17 червня у Варшаві після тяжкої хвороби пішов з життя Яцек Куронь — відомий громадський і політичний діяч, один iз найяскравіших носіїв європейської гуманістичної традиції, знаний як у Польщі, так і далеко за її межами.
Яцек Куронь народився у Львові в 1934 році. Закінчив історичний факультет Варшавського університету. За часів комуністичного режиму в Польщі деякий час перебував у ПОРП, але через його громадянську мужність і принциповість був не лише виключений з партії і звільнений з роботи, а й позбавлений волі — після того як написав «Відкритого листа до членів партії». 1988 року Куронь став членом оргкомітету при голові «Солідарності» Лехові Валенсі. В уряді Тадеуша Мазовецького очолював міністерство праці і соціальної політики. Обирався депутатом Сейму та головою комісії з питань національних і етнічних меншин, вів активну наукову та публіцистичну діяльність, є автором кількох книг. 2002 року Яцек Куронь став третім (після Івана Павла II та Збігнєва Бжезинського) поляком, якому було присуджено звання «Почесний громадянин міста Львова». Він також нагороджений українським орденом Святого Володимира.
Яцек Куронь — знакова постать і для українців: він чи не перший з польської сторони із розумінням поставився до позиції України в конфлікті довкола львівських польських військових поховань — «цвинтаря Орлят». «Я розумію українців» — так і називалася його стаття, надрукована у «Дні» від 25 травня 2002 року. «Яцек Куронь був одним із тих польських дисидентів, які ще в комуністичні часи намагалися налагодити контакт із українськими дисидентами-антикомуністами, — зазначається у повідомленні про смерть цього видатного польського діяча Української служби радіо «Свобода». — Так, за його посередництва дійшло наприкінці 80-х років до неформальної зустрічі у польських горах представників польської «Солідарності», української Гельсінської спілки та антикомуністичного руху Чехословаччини. Потім, уже як багатолітній голова комісії з питань національних меншин Сейму, Яцек Куронь активно захищав права польських євреїв, німців, білорусів та чи не найбільше — українців...
«Кожен iз нас має велику Батьківщину, мовою якої говорить, завдяки якій самотужки визначає себе, — цитував інтерв’ю Куроня польській газеті «Наше слово» інформаційний бюлетень світового українства «Вісник УВКР» від 7 червня 2002 р. — Кожен має також малу батьківщину, де стоїть його дім, де лежать його предки... Така батьківщина становить джерело сили кожної людини... Я гордий з того, що маю спільну з українцями малу батьківщину, що ми сини однієї батьківщини». «Ця спільнота є нашою силою, яку необхідно зміцнювати та поширювати, — писав сам Куронь у відкритому листі членам Львівської міської ради «Ненависть цілить в незалежність наших народів». — Польсько-українська приязнь виростає разом з молодим поколінням наших народів. А саме йому належить майбутнє.
Не можна не згадати і слова із ще однієї статті Яцека Куроня в нашій газеті з приводу річниці подій на Волині: «Земля не увібрала в себе всю кров» («День» від 29 березня 2003 року): «Близьке сусідство Західної України та південно-східної Польщі триває вже 1000 років. У цій історії є прекрасні сторінки, але над ними тяжіють кривда та помста обох сторін. Земля не увібрала в себе всю кров; вона, кров, родить месників, і ніхто сьогодні не зуміє сказати, хто й коли почав усе це... У XIX і першій половині XX століття, коли у Польщі і в Україні майже аналогічно формувалася масова національна свідомість, щонайменше двічі ми унеможливили Україні здобуття самостійності; натомість українці ніколи нам такої кривди не вчинили.
Незважаючи на все це, Ми, як і Ви, сповідуємо Євангеліє, в якому Ісус звертається — вірю в це! — до кожного з нас із закликом не шукати порошинку в оці ближнього свого, а шукати колоду в оці своїм... Саме з цих причин я звертаюся до Вас — впевнений, що не лише від свого імені — і кажу: простіть нам. На жаль, ні ми, ні ви ще до цього не дозріли, хоч, без сумніву, дозріваємо щодня і щороку».
Володимир ПАНЧЕНКО , професор Національного університету «Києво- Могилянська академія»:
— У грудні 1989 року я побував у Польщі в складі великої письменницької делегації, яку очолював Дмитро Павличко. Ми мали тоді кілька зустрічей, які залишилися в пам’яті надовго: з польськими літераторами у Варшаві та Лодзі, з українськими громадами кількох міст, зокрема їздили до Білого Бору (де я вперше почув про операцію «Вісла»). І то були абсолютно неповторні моменти. Незвичайність ситуації полягала в тому, що тільки-тільки прийшла до влади «Солідарність». Пригадую книжкову розкладку біля Варшавського університету — там торгували виданнями, які ще вчора були «підпільною» літературою. Поліграфія — така собі, папір — як у зошитах в клітинку, але ж головне, що там можна було придбати те, що в Україні ще не «ходило»!
Не пригадую з якого дива, але в ті дні четверо з нашої делегації (либонь, Станіслав Тельнюк, Павло Мовчан, Роман Лубківський і я) потрапили на прийом до міністра праці Яцека Куроня. Уявіть собі міністра в джинсах і светрі, який щойно прийшов до свого міністерського кабінету — з «барикад», з нурту політичної боротьби... У розмові все це відчувалося, як відчувалася і впевненість Куроня: у нас усе вийде. Польща тоді переживала економічну скруту, ми це бачили. Але минув час — і виявилося, що Куронь мав рацію: У НИХ УСЕ ВИЙШЛО. Польський проект триває, Польща стала частиною ЄС, вона має успіхи. Я в цьому зв’язку думаю про важливість таких чинників, як національна солідарність і політична воля. Чітке уявлення про вектор руху значно плодотворніше, аніж «піруети» багатовекторності держави. Можливо, це і є одним із уроків політичного покоління Яцека Куроня?
Михайло ГОРИНЬ , голова Української Всесвітньої Координаційної Ради:
— З Яцеком Куронем я познайомився на початку 90-х і відтоді ми підтримували тісні контакти. На згадку приходять події 14 січня 1991 року у Вільнюсі, коли Литва зустрілася з сильним опором вмираючої Московської імперії. На Вільнюс iшли танки, й тамтешня студентська молодь, узявшись за руки, перепинила їхній наступ ціною власного життя. Світова громадськість обурилася цим вандалізмом XX століття, коли влада в Москві прийняла таке варварське рішення. У Верховній Раді Литви зібралися представники Польщі, Швеції, Норвегії, Німеччини та України. Ми спостерігали таку картину — танки оточили Верховну Раду, де було кілька тисяч людей, озброєних хто чим, які в очікуванні наступу тих танків вели безперервне засідання. Біля мене сидів Яцек Куронь, давній товариш. І коли я запропонував Яцекові виступити (ми були на «ти»), він відповів, що не має що сказати. А тоді вийшов на трибуну та промовив: «Панове, я хочу сказати лишень одне: ми можемо допомогти тільки тим, що помремо разом з вами!» Отакий був Яцек Куронь. Наступного дня відбулися похорони молодих литовців, на яких він виступив із промовою.
Яцек Куронь належав до тих людей, які з глибокою пошаною ставляться до інших народів. Він всіляко підтримував держави в боротьбі за свою незалежність з більшовицькою імперією. До України мав особливу симпатію — народжений у Львові, знав добре українську мову. Три роки тому я був запрошений до нього в гості на день народження. Коли приїхав, то побачив хвору людину, але в ньому й тоді відчувався оптимізм і та внутрішня цільність його характеру. Це була унікальна постать. І його смерть — велика втрата. Висловлюю співчуття рідним, друзям і польському народові з приводу смерті Яцека Куроня.
Iван ДРАЧ , голова Товариства «Україна — Світ», голова президії Федерації товариств зв’язків із зарубіжними країнами, народний депутат України:
— Ми контактували з Яцеком Куронем з 1989 року, з початком Народного Руху. І часто, коли Дмитро Павличко, Михайло Горинь і я приїжджали у Варшаву, завжди зустрічалися або з Яцеком Куронем, або з Броніславом Геремеком, або з Адамом Міхніком — своїми польськими друзями. З них, звичайно, найдоступнішим і найбільш проукраїнським вважався Яцек Куронь, бо він народився у Львові та був львів’янином за духом. З ним ми завжди відверто говорили про наші українські проблеми — Яцек Куронь їх найглибше розумів. Він, так би мовити, був найбільш проукраїнським польським політиком. Недарма відзначений українськими нагородами. І разом з тим пан Куронь — легенда сучасної Польщі, де його дуже любили, цінували...
Я пам’ятаю нашу останню зустріч минулого року, на яку на прохання Яцека Куроня запросила його дружина. Він уже важко хворів і не міг до нас вийти. Його смерть — це велика втрата для польсько-українських вiдносин, бо він був у ряду тих поляків, які працювали на польсько-українське єднання, як Папа Іоанн Павло II, Збігнєв Бжезинський, Александр Квасневський. Його вже немає з нами, але я переконаний, що легенди не вмирають.
Петро КРАЛЮК , професор Національного університету «Острозька академія»:
— На жаль, доводиться констатувати, що й нині існує чимало далеких від об’єктивності стереотипів — як у ставленні поляків до українців, так і в українців щодо поляків. Загалом, польське населення досить негативно ставиться до наших співвітчизників. За рейтингом непопулярності ми в наших сусідів — на одному з перших місць. Чому це так — тема окремої розмови. Тому приємно, що незважаючи на таке негативне тло, польські політики та культурні діячі досить позитивно ставляться до України. І тут, на мою думку, велика заслуга польських Інтелігентів (з великої літери), до яких без сумніву належить і Яцек Куронь. Будучи польським патріотом, він все-таки зумів об’єктивно поглянути на проблеми польсько- українських стосунків. Без сумніву, він чимало зробив для налагодження повноцінного діалогу між українською та польською інтелігенцією, а також громадськими діячами. Сподіваюсь, що робота Яцека Куроня з налагодження цих стосунків не пропала даремно.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ , доктор історичних наук, професор:
— Електронні і паперові засоби масової інформації всього світу переповнені матеріалами про Яцека Куроня, який 17 червня після важкої хвороби відійшов у вічність у Варшаві на 70-му році життя.
Я. Куроня називали польським Андрієм Сахаровим. І справді, його роль і значення в інтелектуальному житті та дисидентському русі Польщі 60–80-х рр. дорівнювала ролі А.Сахарова в громадсько-політичному житті Радянського Союзу.
Я.Куроня можна назвати польським шістдесятником. У 1957 році він вступив у правлячу партію народної Польщі – ПОРП, але дуже швидко відійшов від комуністичної ідеології. У 1964 році він створив у Варшавському університеті, де працював, «Клуб політичної думки» і від цієї організації випустив маніфест із засудженням урядової економічної політики. Виключений з партії, Куронь звернувся до членів ПОРП з відкритим листом, після чого опинився в тюрмі на три роки. У 1968 р. він прийняв активну участь в антиурядових маніфестаціях студентів і знову потрапив в тюрму – до 1971 року. Коли вийшов на свободу, то став одним з найбільш авторитетних керівників демократичної опозиції.
У 1976 році Куронь з групою інших дисидентів поклав початок Комітету захисту робітників (КОР) – організації, з якої вийшло у 1980 р. профоб’єднання «Солідарність». Після оголошення в Польщі воєнного стану (грудень 1980 року) він був інтернований, а потім заарештований. Знову вийшов на свободу під тиском світової громадської думки лише в 1984 році по амністії.
У 1989 році Яцек Куронь став одним з організаторів «круглого столу» (переговорного процесу організованої опозиції з урядовими колами), який започаткував «оксамитову революцію». Під час спільних виборів 1989 року він став депутатом польського сейму і міністром праці та соціальної політики у першому некомуністичному уряді Тадеуша Мазовецького. а потім – в кабінеті Ганни Сухоцької.
Історик за освітою, Я.Куронь часто виступав у газетах з блискучими за формою публіцистичними статтями. Час від часу він збирав ці статті у книги, які виходили за кордоном або позацензурно – в народній Польщі. В 1995 році Я.Куронь узяв участь у президентських виборах, але програв Александру Квасьневському.
Я.Куронь користувався величезним авторитетом вдома і за кордоном. В 30-у річницю подій березня 1968 року він одержав вищу державну нагороду – орден Білого орла. Уряд Франції нагородив його орденом Почесного легіону, уряд ФРН – Хрестом Заслуги, а Президент України – орденом Ярослава Мудрого.
Яцек Куронь був уродженцем Львова і великим другом українського народу. Депутати Львівської міськради присвоїли йому звання почесного громадянина міста – третьому поляку після Папи Римського Івана Павла II (К.Войтили) і Збiгнєва Бжезинського.
Поки міг за станом здоров’я, Я.Куронь активно працював у започаткованому в 1996 році Українсько-польському форумі – громадській організації. яка сприяла розширенню співробітництва обох країн. Смерть Яцека Куроня – велика втрата і для польського, і для українського народів.
