Завтра Польща прощатиметься із Яцеком Куронєм, якій пішов з життя 18 червня. Напередодні до редакції «Дня» надійшов лист від Еви Рибалт. Вона — мистецтвознавець, перший канцлер Європейського колегіуму польських і українських університетів. Викладач Університету Марії Кюрі-Склодовської у Любліні, член Інституту Центрально- Східної Європи в Любліні.
Яцку, мене не буде на похороні. Ти знаєш, наше покоління не плаче над домовинами. Наше вкрай критичне покоління дивиться на все з висоти свого всерозуміння та права на остаточний суд. Наше покоління ретельно розглянуло все вами зроблене й поставило вашому поколінню суворі оцінки. За повалення Берлінського муру — не більш, як «четвірку». Проте вже за польсько-українські відносини всього лише «трійку», адже ж кордон між Україною та Росією не наладнаний, та й інших нерозв’язаних проблем лишилося вдосталь. А нашому поколінню усе належиться! Ми, розрахувавшися з минулим, тепер чекаємо, що принесе майбутнє. «Що ж, у ваших очах, — казав Ти, — застрягла крижинка з розбитого дзеркала Снігової Королеви». Ми вже розучилися плакати над мертвими. І ще не навчилися плакати над живими.
Але я пам’ятаю, як плакав Ти. Плакав, коли я розповіла Тобі історію Оксаниного прадідуся. Він порізав на шматки м’ячика, яким грався його чотирирічний син, тому що той м’ячик — це було єдине, що лишалося після єврейського погрому. Бо від дитячого віку треба було знати, що найменшої речі не можна взяти з чужого нещастя. Я пам’ятаю навіть, коли Ти боявся. Ти боявся піти на фільм Гофмана «Вогнем та мечем», а побачивши, зітхнув з полегшенням: «Адже ж Ступка викрутив ляхам цього Хмельницького!»
Мені здається, я чутиму, як Ти й з того світу гніватимешся на мене за мою іронію, — як завжди, коли Ти бачив, що нам не ставало чутливості бачити й творити добро, надію та любов.
Преса пише, що Ти був святим віруючих і невіруючих. А я пам’ятаю, що Ти хотів лише жити так, аби потім не соромитись за своє життя. Бо так Тебе колись у Львові вчив Твій батько. Це значило ставати завжди на бік слабшого. Це значило сказати вголос у 1989-му й 1990-му, що не може бути вільної Польщі без вільної України. Але й зараз Ти б мене виправив і нагадав: так, але перший це сказав не я, а Ґєдройць. І це значило захищати лемківську школу для дев’яти дітей, хоча Ти вже був прикутий до ліжка.
Українсько-польські діатриби ніколи не давали Тобі спочинку. Твій голос здорового глузду — хоч який одинокий — мусив пролунати у справі Личаківського цвинтаря та у справі Волині. Відтоді як Ти мав мужність сказати: «Я розумію українців», — якось аж занадто тихо стало біля Тебе в Польщі. Проте від Тебе я чула тільки одне: що ще ніколи Ти не мав стільки анонімної солідарності до Твоєї підтримки українців, як у справі Личакова. Україну Ти захищав навіть від самих українців, і дуже сердився на нас за наші докори Україні й українцям. І говорив, що нас, поляків, кидали до в’язниць лише на п’ять років, а Михайло Горинь, В’ячеслав Чорновіл та інші українські дисиденти дістали по шістнадцять, по двадцять, по двадцять сім років...
Ти вважав, що можна жити тільки вірою та виною.
Преса пише, що без Тебе Польща буде морально вбогішою. Я знаю, що морально вбогіший буде також Твій Львів, — Львів українців, поляків і євреїв.
13 грудня 1981-го, в ніч запровадження в Польщі воєнного стану, Тебе заарештували. І коли Тобі наказали йти до стіни, і Ти думав, що це кінець, Ти поспішав, Ти біг до тієї стіни. Ти боявся, що не встигнеш обернутися, перш ніж вони в Тебе вистрілять. Ти не міг дозволити, щоб смерть вирішила за Тебе. Ти мусив сам вирішити свою смерть.
Але це не був ще кінець. Бо Твої вбивці теж боялися: боялися, що Ти встигнеш обернутися. Що встигнеш глянути їм в очі.
Проте, Яцку, сьогодні, коли до Тебе не можна, як звичайно, просто подзвонити, мені здається, що це я тепер біжу до стіни. Інші вбивці, невидимі, з Твоєю смертю вийдуть з темряви та цілитимуться в нас. І я біжу, біжу до стіни. Щоб встигнути обернутися, перш ніж вони вистрілять. Щоб не вони вирішили нашу долю. А щоб вирішили її ми.
Маю відвагу це писати, коли про Тебе говорять великі цього світу, бо це саме Ти вчив мене відваги в усьому, в малих справах і великих. Це та відвага, якої Ти мене навчив ще тоді, коли, приймаючи мене в Твоє протистояння, в Твою боротьбу, Ти зі шляхетною щедрістю назвав мене першою українкою, яку Ти побачив по війні. Дякую за це, Яцку.
Це сповнені розпачу моя Тобі подяка та прощання з Тобою — подяка та прощання українки, уродженої в Польщі. Ми ніколи Тебе не забудемо. Ми будемо завжди пам’ятати Твою рівновагу, Твою мужність, Твою далекоглядність. І Твою неповторність.
Маю тільки надію, що Ти простиш мене і нас за все, що не буде зроблено так, як би Ти бажав.
Я буду на Твоєму похороні, Яцку.
