У кінці серпня автор цих рядків ясно відчув, що стосовно президента України Віктора Януковича з боку російських офіційних засобів масової інформації, які чітко відображають лінію московського керівництва, з’явилася нова тональність. Але ж пригадати, як все починалося!.. Навесні-влітку минулого року, після вступу В. Януковича на посаду, щодо нового Президента України з екранів російського телебачення, зі сторінок газет просто лилися ріки захопливої любові. При цьому практично кожен теледиктор, кожен газетний оглядач прагнув якомога жвавіше протиставити нового президента його попередникові — Віктору Ющенку, не цураючись навіть і відвертих спроб зіштовхнути між собою різні частини суспільства сусідньої суверенної держави.
«Ющенко був поганий, а Янукович — хороший». Ось такий простий до примітивності принцип лежав в основі всієї інформації, яка доводилася до широкої російської громадськості. При цьому про все, що не втискувалося в межі цієї жорсткої пропагандистської схеми, моїм співвітчизникам просто не розповідали. Хороший приклад «демократії» і «свободи отримання інформації», нічого сказати!
Ось лише один приклад — так би мовити, що спало на думку. Широкі маси росіян, які не користуються Інтернетом і не читають зарубіжну пресу, так і не дізналися, що ще на своїй прес-конференції, присвяченій першим 100 дням перебування на посту президента, В. Янукович, зокрема, сказав, що Україна не визнає незалежність Абхазії і Південної Осетії, оскільки це суперечить нормам міжнародного права. Здавалося б, що сказав особливого? Кожній розсудливій людині зрозуміло, що саме так і слід сприймати спроби деякого «визнання» Росією окремих частин суверенної Грузинської держави, по суті справи, відторгнутих від неї. І не лише Україна — жодна інша держава, що входить до СНД, як відомо, теж не визнала ці самопроголошені республіки як незалежні.
Але ж у московського керівництва — абсолютно інша позиція. І, наприклад, в основі важких конфліктів Москви з Республікою Білорусь у минулі три роки нехай не у всьому, але багато в чому лежало якраз небажання президента Олександра Лукашенка порушувати міжнародне право і визнавати відвертих російських сателітів, що не мають жодного авторитету у світової спільноти. Що стосується України, то в офіційних російських ЗМІ навіть не приховували, що від президента В. Януковича чекають якраз такого кроку, як це горезвісне визнання. А він узяв та й «не виправдав сподівань»! Тобто, повторимося, вчинив як розсудливий політик, тільки й усього.
Яке ж було невдоволення із цього приводу в колах московських політологів! Але, стиснувши зуби, того разу промовчали. Як промовчали і щодо низки подальших випадків, коли Янукович поводився як нормальний президент суверенної держави (тобто, як і повинно бути), а не як якийсь московський «намісник». Проте варто було Києву твердо поставити питання про необхідність перегляду абсолютно непідйомних для України цін на російський природний газ (про це йшлося в одному з останніх номерів нашої газети), як російську пропагандистську машину, як то кажуть, прорвало. Упродовж якогось тижня у кінці серпня в новинних репортажах російського ТБ, присвячених Україні, зазвучали «сталеві» нотки. А вже коли глава Кабінету міністрів Микола Азаров озвучив — знову-таки реалізовуючи абсолютно законне суверенне право будь-якої держави — плани скорочення у найближчі 5 років вжитку російського газу втричі і поступового переходу на власне вугілля, весь московський дружній «лоск» щодо сусідньої держави протягом якихось двох днів як рукою зняло.
«Янукович все більше стає схожим на Ющенка!» — це головна теза сюжету, показаного в прайм-тайм, увечері минулого вівторка, на головному державному телеканалі «Россия-1». А вже наступного дня, у середу ввечері, на Першому телеканалі прозвучало вже немов вирок: «Стосунки між двома країнами псуються на очах!». Ось тут проурядові пропагандисти пригадали президентові Януковичу все, про що мовчали мало не півроку: і те, що головним вектором свого зовнішньополітичного розвитку Україна проголосила курс на євроінтеграцію (неначе раніше це хтось тримав у секреті!), і те, що державною мовою України залишається українська (цікаво, а яка має бути?!), і те, що в Митний союз (на невигідних для себе умовах!) не квапиться, і те, що у спільних військово-морських маневрах разом із українськими кораблями брав участь один американський крейсер (а що, хіба Росія перестала брати участь у спільних навчаннях з тими ж американськими військовими судами?). Словом, «нелюбимий» став Москві Янукович, як і раніше до нього — Ющенко. Любові до нього, як кажуть, вистачило ненадовго.
Власне, тут і висновків особливих робити не треба — будь-якій розсудливій людині і так все зрозуміло. Єдине, що вражає, впадає в очі, а точніше сказати — б’є в ніс, так це те, що від цієї історії, як і від всієї системи стосунків Росії з найближчими сусідами по СНД, виразно пахне газом — і в прямому, і в переносному розумінні. Точніше — газовими мільярдами, надходження яких до Москви, схоже, є єдиним чинником, що визначає всю її сьогоднішню зовнішню політику. Але чи можна вважати «великим» і просто надійним партнером державу, у якої вся система цінностей і стосунків з тими, кого вона називає «стратегічними партнерами», визначається виключно через доходи від газу? Такий, даруйте на слові, партнер сьогодні «любить», а завтра — дивись! — вже й розлюбив.
