Кілька тижнів тому я сидів у своєму кабінеті, читаючи журнал Foreign Policy, і зробив вражаюче відкриття. Поруч зі мною, відділений лише тонкою стіною, сидить один із провідних мислителів світу. Щороку Foreign Policy складає списки людей, яких він вважає «Топ-100 світових мислителів». І там під номером 37 був Мартін Вулф (оглядач The Financial Times).
Я вистрибнув у сусідню кімнату, щоб привітати свого колегу. За таких обставин для будь-якого англійця обов’язково зробити самопринизливе зауваження, і Мартін не підвів мене. Список інтелектуалів 2010 року, як він припустив, виглядав би доволі слабким порівняно з аналогічним списком, який можна було б скласти у середині ХІХ століття.
Це було більше, ніж просто скромність. Він має рацію. Тільки-но ви починаєте складати список, важко уникнути враження, що ми живемо в тривіальну епоху.
Список мислителів журналу Foreign Policy за 2010 рік, слід сказати, є трохи дивним, тому що представники топ-десятки світових мислителів більше відомі як люди діла. На першому місці перебувають Білл Гейтс і Воррен Баффет за їхню благодійну діяльність. Далі йдуть Барак Обама (на третьому місці), Селсу Аморім, бразильський міністр закордонних справ (на шостому місці) і Девід Петреус, американський генерал, а також, мабуть, восьмий найзначніший мислитель світу. Аж поки не дійдете до №12 у списку, ви не знайдете когось, хто більше відомий своїми думками, ніж учинками — Нуріель Рубіні, економіст.
Але якщо читати список далі, то справжні інтелектуали починають домінувати в ньому. Там є такі економісти, як Джозеф Стіѓліц, журналісти (Крістофер Гітченс), філософи (Марта Нуссбаум), політологи (Майкл Манделбаум), романісти (Маріо Варгас Льйоса) і богослови (Абдулкарім Соруш). Незважаючи на неминучий ухил до англомовного світу, у ньому є й представники усіх континентів, включаючи Ху Шулі, журналістку з Китаю, і Жака Атталі, який несе прапор французьких інтелектуалів.
Це вражаюча група людей. А тепер порівняйте її з таким самим списком, який можна було скласти 150 років тому. Рейтинг 1861 року міг би початися з Чарльза Дарвіна і Джона Стюарта Мілля — праці «Про походження видів» і «Про свободу» були опубліковані 1859 року. Потім ви могли б додати Карла Маркса і Чарльза Діккенса. І це були лише люди, які жили в Лондоні та на його околицях. У Росії працювали Толстой і Достоєвський, хоча жоден ще не опублікував своїх найвеличніших романів.
Навіть якщо ви, як і Foreign Policy, надаєте перевагу політикам, контраст між гігантами минулого і відносними пігмеями сучасності викликає тривогу. 1861 року список включав би Лінкольна, Ѓледстоуна, Бісмарка і Гарібальді. Їхніми сучасними еквівалентами були б Обама, Нік Клеѓѓ, Анѓела Меркель і Сильвіо Берлусконі.
Утім, можливо, 1861 рік був не таким, як усі? То повторімо вправу і повернімося до року, коли вибухнула Друга світова війна. Перелік значних інтелектуалів, які жили 1939 року, включав би Ейнштейна, Кейнса, Томаса Стернза Еліота, Пікассо, Фройда, Ганді, Орвелла, Черчілля, Гаєка, Сартра.
То чому ж нинішнє покоління мислителів видається таким невражаючим? Ось кілька можливих пояснень.
По-перше, нам може знадобитися певна відстань, щоб судити про велич. Цілком імовірно, ми можемо визначити справжніх велетнів лише в ретроспективі. Звичайно, це правда, що деякі з людей, яких я перерахував, не були широко відомі і шановані тоді. Маркс працював переважно в невідомості; дехто із сучасників розвінчував Діккенса як письменника, який пише на замовлення, а репутація Орвелла також виросла переважно після його смерті. Але більшість із велетнів 1861 і 1939 років були визнані великими протягом свого життя, а деякі — такі як Ейнштейн і Пікассо — стали знаменитостями, якими захоплювалися.
Друга можливість полягає в тому, що знайомство породжує зневагу. Можливо, ми оточені мислителями, які такі самі величні, як велетні минулого, але ми не можемо визнати цей факт, тому що вони все ще серед нас. Сучасна медіа-культура може також приводити до наддоступності інтелектуалів, яких заохочують багато працювати. Якби Мілль постійно був на телебаченні чи Ганді цвірінькав на Twitter п’ять разів на день — вони могли б видатися менш вражаючими людьми і менш глибокими мислителями.
Інша теорія стверджує, що характер інтелектуального життя змінився і воно стало більш демократичним. У списках 1861 і 1939 рр. домінує сумнозвісний вид — «мертві білі чоловіки». Насправді «мертві білі британські чоловіки», здається, переважають. Можливо, є й інтелектуальні велетні, які працюють зараз, але живуть у Китаї, Індії чи Африці — і на них ще мають звернути увагу Foreign Policy чи The Financial Times.
У сучасному світі все більше людей мають доступ до знань і змогу публікуватися. Інтернет також суттєво полегшує співпрацю, а сучасні університети пропагують спеціалізацію. Тож, можливо, поступ знань у ці дні відбувається через мережі фахівців, які працюють разом по всьому світу — а не через один вежеподібний інтелект, що складає велику теорію в читальному залі Британського музею. Це менш романтична ідея — але, можливо, ефективніший спосіб.
І, нарешті, є останній варіант — що, попри всі свої багатства і гаджети, наше покоління не таке розумне, як воно думає.
