Про нього кажуть «лідер» — куди покличе, туди і йдуть. Режисуру Стригуна ще вивчатимуть як мистецьке явище, однак насамперед він прекрасний актор. А ще — невиправний романтик. 1 листопада головному режисеру — художньому керівнику Львівського національного академічного драматичного театру ім. Марії Заньковецької виповниться 70 років. Про Федора Миколайовича розповідають його друзі, колеги, театральні критики.
Тадей ЕДЕР, генеральний директор Львівської національної опери ім. С. Крушельницької:
— Стригун — мій товариш, і я горжуся тим, що можу так сказати. Дуже хотів би, щоби і в нашому театрі ми мали такого метра, його талант прирівнюю до Ярослава Ващака, Ігоря Лацанича, Євгена Лисика та Павла Кармелюка. У Стригуна не завжди було все на злетах. Були й падіння, сльози і навіть приниження, але він вистояв і утвердив себе. Федір Стригун — це «театральна глиба Західного регіону України». До його думки, слова та оцінки завжди прислуховуються митці.
Андрій МАЦЯК, генеральний директор Театру ім. М. Заньковецької:
— Якось мене запитали, чим наш театр відрізняється від інших. На мою думку, у нас зійшлися західне і східне крила, і саме це поєднання дало абсолютно неповторний колорит і органічний сплав нашому театру. Стригун став нашим — галицьким, а галичани стали східняками, і часто завдяки тим виставам, які грають заньківчани.
І в цьому — величезна роль Федора Миколайовича. Мені здається, що одна з його найкращих рис — широка душа. Він вміє бачити майбутнє. Талант Стригуна можна порівняти з добре вистояним вином, яке з кожним роком набуває нових барв і смаку. Наш театр завдяки Стригунові зростає з року в рік, є дуже різнобічним. Завдяки великій кількості вистав, молоді, яку привів на заньківчанську сцену Федір Стригун, наш театр є одним із найцікавіших в Україні. Мені здається, що жоден із столичних театрів не може похвалитися такою кількістю прем’єрних вистав, відповідно — творчих удач, як Театр ім. М.Заньковецької. І в цьому визначальна заслуга Федора Миколайовича.
Майя ГАРБУЗЮК, доцент кафедри театрознавства та акторської майстерності ЛНУ ім. І. Франка:
— Федір Стригун насамперед великий Українець. Його творчість, його талант — глибоко національні, свідомо патріотичні. Цей патріотизм саме показний — в тому сенсі, що відкритий і адресований тисячам глядачів, у тому, що не боїться ані галасливої публічної хули космополітів, ані тихих, замаскованих під критику атак псевдоукраїнців. Стригунова любов до України пронизує всі його вистави, романтична піднесеність його сценічних образів — це біль і жорстока правда нашого сьогодення, сконденсовані у його постановках. Як режисер він із точністю сейсмометра відчуває стан напруги в суспільстві та діагностує його больові точки: як було із «Гайдамаками» Т. Шевченка, «Павлом Полуботком» К. Буревія, трилогією «Мазепа» Б. Антківа за Б. Лепким, «У.Б.Н.» Г. Тельнюка, «Андреєм» В. Герасимчука та ін. Зрештою, майже всі його сценічні герої виборюють або обороняють: кохану жінку, свободу, землю, державу — Михайло Гурман, Дон Жуан, Отелло, Олекса Довбуш, Богдан Хмельницький, Данило Галицький, Павло Полуботок, Іван Мазепа, Андрей Шептицький. Мужня шляхетність, лицарство, благородство — визначальні риси його акторських робіт навіть тоді, коли його персонажі родом із комедії чи оперети.
А взагалі він м’який, теплий, оксамитовий — як його неповторний голос. Стригун може бути ліричним, навіть сентиментальним, віддаватися до решти цим миттєвим враженням — від гарного кінофільму, цікавої акторської знахідки, красивого неба за вікном. Він увесь — велика, майже дитяча любов до життя, а в ній — глибока народна мудрість, яка корінням із рідної Томашівки на Черкащині, зі щирого благословення батьків, з іскристого таланту улюбленого театрального педагога — Влада Неллі. Ця любов до життя робить його вразливим і непереможним водночас.
Актор із плоті й крові, він рідко надягає «маску» в житті. Розмірковує, говорить, оцінює — безпосередньо, емоційно, прямо. Вміє косити і переробляти для сцени недосконалі драматичні твори сучасників, варити смачний борщ — і виховувати молодих акторів. Наче Антей, міцно стоїть ногами на рідній землі, беручи від неї силу. Наче атлант, сягає головою високого, романтичного неба. Допоки є такі велетні, як Федір Стригун, український світ є кому боронити...
Олексій КРАВЧУК, директор Театру Леся Курбаса:
— Федір Миколайович — геніальний актор, якого я пам’ятаю ще з дитинства (у таких виставах, як «Прапороносці», «Украдене щастя», «Богдан Хмельницький» та ін.). І це завжди було цікаво. До Стригуна завжди можна звернутися по допомогу, і він ніколи не відмовить. Ця його якість дуже рідкісна у наш час. Наприклад, Стригун нам дуже допоміг, коли Театр Курбаса боровся за статус академічного. Та й загалом він завжди підтримував наш театр. А для заньківчан він надзвичайно важливий, бо не дав колективу у скрутні часи розсипатися, пропасти.
Ганна МАРУСЯК, актриса Театру ім. М.Заньковецької:
— Для нас Федір Миколайович — як батько, він завжди у курсі всіх проблем колективу. На репетиціях у нього ми себе дуже комфортно почуваємося, бо він завжди підкаже, допоможе, аби роль у тебе вийшла. Коли є таке взаєморозуміння у трупі, то немає внутрішнього дискомфорту і працювати завжди в радість. Ми обожнюємо свого художнього керівника і бажаємо творчого натхнення і сил, щоб усі його плани здійснювалися.
Алла БАБЕНКО, режисер Театру ім. М. Заньковецької:
— Коли на початку 1977 року я прийшла в театр, Федір Стригун був не дуже задіяним у репертуарі і радо відгукнувся на позапланову роботу — «Нору» Ібсена. Ми ставили її вночі, на сцені, після вистав. Спочатку він репетирував роль Крогстада, потім, коли Богдан Ступка переїхав до Києва, я перевела Федора Стригуна на роль Хельмера. Це була моя перша зустріч зі Стригуном-актором. І він є одним із найкращих акторів, яких мені довелося бачити на сценах інших театрів. А потім Стригун заявив на художній раді іншу виставу — йому було цікаво побачити, як я, режисер із російською школою, поставлю українську класику. Так у репертуарі нашого театру з’явилося «Житейське море» Карпенка-Карого. Як актор Стригун щохвилини був готовий на експерименти, тому його роль Івана Барильченка — чи не найкраща. Слава Богу, що цю виставу зняли на плівку й час від часі показують по телебаченню. Тепер, переглядаючи її (хоча пройшло понад 30 років), думаю про те, що Стригун у ролі Барильченка є сучасний донині. Треба відзначити, що він будь-якою своєю роллю переймається 24 години на добу, чого зараз ніхто не робить у театрі з його молодих колег... Потім він був у мене Паратовим у «Безприданниці» Островського, причому зіграв цю роль паралельно із виходом на екрани фільму Рязанова. До нас приїжджали критики з Москви та Києва, і всі зійшлися на думці, що Федір Стригун у цій ролі набагато цікавіший за Нікіту Міхалкова. Не менш удалим був Стригун-Отелло. Коли на цю нашу виставу потрапив Марк Захаров (художній керівник «Ленкома»), він сказав, що «такого Отелло, як у Львові, у Москві немає». Неперевершеним був і стригуновський Оргон у «Тартюфі» Мольєра. Тобто коли Стригун був актором, то працювати з ним було великим щастям і великою радістю. До речі, прекрасна його енергетика передалася синові Назару. Я мала можливість попрацювати зі Стригуном-молодшим і отримала насолоду від роботи, як і колись зі Стригуном-старшим...
P.S: «День» вітає ювіляра. Бажаємо міцного здоров’я, багато гарних ролей, цікавих п’єс для вистав. Щоб кожного дня біля кас Театру ім. М. Заньковецької стояли довгі черги, а глядачі запитували зайві квитки!
