У цьому вінницькому селі з красивою назвою Луги колись жило більш ніж п’ять тисяч осіб. Сьогодні — менше тисячі. Люди продовжують залишати свою малу батьківщину, хоча, як видається, влада і в цьому їм перешкоджає — дороги навкруги нікчемні. Ґрунтові «магістралі» — це абсолютно непрохідні болота. Їх профілюють усього двічі на рік, зовсім забуваючи при цьому про те, що тут потрібно ще й підсипати ґрунт, ремонтувати мости. На оновлення так званого твердого покриття коштів немає, деякі ділянки залишаються без ремонту років по 15. До райцентру менше ніж за годину не доберешся. Через це бували навіть випадки, коли до лікарні везли хворих, а привозили мертвих.
Кого звинувачувати? У принципі, аналогічна ситуація в усій країні. Бюджети сільських і районних рад практично без грошей. Основне джерело їх наповнення — податок на фізичних осіб, а кажучи по-простому, тих же селян, які в більшості живуть переважно з присадибних ділянок та зі своїх наділів, які здають в оренду. Які тут податки. А як одягнути і вивчити дітей? І що їм потім робити в селі? Хіба що привчатися до пияцтва... Тому насамперед село залишає молодь, якій тут ще гірше ведеться, ніж пенсіонерам. Працездатного населення стає все менше. І все менше кваліфікованих будівельників і механізаторів, без яких село ніколи не зробити сучасним.
З цього приводу в Києві б’є на сполох Асоціація аграрних інженерів. Дізнавшись із «Дня» про те, що Україна може отримати, чесно кажучи, небачену за своїми розмірами (мільярд доларів) допомогу з США згідно з програмою корпорації «Виклик тисячоліття», сільські інженери (на жаль, дуже багато з них тепер живуть переважно в містах) пишуть куди лишень можна, щоб роздобути американські гроші на реанімацію системи професійного навчання сільської молоді. Адже якщо ти дипломований будівельник, тракторист, комбайнер, слюсар, електрозварник, оператор доїльних установок, то робота для вмілих рук знайдеться і у великому, і у фермерському господарстві, та і самому можна стати господарем. Ідею підтримують і в Міносвіти, і в парламенті. Готуються відповідні листи політичному координатору програми «Виклики тисячоліття» в Україні Івану Плющу. Згідно з розрахунками, які виконано на базі вищого профтехучилища в Погребищі все тієї ж Вінницької області, де ще намагаються чомусь навчити сільську молодь, на першу чергу програми реанімації таких шкіл знадобиться всього лише $55 мільйонів. При цьому частину цієї суми обов’язково потрібно пошукати не в чужому, а в українському бюджеті, інакше американці не повірять у наші добрі наміри.
Але чи не попросити ще й на водопровід-каналізацію, та на дороги? Тому що і без них українському селу загрожує загибель. Хто сьогодні знає, яку воду воно п’є і на що через це хворіє? А тому не хоче тут жити і працювати. І по розбитому, латаному-перелатаному і все одно у вибоїнах «нетвердому покриттю» витікає в міста, а то й у далекі країни енергія найбільш працелюбного у світі українського селянства...
Ми звернулися до експертів «Дня» із запитанням: що повинні насамперед зробити законодавці та уряд, щоб вдихнути нове життя, повернути енергію в українське село?
Севастян БОЙКО, фермер, Теофіпольський район, Хмельницька область:
— Наразі складається така ситуація, що енергія може залишити навіть оті села, де вона ще є. Ціни на сільгосппродукцію «падають», а на ресурси (пальне, добрива, засоби захисту рослин і т. ін.) — зростають. На жаль, покупець у магазині, на ринку не помічає, що, скажімо, свині, худобу здаємо удвічі дешевше, ніж іще торік. Хтось з отих, хто не бере участі у виробництві, наживається. Імпорт і контрабанда м’яса, наче зашморг на шиї вітчизняного товаровиробника. Отож найперше, що має зробити уряд, — навести лад у цій справі, що вимагає тільки розумових зусиль, патріотизму і порядності наших очільників.
Інша річ — села, де на руїнах колгоспного ладу не побудували нічого. Дійшло до того, що подекуди скоробагатьки беруть у власників до 15—20 тисяч гектарів земельних паїв за орендну плату, уречевлену відвійками, медяниками або й пляшкою горілки, з правом першого викупу, руйнують господарські двори і залишають людей напризволяще. Об’єкти соціальної сфери турбують оцих новітніх збирачів земель так само, як позаторішній сніг. До речі, за моїми спостереженнями, до третини цих орендодавців — літні безпорадні люди, які або не мають спадкоємців, або не залишають нотаріально засвідчені заповіти на спадщину. То хто ж одержить їхні паї за «так»?.. Це насущне питання чомусь залишається поза увагою.
Вважаю, що місцева виконавча влада повинна, як кажуть, узяти у свої руки цей процес — дивитися, хто бере земельні паї і з якими намірами. Як саме? Можливо, так: орендар бере на себе відповідні інвестиційні зобов’язання, виконання яких суворо контролюється. А уряд має контролювати місцеву владу — як вона справляється з цим завданням.
Глибоко переконаний у тому, що далеко не всі заїжджі орендарі мають орендодавців за людей. Тому треба на місцях шукати своїх ініціативних і ділових фахівців, яких поважають односельці. Їм доведеться починати, як мовиться, з нуля. Для таких уряд запроваджує так звані податкові канікули на три — чотири роки, як це робиться у цивілізованому світі.
Слід скласти програму повернення енергії щодо кожного села, яка передбачатиме і «ревізію» раніше укладених угод поміж орендарем і орендодавцем. Відтак контролювати хід її виконання. Бо за загальними програмами соціально-економічного розвитку, за розмовами про невсипущі турботи про село з боку різних партій і різних гілок влади, на жаль, не видно, що робиться у сусідніх із нашими Кузьминцями селах Сушівці чи Білогородка. А там — біда: селяни блукають без роботи, молодь спивається від нудьги і відчаю.
Головне — вжити таких заходів, щоб люди мали роботу, відповідну зарплату і пристойну плату за свої земельні і майнові паї. Ці найважливіші з речей не потребують якихось надприродних фінансових затрат із боку держави. Потрібні ефективні управлінські заходи.
Віктор ТКАЧЕНКО, селянське фермерське господарство «Димитра і Ткаченки» Андрушівського району Житомирської області:
— На жаль, серйозної реальної підтримки сільське господарство від владних інстанцій не отримує. Там тільки б’ються за портфелі. А потрібно, щоб була справедливість. І хоча б якась плановість у вигляді прогнозів потреби в тих чи інших видах сільськогосподарської продукції, цін на неї. Ось, кажуть, цукровий завод у Червоному, що в нашому районі, мають порізати на металолом. Але ж люди роблять на полях, вирощують цукрові буряки, то скільки їх залишиться без роботи? Навіть якщо я вирощую картоплю, капусту, моркву — у мене зараз є близько 10 тонн моркви — їх немає кому продати. Ніхто цим не займається... Я шукаю покупців, знаходжу їх. Але ось якщо виростив ріпак, то треба стояти в черзі і чекати, приймуть або не приймуть його. У мене є пшениця 2—3 класу, та просять 4-го, тобто фуражне зерно. А все одно вони його продадуть, як продовольче. Тобто потрібні і оцінки потреби, і формування стабільної ціни. Я, наприклад, більше тримаюсь за рахунок овочів. А інший посіяв і здає пшеницю у жнива за низькою ціною, щоб купити солярку, мастило. У нас, якщо маєш 20 га землі, то нею не варто і займатися — це тільки собі на хліб, а на ковбасу вже не вистачить. Щоб мати можливість купити хоча б якийсь комбайн, треба обробляти не менше 100 га землі. У мене з орендованими паями 650 га. То ж купив 5 тракторів, з них — 3 нових, «Європаки», нову сушарку, іншу техніку. Але більшість таких можливостей не має. Ось кредити, на техніку, наприклад. Обіцяли у минулому році часткову компенсацію відсотків по них. Ми взяли кредитів 400 тис. грн.., і держава мала б дати 12% компенсації, а нам дали тільки 4 тис. грн. і сказали, що більше немає грошей. Мають також ніби давати компенсацію за міндобрива на посів — якщо я купую українські добрива, то її дають, а якщо російські, то ні. Але ж рослинам немає різниці, чиє добриво. І якщо я купив їх до нового року, компенсації теж не дають. Проте ж я восени беру для заділу на урожай наступного року.
Щодо соціальної сфери, то школи в районі більш-менш працюють. Але багато людей звідти повтікали і вже не хочуть працювати. Вони звикли на біржі у центрах зайнятості стояти на обліку і отримувати там гроші як допомогу по безробіттю. І потім п’ють, гуляють цілими днями, а від роботи відвикли. До мене дехто з них приходить, але навіть, якщо даю нового трактора, то не хочуть, буває, працювати. Хоча це я повинен турбуватися, щоб хтось з таких його не зламав по п’янці. А якщо їм не будуть давати допомогу на біржі, то вони втечуть у місто. То ж залишаються одні пенсіонери. У Антополі, наприклад, де хороші землі, 30 хат вже порожні...
Василь СКОПИК, фермер села Підбірці Пустомитівського району:
— Дивні процеси намітилися зараз у фермерстві — люди здають землю. Дехто, приміром, мав 400 гектарів, а тепер половину віддає. Хоча будь-який економіст скаже, що лише велике фермерське господарство може давати зменшення собівартості продукції. Однак цей економічний закон в Україні не спрацьовує, і ось чому — люди здають землю через складність реалізації вирощеного. Як відомо, працювати фермерові потрібно протягом цілого року, а результат праці «дасться чути» лише в кінці року, коли плоди своєї праці починаєш продавати. І чомусь саме тоді, у найвідповідальніший момент, особливо болісно відчуваєш, наскільки ти незахищений, наскільки розраховувати можеш лише на самого себе і... хіба що на Господа Бога. Уряд, влада на усіх рівнях не підтримують нас. У мене навіть таке враження, що держава взагалі не цікавиться, як нам живеться. Як не включиш телевізор — якісь сварки, вияснення стосунків, взаємні претензії висловлюються — і політикам, і урядовцям просто не до нас...А в цей час величезні торгівельні структури диктують свої умови, пересічному фермеру надзвичайно складно жити.
Тому ми так заздримо фермерам Євросоюзу, яких дотують, як за кожен оброблений гектар поля, так і за кожен проданий кілограм врожаю. А наш вітчизняний виробник не підтримується зовсім — багато продукції йде з-за кордону і вона виявляється дешевшою за нашу.
Якесь порочне коло вибудувалося — при виставлянні своїх пропозицій на тендер, наш пересічний фермер завжди програє, адже собівартість продукції у нього є високою, а новітні технології не впроваджуються. Ми побоюємось кредитів, бо вони даються під великі відсотки. Благо, держава спам’яталася, і тепер під заставу береться той самий трактор, який купуєш, а не, як було раніше, — твоє майно. Я б зараз взяв кошти і побудував сучасне сховище, та знову ж — побоююсь відсотків, а як буде неврожай? Минулого року врожай був непоганий і тепер сотні кілограмів лежать у землі, закопані і пропадають. Температура зберігання не відповідає вимогам (зима ж була теплою), хоча працюю я лише з високоякісними сортами, завезеними з-за кордону, які зберігатися, за відповідних умов, можуть аж до травня і навіть червня місяця. Уявіть собі, що я зараз відчуваю, коли знаю, що стільки моєї праці, праці моєї родини пропадає!?...
Отже, пільгові кредити — чи не найбільша умова нашого виживання. Вони нам потрібні для придбання сільськогосподарської техніки, паливо-мастильних матеріалів. Щоб придбати трактор, фермер має заплатити сто тисяч. Щоправда, держава взяла на себе 30 відсотків покриття, однак лише за умови наявності грошей у відповідних фондах. А якщо коштів немає, то викручуйся, як хочеш. Тобто фонди цільового призначення, розраховані на підтримку сільгоспвиробника, мають дістати повноцінне наповнення. Немає і такої структури, щоб допомагала фермеру в укладанні угод на постачання продуктів харчування. Я три роки тому мав укладені угоди і переконався, наскільки це полегшує життя. Ми поставляли продукцію у школи, дитячі садочки Львова, інтернати, і всі були дуже задоволені нашими овочами, а я отримував сатисфакцію за свій нелегкий труд. А зараз такі структури, як «Інтермаркет», нас задушили, напряму немає жодної можливості заключати угоди. Такі структури виступають своєрідними посередниками, диктуючи свої умови, збиваючи ціну і заробляючи при тому на нас. Споживачеві від цього, до речі, не легше, своя ціна все одно накручується.
Треба визнати — ми вміємо вирощувати сільськогосподарську продукцію, й десять років тому вирощували і зараз, досвід особисто я маю чималий. Та крім досвіду ще багато чого бракує. Нам потрібні якісь кооперативи, заготконтори, які б викуповували у фермерів продукцію. Друге, — приходить березень, і я маю планувати свою діяльність. Потрібна і якась координаційна структура, щоб принаймні інформувала, що і хто вирощує, щоб заздалегідь не програмувати перевиробництво окремого продукту, а інший залишати в дефіциті. Я хочу працювати і працюю тяжко, однак прагну, і думаю, це цілком природньо — отримувати прибутки для своєї сім’ї, для того, щоб мати можливість розвивати свій бізнес. А ситуація складається так, що працюємо ми спонтанно і вирощену продукцію часто не маємо де реалізовувати. Якби я програмував хоч якось свою працю — було б простіше, я б знав, чого і скільки маю посадити і кому буду реалізовувати це, причому за ціною, яка склалася зараз на ринку, на момент реалізації. Мусить бути якесь регулювання, можливо, на рівні влади, можливо, це може бути чиясь приватна ініціатива, однак без такого дорадчого, інформативного органу працювати більше неможливо. Ніхто не говорить, звичайно, про наказовість, якусь 100- відсоткову обов’язковість виконання. Однак, взагалі залишатися сам на сам — не діло. Нещодавно довідався, що картопля в Донецьку на ринку коштувала більше чотирьох гривень, а ми на Львівщині віддавали за гривню 30 копійок. Якби дізналися про це вчасно, то здали б там нехай по 1 грн. 70 коп., і добре було б усім.
Ми все одно вкладаємо у майбутній врожай величезні кошти, то хоча б робили це з мудрістю. До того ж, чому ми все маємо закуповувати за кордоном — насіння, зокрема, гербіциди... Тому на мою думку буде дуже слушним створення регіональних аграрних центрів на території усієї України. Зробити це найпростіше на базі великих гуртових ринків, які прирівнювалися б до сільгосппідприємств. Саме тут може діяти і інформаційний центр, і заготівельні контори, і служби, що запропонують нам якісне насіння, можливо, й сільськогосподарську техніку та добрива. Тоді і цінова політика б вирівнювалася, і товарні потоки розподілялися б планомірно. Тому закон про гуртові ринки, який дасть поштовх для розвитку усього цього, нашій державі дуже потрібний. Як і увага до селянина загалом. Увага сьогодні, а не після того, як Україна вступить в СОТ, і всі вимоги світової спільноти ляжуть тягарем лише на наші плечі. Ляжуть новими збитками через відсутність відповідної сертифікації землі, сертифікації якості вирощеної продукції. І позначиться ще багато чим, про що ми сьогодні навіть і не знаємо...
