Цю світлину зроблено під час фільмування «Землі», скоріше за все, в селі Яреськах на Полтавщині влітку 1929 року. Зображені, зліва направо: актор Петро Масоха, асистент режисера Лазар Бодик, режисер Олександр Довженко, оператор Данило Демуцький (ймовірний, але не підтверджений автор фото), актор Семен Свашенко (виконавець головної ролі).
Унікальну картку знайшов у Музеї кіностудії імені Довженка і вперше опублікував кінокритик, головний редактор журналу «Кіно-Коло» і ведучий телепрограми «Аргумент кіно» Володимир Войтенко; завдяки його люб’язній допомозі фотографія тепер і на наших шпальтах.
Є тут не тільки архівна цінність. Коли говорять про сьогоднішнє, мало кому помітне свято, котре називається День українського кіно, то мені спадають на думку не хрестоматійні сцени зі знаменитих, хай навіть геніальних стрічок, а саме це фото.
От стоять п’ятеро хлопців, котрі зробили найкращий фільм в історії українського кіно. Просто — зробили українське кіно. Молоді, веселі, впевнені. У білих вільних костюмах, трохи схожих чи то на уніформу, чи то на «прозодяг» тих років. Та в принципі то і є форма, бо тримаються як справжні вояки на фронтирі Дикого Заходу, на кордоні неприборканих країв; ще й головний, Олександр Довженко — у по-ковбойські недбало насунутому капелюсі. Ракурс дуже точний. Ось так, знизу вгору, і треба показувати героїв, лицарів, першопрохідців, трагічних протагоністів і атлантів.
Ця світлина — перемога. Це дійсно люди на вершині, чи люди вершини. Земля здимається під ними, штовхає їх у небо, цих дивних рейнджерів-самураїв із закладеними за спину руками; нема в них ані мечів, ані кольтів, бо їм достатньо очей, щоб із тої найвищої гори подивитися на світ — подивитись так, щоб світ у відповідь зупинився, зачарований, перетворився на кадр, на кінематографічний образ, і рушив наново, ставши таким, яким ще ніколи не був. Наше кіно давно відзвичаїлося від високості перемоги, забуло само себе. Але я в це не вірю, і ті хлопці на фото — теж. Придивіться: їхня вершина не позаду, а попереду нас.
