У Києві стартував перший Міжнародний турнір пам’яті Валерія Лобановського. Як і слід було чекати, турнір став помітною подією, і не тільки спортивною. Причина — вдало обраний формат змагань, в яких грають по дві кращі команди України і Росії. Зважаючи на помітний зсув, що відбувся у свідомості людей з часів зникнення СРСР, двобої на футбольному полі виглядають універсальним засобом для встановлення цивілізованих відносин між нашими країнами. До того ж ці футбольні баталії освячені ім’ям Валерія Лобановського, людини, чий авторитет по обидві сторони російсько-українського кордону є незаперечним, людини, з якою у десятків мільйонів наших колишніх і нинішніх співвітчизників пов’язані найприємніші спогади молодості.
Про Лобановського у ці дні було і буде сказано ще чимало добрих слів. Заздалегідь приєднавшись до них, окинемо оком потопаючий у свіжій весняній зелені стадіон «Динамо», куди 12 травня прийшло близько двадцяти тисяч глядачів. Виявляється, що справжньому футболу не заважають ні понеділок, ні досить тривалий регламент видовища — майже шість годин, ні примхи погоди, що періодично наганяла дощ, ні аж занадто пильна охорона, ні те, що футболки із портретом Лобановського, обіцяні кожному глядачеві, роздавали не зовсім організовано.
Сценарій першого ігрового дня Меморіалу Лобановського передбачав, окрім півфінальних матчів, урочисте відкриття турніру. Офіційно змагання відкрив Президент України Леонід Кучма, який вручив Зірку Героя України дочці Валерія Лобановського. Це звання було присвоєно її батьку за видатні заслуги перед нашою державою. У церемонії відкриття взяли участь також один із керівників ФІФА Мішель Платіні, керівники української та російської футбольних асоціацій Григорій Суркіс та В’ячеслав Колосков. Аби перелічити всіх футбольних і нефутбольних знаменитостей, які були у той момент на «Динамо», потрібно було б звірятися із списком, аби когось не образити. Тому зупинимось на наймолодшому: перший символічний удар по м’ячу зробив маленький хлопчик на ім’я Богдан — онук Валерія Лобановського. Цим дозволю собі закінчити розповідь про навколофутбольні заходи Меморіалу Лобановського. Повертаючись до власне футболу, варто відзначити організаторів, які утримались від проведення в рамках турніру матчу футболістів-ветеранів. Ні Блохіну з Дасаєвим, ні Заварову із Гавриловим, ні іншим зіркам футболу сімдесятих-вісімдесятих, які приїхали на турнір, не випало виходити на поле. Вболівальники бачили їх молодими на екрані кольорового табло динамівського стадіону у кіносюжетах про команди Лобановського, що показувались у перервах матчів.
Власне, інтрига турніру завершилася вже наприкінці першого півфіналу, в якому зустрілися чемпіон України «Шахтар»(Донецьк) і лідер поточного чемпіонату Росії ЦСКА (Москва). Саме ця гра мала задати тональність турніру, головне запитання якого, хоч і не задавалося вголос, але буквально висіло у повітрі: чий же футбол сильніший, український чи російський? Тренери обох команд заздалегідь попереджали, що мають високі завдання у національних чемпіонатах, ніби вибачаючись за можливу невиразну гру на Меморіалі Лобановського. Справді, попервах і «шахтарі», і «армійці» грали обережно, а тренер москвичів Газзаєв взагалі замінив свого кращого гравця Ярошика вже у першому таймі, благо, регламентом турніру була дозволена максимальна кількість замін.
Знавці футболу таки побачили елементи гри високого класу у виконанні москвичів Гусєва, Семака, Кусова. Приємним відкриттям став юний голкіпер «армійців» Акінфєєв, а український захисник ЦСКА Шершун довів, що до нього недарма приглядаються тренери національної збірної. «Шахтар» показав звичну для себе в останні тижні гру «на результат», помножену на майстерність воротаря Шуткова. Якби не він, москвичі цілком могли святкувати перемогу, не доводячи справу до післяматчевих пенальті. Чим ближче було до закінчення гри, тим помітніше «заводилися» футболісти обох команд. Було видно, що програвати на очах такої публіки ніхто не хоче. У підсумку донеччани і москвичі так і не забили жодного м’яча, а у серії одинадцятиметрових пощастило «Шахтарю» — 5:4. Тим самим головна інтрига турніру якщо і не зникла зовсім, то певним чином трансформувалася. Неможливо було повірити, що «Динамо» може у такий день програти московському «Локомотиву». Отже, українсько-російський фінал відкладався до наступного турніру.
Динамівці столиці України повністю виправдали надії заповнених трибун. Чемпіон Росії «Локомотив», який у грудні минулого року легко обіграв «Динамо» в тренувальній грі під час зборів в Іспанії, нині не в тому стані, аби чинити гідний спротив команді Михайличенка. «Залізничники» йдуть у російському чемпіонаті на тринадцятому місці, а їхні зірки цього року грають, ніби кожен сам за себе. Моментами москвичі грали гостро і красиво, гості підтримали запропонований динамівцями високий темп, але навіть iз верхнього ряду трибун було видно, що кияни рухаються швидше, що дії з м’ячем у них виходять легше і точніше. Вже на десятій хвилині красень-гол забиває Мілевський, який вже повністю, здається, дозрів до гри за основний склад «Динамо». І надалі господарі поля тримали гру під надійним контролем, різноманітно атакуючи і надійно обороняючись. «Локомотив» також намагався грати гостро, однак захист киян на чолі з Головком, який знову, як у часи Лобановського, вийшов на поле з капітанською пов’язкою, грав без грубих помилок.
Складалося враження, що гравці «Динамо» на якийсь час скинули з себе тягар відповідальності, який висить на них у матчах чемпіонату України, і заграли так, як вміють, як вчив більшість із них Лобановський. Переможну крапку у півфінальній грі поставив наприкінці другого тайму Діонго Рінкон. Молодий бразилець прийшов у «Динамо» минулої осені і став одним із тих, з ким уболівальники пов’язують майбутні успіхи команди.
Таким чином, у фіналі турніру зіграють «Шахтар» і «Динамо», а за третє місце сперечатимуться «Локомотив» і ЦСКА. Звісно, такий вислід приємний для українського футболу. Бо тільки реальна гра, а не пропагандистські кампанії визначають рівень футболу. І якщо за пропагандою, чи як це зараз називають «піаром», футбольна Росія нас набагато випереджає, то на футбольному полі результат протилежний. Той факт, що турнір пам’яті Лобановського має напівофіційний статус, нічого не змінює. Це особливо важливо і з тiєї причини, що Меморіал Лобановського широко висвітлює російське телебачення. Здається, що після цього престиж турніру має тільки зрости. Бо замість одної інтриги визначилась інша. Сьогодні на Олімпійському стадіоні Києва розігруватимуться два маленькі «суперкубки». Спочатку російський, а потім український. І нічого страшного, що після цього «Шахтарю» з «Динамо» ще двічі грати в столиці: 21 травня в рамках чемпіонату України, а 25 травня у кубковому фіналі. Хорошого футболу забагато не буває. А в тому, що наш футбол зараз у кращій формі, всі вже мали змогу переконатись.
