На практиці дух відсутнього у приміщенні Удовенка ніби вселився у панів Танюка, Ключковського і Чорноволенка, котрі із майстерністю досвідчених дипломатів перетворювали поразку на перемогу, і навпаки. Якщо вірити їм, то демонстративний вихід із Руху та його парламентської фракції двох нардепів тільки зміцнив партію. А те, що незадоволені партійні опозиціонери подалися у табір кращих друзів Руху із партії Пинзеника, було представлено як перехід двох гравців, що не потрапляли до основного складу команди вищої ліги, до команди провінційного райцентру. Звісно, що вищою лігою рухівські керівники вважають власну партію, заявивши, що Рух і ПРП перебувають у «різних вагових категоріях».
Справді, ніякого переходу рухівських організацій до ПРП, на що аж занадто прозоро натякав Пинзеник, не було і не могло бути, оскільки колективного членства в партіях, а значить і колективного переходу парторганізацій із партії в партію, вітчизняним законодавством не передбачено. Якщо ж окремі члени Руху вийдуть із партії і вступлять в іншу, то це їхня особиста справа. Щодо дивної поведінки до партнерів по блоку, то у відповідь на відверте переманювання Пинзеником людей із Руху побратими-рухівці, за їхніми словами, ще тісніше згуртуються навколо Ющенка у непорушний блок з ПРП та іншими національно-демократичними силами. Якщо стиль автора в останній фразі нагадав чимось стиль некрологів колишніх часів, то, повірте, це ненавмисне. Такий вже настрій навіяли заяви панiв Танюка, Ключковського і Чорноволенка про неминучість об’єднання демократів перед виборами під орудою Ющенка, про остаточний перехід Руху в опозицію до «комуно-олігархічної більшості» у Верховній Раді, яку прекрасно бачить Президент і навіть їй, нехорошій, потурає. Про опозицію особисто до Президента напряму у рухівців щось не вимовилось, хоча висновок такий із заяв можна зробити.
Якщо ж повернутися від заяв до реальності, то ритуальні заклинання про невідворотне об’єднання правих сил були влучно означені Лесем Танюком фразою про те, що «всі там (тобто у блоці на чолі з Ющенком) будемо».
Вимовляючи згадану фразу в інших, більш звичних обставинах, кожен має на увазі, що з ним принаймні цього ще довго не трапиться. Так само і широка коаліція демократичних сил стає тим менш реальною, чим більш впевнено про неї говорять. Мовчазний на цю тему Ющенко, судячи з усього, раніше ніж восени своєї позиції не визначить. Йому не вперше. Понад рік він мовчки згоджувався носити звання «символу реформ», яких насправді ніхто як слід не помітив. То що ж заважає Ющенку тепер мовчки слухати про себе, що він єдиний і незамінний вождь єдиної антикомуністичної опозиції? Майже напевно кількамісячний сеанс зазивання колишнього премєра «на лідерство» не закінчиться нічим конкретним. А тому, говорячи про жагуче бажання об’єднатися у єдиний виборчий блок, кожна партія правого спектру, в тому числі і Рух, думає насамперед про себе.
У відповідь на інтриги Пинзеника з’явилися відомості про переговори із Рухом керівництва Аграрної партії, які начебто ініціював особисто Михайло Гладій. А це, до речі, може бути серйозніше за перманентну «боротьбу за правду» на київсь ких тротуарах у виконанні окремих активістів ПРП. Боротьба за землю, в якій Рух, спершись на ресурс Аграрної партії, може здобути цілком конкретну прихильність близьких до землі виборців, виглядає на порядок серйозніше напівлялькових студентських «барикад».
Але це так, до слова. Насправді, тобто офіційно, Рух продовжує нарощувати міць єднання із ПРП та іншими спорідненими партіями, втрачаючи в цьому процесі то одного,то іншого фракційного «бійця» у залі Верховної Ради. Та чи варто зважати на ці втрати з огляду на наступні вибори, в яких Рух не без підстав сподівається здобути нових бійців і союзників?
