Варто всього на декілька кілометрів від’їхати від Києва житомирською (як, проте, і будь- якою іншою) трасою — і ви тут же, причому в наймальовничiших місцях, починаєте натикатися на не менш «мальовничі» звалища. З цього приводу не так давно сам міністр екології Сергій Курикін бідкався: Київщина вже потонула у відходах! Але загалом це загальновідома, яка стала вже звичною, картина рідного ландшафту, характерна для всієї країни, — від столиці до найвіддаленішої глибинки.
Начебто вистачає у нас всіляких контролюючих і каральних інстанцій (їх нараховується близько десятка); на Київщині, зокрема, в деяких містах уже не перший рік функціонує так звана екологічна міліція. За даними Мінекології тільки в минулому році за розпорядженнями регіональних екологічних інспекцій було ліквідовано 12848 «несанкціонованих» звалищ. Але стан справ це зовсім не міняє. Тому, як очевидний для всіх нас, сміттєвий «висип» є усього лише зовнішнім симптомом найважчого недугу, що вразив країну, який отримав назву «смiтникова криза».
«НЕБІЖЧИК» ХОВАЄ СЕЛА
На сьогодні в Україні вже накопичено понад 25 мільярдів тонн відходів. Їх загальний обсяг перевищує 50 мільярдів кубометрів, майже третина з яких — так звані тверді побутові відходи (ТПВ). Це величезне, безперервне, постійно зростаюче виробництво, яке щодобово відправляє по сотні ешелонів своєї продукції… на звалища. Скажiмо, тільки Київ щодня «виробляє» понад 10 тис. кубометрів ТПВ. І хоч відходи — це, образно кажучи, навіть не речовина, а наше мистецтво… змішувати корисні речі для перетворення їх на сміття.
Цей процес починається звичайно на кухнях, у сміттєпроводах, і спочатку виглядає хоч і непривабливо, але досить невинно. Це вже потім, коли наша «продукція» по кілька днів не відвозиться з дворів, ми відвертаємо ніс від переповнених сміттєвих баків… Але головна біда починається тоді, коли струмочки ТПВ стікаються на звалища, які іменуються (очевидно, для більшої благозвучності) санітарними полігонами. Тут кількість дійсно переростає на якість, що несе загрозу, порівнянну, на думку деяких дослідників, з наслідками Чорнобильської катастрофи.
Не так давно на карті Києва фактично перестало існувати як життєвий простір невелике селище Пирогово. Його просто стерло з лиця землі розташоване неподалік старе звалище ТПВ. Звалище давно закрили. Але воно продовжує жити своїм життям, внаслідок чого і грунтові води, і сам грунт у цій музейній (!) зоні стали отруєними через отруйнi «викиди» похованого сміття. Місто змушене було вишукувати житловий фонд для відселення близько трьохсот людей (не всіх ще навіть переселено), з міської казни довелося виділити чотири мільйони гривень на компенсації потерпілим. Проте колишнє звалище так i залишається осередком екологічної загрози, вимагаючи при цьому все нових і нових фінансових затрат.
Причина до банальності проста: поховавши свого часу тут відходи, місто зараз отримує їх назад у «концентрованому» вигляді. Продукти розкладу під впливом атмосферних опадів перетворюються на так званий фільтрат — розчин усієї тієї, пробачите, гидоти, яку тут закладено. А слiд зазначити, що сама назва — ТПВ — не зовсім точна. Крім власне побутових, на звалища до цього дня, як і раніше, відправляють (всупереч усім нормам) також промислові відходи; сміття, зібране по лікарнях, диспансерах, аптеках… У результаті фільтрат виходить дуже міцним, це справжня гримуча суміш, яка загрожує зараженням середовища проживання — аж до виникнення епідемій. Причому боротися з нею надзвичайно важко. Хоч столичні властi і закликали останнім часом на авральне вирішення цієї проблеми і «домашніх» вчених, і фахівців закордонних фірм, проте на практиці все зводиться… до «вичерпання» нагромаджуваного фільтрату, який потім «Київспецтранс» вивозить на інше звалище — полігон №5, розташований в Обухівському районі Київщини.
Цей полігон, до речі, вважається єдиним у країні, впорядженим відповідно до чинних санітарно-екологічних норм. У минулому його не раз закривали, але за останні два роки сюди було вкладено десятки мільйонів гривень. Передусім вирішувалося завдання локалізації нагромаджуваного фільтрату (сам «процес» зупинити неможливо). Але це надзавдання так і залишилося невирішеним. Хоч у Києві і стверджують, що із зони звалища «просочується» на прилеглі території не більше 3—4 відсотків (?) від загального обсягу отруйної рідини, проте в навколишніх селах вода в колодязях вже отруєна, небезпечна для здоров’я. І це не просто застереження санепідслужб. У селах Київщини, розташованих поблизу зон звалищ, вже протягом п’яти років реєструється зростання специфічних інфекційних захворювань, в тому числі і спалахи вірусного гепатиту. На думку головного державного санітарного лікаря Київської області Галини Гринчук, столичний полігон поховання ТПВ вже сьогодні реально загрожує самому існуванню щонайменше сіл Креничі та Підгірці, а землі по периметру смiттєвої зони фактично мертві вже в радіусі близько 200 метрів. Так «небіжчик» — столичні відходи — продовжує «ховати» села.
Загалом по Україні, як вважають у Київському інституті гігієни та медичної екології, ситуація не менш складна. У країні діють понад 700 зареєстрованих звалищ, тобто полігонів ТПВ. Але майже на 80 відсотках із них не дотримуються вимог екологічної безпеки (передусім стосовно фільтрату). Крім того, приблизно така ж частина «узаконених» полігонів вже майже вичерпала свої можливості для поховання відходів. «Виробництво» їх тим часом зовсім не зменшується, а навпаки — з кожним роком зростає як мінімум на 1 відсоток.
НЕ ЗАКОПАТИ, ТАК «ПІДВІСИТИ»…
Це, за великим рахунком, навіть не криза, а глухий кут. Незважаючи на розуміння (на всіх рівнях) того, що відбувається, міста, підприємства (токсичні відходи!) продовжують труїти країну. Звалища, з урахуванням «омертвіння» навколишніх територій, відтяли вже сотні тисяч гектарів.
Створювалися вони свого часу, як правило, без будь-яких проектів, за вказівним перстом місцевої номенклатури. І тільки в 1998 році нарешті було ухвалено Закон України «Про відходи». Але і він по сьогоднішній день практично не працює: немає фінансів… Проте гіркий досвід — і нинішній, і минулий — свідчить про те, що насправді проблема не в браку коштів, а в доцільному їх використанні.
Вперше за все минуле століття проблема відходів у нашій країні (тоді ще СРСР) всерйоз розглядалася на початку вісімдесятих. Було навіть прийнято урядові рішення, внаслiдок яких Україні дісталося п’ять сміттєспалювальних заводів, закуплених за кордоном. Один із них, за іронією долі, сам потрапив у «відходи» — так і не був змонтований. Надалі в числі працюючих значилися тільки три, а на сьогодні експлуатується (на чверть проектної потужності) фактично лише Київський ССЗ «Енергія»… Але тоді, двадцять років тому, сміттєспалювання вважалося чи не єдиною альтернативою збитковим звалищам.
Позначився вплив Заходу. Адже в США, наприклад, до того часу вже діяли десятки «печей» (за термінологією самих американців). До речі, лізти на ці «печі» їх змусила все та ж «смiтникова» криза — необхідно було (як сьогодні і у нас) закривати близько вісімдесяти відсотків звалищ. Аналогічну ситуацію пережила тридцять років тому і Європа, також налагодивши згодом масове сміттєспалювання. Відсутність можливостей відведення земель під традиційні звалища (тим більше, що у наших західних сусідів кожний громадянин міг звернутися з цього приводу до суду) змушувала обрати та вдосконалити саме цей спосіб знищення не підлеглих утилізації відходів. І зрештою європейці, а також японці досягли успіху в розвитку ССЗ-промисловості. Досягли успіху настільки, що наші фахівці, які побували в Австрії, Данії, Нідерландах, привезли звідти самі захоплення. З’явилися й в Україні завзятi прихильники будівництва ССЗ. На засіданні «круглого стола» Ради старійшин енергетиків України, яке не так давно відбулося, було навіть прийнято рекомендацію (мало не директиву) київським властям — «вивчити та вдосконалити» технології сміттєспалювання.
Проте в міськадміністрації і без сторонніх рекомендацій столичний ССЗ «Енергія» підтримували. Зокрема, «Енергію» влили в «Київенерго», підживили фінансово (близько 6 млн. гривень). І завод, перебуваючи у стані перманентної реконструкції, продовжує палити все, що привезуть. А ось везуть сюди (на відміну від західних «чистих» ССЗ) все ту ж суміш, що і на звалища, — мокру, «багатокомпонентну», іноді навіть із вибуховими предметами. Саме тому про освоєння проектних потужностей на «Енергії» навіть не мріють. І добре роблять!
Річ у тiм, що на Заході (особливо в США) сміттєспалювання в останні роки визнано ще більш небезпечним, ніж звичайне поховання відходів. Однією з головних переваг ССЗ вважалося те, що спаленням вдається значно зменшити обсяг відходів, які підлягають похованню. Але ось нещодавно суд у Чикаго визнав золу із ССЗ… токсичною речовиною. І якщо раніше середній американець платив за вивезення і поховання одного кубометра відходів у середньому від 80 доларів, то тепер ця сума може різко зрости, оскільки поховання токсичних відходів приблизно на порядок дорожче. Якщо і в інших штатах будуть прийняті аналогічні рішення, американські ССЗ чекає банкрутство.
Це, звичайно, їхні проблеми. Проте стосуються вони і нас. Схвильовані виробники «печей» (а це багатомільярдні обороти) гарячково шукають споживача. І знаходять. Наприклад, на засіданні уряду Москви, яке відбулося нещодавно і було спеціально присвячене проблемі відходів (не менш гострій, ніж у нас), мер білокам’яної категорично заявив, що потрібно брати курс на… сміттєспалювання. Всі інші програми управління відходами були просто знехтувані.
Не дай Боже, нашi властi за звичкою наслідуватимуть цей приклад. Адже американці не даремно запанікували. Незважаючи на те, що у них спалюють не «все, що привезуть» (50% міді, наприклад, тут беруть для промисловості саме з відходів), проте в Массачусетсі, наприклад, встановили, що місцевий ССЗ «викидає» за рік 19 тонн ртуті, яка, як відомо, має властивості нагромаджуватися і мігрувати. Спеціальні дослідження показали, що ССЗ неминуче «виробляють» також дiоксини (про які в період розвитку галузі ніхто ще і не підозрював). Власне, коли «печам» влаштували жорсткий «допит», виявилося, що масове сміттєспалювання ще більш небезпечне, ніж звичайне поховання ТПВ. У другому випадку біду ми хоч закопуємо в землю (як подарунок нащадкам), а при спаленні — відправляємо «смітники» прямо в небо. Така ось альтернатива.
ІЗ ТУПИКА — В ТУПИК
Найпростіший вихід із «смiтникової» кризи — звичайно ж, скорочення «виробництва» відходів. Що нам навряд чи найближчим часом доступно. На початку цього року, наприклад, в УСПП відбулося «громадське читання» майбутнього кодексу (!) про відходи, де з тривогою йшлося про те, що з майже одного мільярда тонн відходів, що утворюються в промисловому і житловому секторах, переробляється усього лише десята частина (якби ж то). Окремо зазначалося, що в кодексі вперше «на державному рівні» запропоновано прийнятий в усьому світі принцип: «хто забруднює, той і платить»… Гарне відбулося читання. Але чи швидко «прочитане» зможе бути засвоєне суспільством? До того часу, дійсно, за образним висловом Сергія Курикіна, ми в тих відходах і потонемо. Часу, власне, немає. Необхідно робити вибір.
Найбільш поміркованi вчені, фахівці у сфері управління відходами, вважають, що в жодному разі не можна робити «різких рухів». Керівник департаменту Мінекології Євген Маторін, зокрема, переконаний, що головне на цьому етапі — максимально давати лад існуючим полігонам відходів, принципово змінити підходи до організації їхніх потоків — починаючи безпосередньо зі збору, саночистки. Дещо ширше схильний розглядати проблему директор НДІ міського господарства академік Геннадій Щербина. На його думку, безпредметна сама постановка питання про «альтернативи» — все має ув’язуватися комплексно: те, що є сировиною, потрібно переробляти, найбільш небезпечну частину сміття потрібно негайно спалювати, а все інше (вже в менших, звичайно, кількостях) ховати на полігонах. Але вони дійсно повинні бути полігонами…
І навряд чи щось у цій формулі викликало б заперечення, якби не маленька така дрібничка.
Думати, як відомо, потрібно локально, а діяти глобально. І насамперед це стосується рішень із такої проблеми, як управління відходами. Особливо в нашій нинішній ситуації. Але все відбувається саме навпаки. Сміття, полігони, та й сам київський ССЗ — власність комунальна, і відповідальність за стан справ у галузі згідно із законом про відходи «відправлена» на той самий рівень. Виходить — думай, як хочеш, а діяти можеш тільки «локально». Начебто і програми непогані (для читання) напрацювали в минулому столітті на загальнодержавному рівні, а принципові рішення приймати нікому. Більше того, часом придушуються в зародку навіть найперспективніші ідеї, здатні радикально вирішити проблему.
Мова навіть не про те, що сміття наше вперто не хочуть «віддавати» підприємцю, притому, що в усьому світі це вельми процвітаючий бізнес, практично не схильний до спадів виробництва. Але це розмова окрема. Біда в тому, що, схоже, блокуються (причому на урядовому рівні) нові технології, які вже визнані та успішно застосовуються в тій же Європі, але ще не відомі в Україні. З цими технологіями, власне, не прагнуть навіть ознайомитися у високих чиновницьких кабінетах.
Цього року в Київському інституті «Укргіпробум» розробили кілька проектів, відповідно до яких як головні дійові особи на звалища виводилися не тільки традиційні бульдозери, а передусім сортувальні та брикетувальні комплекси. Принцип нової організації роботи полігонів, що стають дійсно підприємствами, досить простий: після попереднього сортування ТПВ їх (вже в істотно зменшеному об’ємі) брикетують, отримуючи при цьому практично сухі та тверді, як дерево, «кубики». Ці «кубики» і кладуть на вічне зберігання. За спеціальною технологією, яка гарантує, що ніякий фільтрат ніколи не проникатиме ні в грунт, ні, тим більше, в грунтові води. Крім того, брикетування зменшує об’єм відходів як мінімум у п’ять разів (після нашої «Енергії» об’єм золи буває великим). І при цьому нова технологія не вимагає таких колосальних витрат, як те ж сміттєспалювання. І все є для її впровадження. Проекти вже готові. Немає згоди… Міністерства охорони здоров’я.
— Ми готові виконати будь-які вимоги головного санітарного відомства країни, але там навіть не захотіли вникнути в суть питання, — з гіркотою констатує головний інженер проекту «Укргіпробуму» Борис Тьомкін.
На жаль, його заклики «вникнути» поки так і залишаються голосом волаючого в пустелі. Щоправда, «Укргіпробум» сьогодні вже не один. На відміну від Москви, Київ, здається, робить вибір на користь сортувально-переробних технологій. Визначаються майданчики, шукаються кошти на проектування і будівництво принципово нових для України комплексів… Але поки точно так само, як «Укргіпробум» і його партнери, столиця стикається з тими ж бар’єрами. Чи вдасться їх подолати? Чи свідомому отруєнню майбутнього судилося тривати в Україні ще з десяток років?
