нових талантів, за якими уважно слідкують тренери не тільки з Росії та України. Може, залишити у спокої справжніх чемпіонів, віддавши честь підтримувати дружбу між колишніми союзними республіками юним футболістам?
