Багато років поспіль виводила на гандбольний майданчик
київський «Спартак» його капітан — дворазова олімпійська чемпіонка, призер
чемпіонатів світу 1973, 1975 і 1978 років, семикратна переможниця розіграшу
Кубка європейських чемпіонів, дванадцятикратна володарка золотих медалей
першості СРСР, кавалер орденів Трудового Червоного Прапора та Дружби народів,
заслужений майстер спорту Людмила Бобрусь.
Та якось вона відчула, як до душі закрався СТРАХ. Чи то
рано вранці, чи то пізно ввечері. Вона до ладу і не згадає. Однак це трапилось.
І коли? У тридцять три роки. Коли позаду вже було багато чого — гучні успіхи,
невдачі. Подумалось, а може це просто втома? Адже було й раніше — після
чергової серії відповідальних iгор знесилено опускалася вдома на стілець,
і не хотілося нічого — ні оплесків, ні квітів, ні нагород, ні згадок про
гандбол.
Може через якусь годинку гнітюче почуття спустошеності
мине. Бо ж день, як день. Нічого особливого. І тут Люду мовби щось кольнуло.
Вона до найменших подробиць, ясно, немов наяву, побачила, як у вчорашній
грі не наздогнала суперницю. І хоч та юнка, зовсім ще дівча, не забила
гол, не радість від цього, ні — невпевненість і жалощі до себе охопили
Бобрусь. Не наздогнала.
Матч було виграно, але капітан багаторазових чемпіонок
країни київських спартаківок раптом зловила себе на думці, що в ній уже
немає гострого почуття радості перемоги. «Яка я спокійна, яка я на диво
спокійна», — подумала вона, перевдягаючись. До Людмили Бобрусь долітали
якісь непотрібні уривки фраз, недоречно щасливий сміх молодих подруг по
команді...
Це ж треба — страх. І у кого. У Бобрусь. Яку ось уже двадцять
три роки тренери команди ставлять у приклад іншим гравцям. Подумати лишень,
двадцять три роки — ціла вічність. Непохитна, невтомна, зухвала Бобрусь
боїться. Невже вона вже застара для спорту, для боротьби? Невже якесь невміле
дівча з кісками обігнало її на майданчику. Саме там, де вона вважала себе
королевою. Подумаєш. Вже завтра обжену її. Та тут у її звичному до самоаналізу
мозку промайнуло: «Ні, вже не обжену».
Проводів не було. У київському «Спартаку» це не прийнято.
Старший тренер команди Ігор Євдокимович Турчин мовчки підписав заяву дворазової
олімпійської чемпіонки. Не умовляв, не просив залишитися. Рівно двадцять
три роки тому він привів її до гандбольної секції. І от... Дійсно, життя
— непроста штука. А спортивне — тим паче. Воно подарувало київській п'ятикласниці
Люді Бобрусь і забрало у багаторазової чемпіонки Людмили Бобрусь гру, що
називається гандбол.
І якось вона відчула себе КАПІТАНОМ. От дива, пробувши
капітаном у «Спартаку» цілих п'ять років, Бобрусь усвідомила це в одному
з матчів. Нещасливому, прикрому у своєму фіналі для киянок.
Було це у Тбілісі у грі на першість країни проти грізного,
непереможного у ті роки московського «Луча». Киянки за дві хвилини до фінального
свистка були попереду. Тут би потримати м'яч, вибрати без поспіху зручну
для атаки позицію, це ж, здавалось би, так просто. Та не так склалося.
Не вийшло. Не змогли. Не витримали. Забракло досвіду.
Ось виступили сльози на очах Марії Маршуби (Літошенко),
інших дівчат. І тільки вона стрималася. Перебігала від одного гравця до
іншого, заспокоювала. «Машо, Зіно, Галю, Людо, — та годі ж бо. Й не соромно?
Завтра обов'язково виграємо», — запевняла вона. І тільки у роздягальні,
коли дівчата заспокоїлися і отямилися, Бобрусь розридалася. А коли перелякані
подруги оточили її, тільки й мовила: «Капітан... також... плакати...».
Так, важко буває всім, а їй, напевно, вдвічі важче. Адже
мало хто знає, що капітан Бобрусь не спала ночами перед відповідальними
матчами, прокручуючи в голові різні ігрові ситуації. І перед початком зустрічі
внутрішньо тремтіла, прагнучи швидше поринути у боротьбу на майданчику.
Та от що дивно: на відміну від багатьох, вона з перших же хвилин перетворювалася
на холоднокровного, ощадливого, нестримного гравця.
Про ідеал капітана необов'язково думати весь час. Однак
десь підсвідомо цей образ (причому конкретний до деталей) має бути у команді.
Ідеал капітана. Ідеал гравця. Ідеал команди. Він згодом зміниться — таке
життя. Та як вершина, як орієнтир він завжди попереду. Для дівчат із «Спартака»
такий орієнтир — Людмила Бобрусь.
І якось вона відчула себе МУДРОЮ. Трапилося це в той момент,
коли у «Спартаку» відбувалася зміна поколінь. Склад команди заряснів новими
прізвищами: Макарець, Панчук, Глущенко, Зубарєва, Пальчикова, Карлова...
Усе звичне раптом стало незвичним. Непокоївся Турчин, непокоїлися старожили.
Що? Як? Даєш пас туди, де мав би бути партнер, звідки мала початися комбінація,
а там нікого немає. Всі награні зв'язки виявилися обірваними, і гра не
клеїлась, і настрій нікудишній.
— У цей складний для клубу момент я ходила і умовляла себе:
я мудра, я багато знаю, я знайду вихід, — згадує Бобрусь. — Тренер зі свого
боку, звичайно, робив, що міг. Але мені ж до дівчат, як ветеранові, легше
підступитися.
Ось хоч би той випадок, коли довелося «обробляти» Ольгу
Зубарєву перед фінальним матчем розіграшу Кубка європейських чемпіонів
з СК «Лейпциг» (НДР). Оля страшенно боялася грати проти кращого бомбардира
суперниць, легендарної Вальтрауд Кречмар. Усе ходила і приказувала: «Ні,
не зумію. Вона он яка, а я... Боюся». Дійсно, це не жарти — дівча проти
«зірки» світового гандболу.
Розмову з нею почала за кілька днів до матчу. А тренер,
Зіна Турчина, Марія Літошенко, Наталя Шерстюк, підіграючи мені, мовби мимохідь
обговорювали слабкі місця у грі нападниці суперниць. Потім нагадали Зубарєвій
про її спортивне зростання, фізичну витривалість. Словом, прагнули, щоб
Оля повірила у свої сили. Зубарєва зіграла у цій зустрічі краще за будь-
які сподівання, повністю нейтралізувавши Кречмар. І сама кілька разів вдало
атакувала з лінії.
Або візьмемо Таню Макарець. У нападі наша напівсередня
— просто чудеса творить. Почуває себе, мов риба у воді. А в захисті — усе
навпаки. Не може грати жорстко, і все тут. Характер своєрідний — твердості
не вистачає. Вона просто панічно боялася зіткнень, навіть невеликих: очі
заплющувала. Звісно, цим користувалися суперниці.
От і довелося мені виконувати місію такої собі мучительки.
Змушувала Таню захищатися, кидала м'яч біля самого вуха, щоб аж свистіло.
Досі не знаю, хто з нас двох більше перестрашився: вона — з незвички, чи
я — раптом ненароком травмую. Спершу все ніяк не клеїлось. Таня присідала,
ухилялася, тікала до роздягальні, звідки мені доводилося силою її витягувати.
Потім трохи звикла. Стала відбивати м'яч руками, іноді навіть ловити. Незабаром
і у грі почала вступати у силовi єдиноборства.
Ні, Бобрусь не з тих, хто прийде, побачить і переможе.
Не все їй з наскоку вдавалося — й в навчанні, й у житті, й у спорті. Зате,
чим важче було, тим наполегливіше вона трудилася. Вона хотіла бути сильною,
спритною і забивати м'ячі. І вона досягла цього. Перекваліфікувавшись з
воротаря (тренер спочатку підібрав їй це амплуа) на кращу у світовому гандболі
ліву крайню, про яку одна з братиславських спортивних газет під час чемпіонату
світу 1978 року писала: «Феномен у лівому куті майданчика».
І якось вона відчула себе ЩАСЛИВОЮ. У неї все вдалося.
Так, нарешті все вдалося. І ось вона вже летить назустріч воротареві суперниць,
а рука посилає м'яч у незахищений кут. Гол!
Те, що їй необхідний, як повітря, цей фінт, Бобрусь зрозуміла
на чемпіонаті України в Івано-Франківську. Тоді нікому невідомий новачок,
що звався київським «Спартаком», зайняв скромне третє місце. А Люда все
почувала себе не у своїй тарілці. Як важко і необхідно грати скраю. Тут
і кут атаки замалий. І захисникам легко: кілька кроків — і зону перекрито.
Усі атаки йдуть через центр. А ти тільки знай — підігравай. Отримала м'яч
— віддай, отримала — віддай. Певна річ, — незатишно, нудно, образливо.
— Ну чому я така невдаха? — подумала Бобрусь. — Тільки
позбулася місця у воротах, так на тобі — заткнули у куток. Оплески, успіх,
майку гравця збірної країни — хіба це тут заробиш. Ось Ліді Шевченко поталанило.
У всіх на виду, у центрі подій. І така злість охопила: хоч стій, хоч падай.
Ні, так справа не піде. Треба свій кут обживати. Конче потрібен трюк. Коронний
номер, якщо хочете. Незвичайний, неповторний фінт.
Нелегка ж це робота перехитрити суперницю. Кажучи мовою
циркової арени, треба так поставити номер, щоб усі в нього повірили, здивувалися
і заплескали у захваті. Ну оплески їй тепер, припустімо, ні до чого. А
ось подив, розгубленість суперниць — те, що треба. Спробувала було розучити
один прийом — не сподобався. Інший — надто простий. Третій, четвертий,
п'ятий... А свій, ріднесенький фінт так і не виходить. Не клюють на нього
захисниці. Ночі не спала, все аналізувала. Знервованою стала — не підходь.
І апетит зник. Щоб ти скис, мерзенний куте.
І раптом. Треба ж, поталанило — пройшов. Вийшов дорогенький!
І у такому відповідальному матчі! Це місце і дата запам'яталися їй назавжди.
17 вересня 1969 року. Ростов- на-Дону. Останній ігровий день чемпіонату
країни. «Спартак» — проти триразових володарок золотих медалей — гандболісток
московського «Луча». Вирішувалася доля чемпіонського звання.
— Скажу вам, як кажуть в Одесі, це було щось. Високі швидкості,
вихрові атаки, жорстка боротьба, — згадує Бобрусь. — У матчі відзначилася
Марія Маршуба, що закинула десять м'ячів. Звичайно, на цьому фоні непомітно
пройшла і моя невеличка перемога. Та вона була. Я зробила фінт! Я бачила
розгублені очі захисниці. І світлове табло зафіксувало мій гол. Мій! Потім
їх було багато. І ще не раз мигтіли розгублені очі захисниць. Та тоді...
Ми були щасливими. Ми були безмежно щасливими. Усе, до чого прагнули протягом
років, прийшло, збулося.
А мою невеличку перемогу я ще довго аналізувала, перевіряла
у багатьох матчах.
Ось і в Монреалі на Олімпійських іграх мій прийом пройшов
у грі зі збірної Угорщини — найбільш незручним для нас суперником. Зовсiм
програвали. Дівчата нервували, часто помилялися, поспішали. І тут я зробила
цей фінт. Потім — ще раз. Відхід ліворуч, праворуч, знову ліворуч. Крутнулась
дзигою на місці, між захисницями прослизнула — гол! Те, що вдарилася сильно,
коли падала, відчула тільки у роздягальні. Та хіба ж було до удару, адже
навколо повно щастя. Переможного.
І якось вона відчула себе МАТІР'Ю. Яке це прекрасне, світле
почуття. І подруги, і гандбол, і гіркота від того, що залашила команду,
якій було віддано найкращі роки, раптово відійшли на другий план. І все
це витіснила маленька, кумедна людина. Її Святославчик. У неї з'явилися
нові приємні турботи. Хто б міг подумати, що ще учора вона могла обійтися
без цієї крихітної істоти.
Так, рідко доводилося їй, Людмилі Бобрусь, бувати вдома.
Нескінченні поїздки, готелі, зали. Бувало, забіжиш на годинку побачитися
з батьками — і знову у дорогу.
І ось цього всього вже немає. Немов за помахом чарівної
палички, дім, квартира і всі речі у ній набули нового сенсу.
Вона щодня зустрічалася з речами, які нагадували їй про
дитинство. А як цікаво, виявилося, разом із малюком перебирати грамоти,
кубки. Медалі, призи, здобутi на різних турнірах.
А час невблаганно кудись поспішає. Ось уперше пішов, перебираючи
ніжками, синок. Ось уже коляска йому не потрібна. Без цікавої казки не
засинає. У Святослава з'явився братик. А ось уже і школу закінчив.
І якось вона відчула себе ТРЕНЕРОМ. Понянчивши протягом
трьох років своїх синочків, влаштувалася на Київський авторемонтний завод,
де вела групу здоров'я. Потім перейшла у ДЮСШ-2 і почала тренувати дітей.
Як захоплено дивилися юні спортсменки на свою наставницю, коли вона надівала
під час урочистих подій стрічку з нагородами. «Це все ваші?» — питали діти.
«А чиї ж?! — звучало у відповідь. — Будете старанно і багато працювати
— і у вас стільки ж буде. І перемагати у мене навчитеся. А головне — великій
справжній дружбі».
І якось вона відчула, як в душу закрався СТРАХ. І якось
вона відчула себе КАПІТАНОМ. І якось вона відчула себе МУДРОЮ. І якось
вона відчула себе ЩАСЛИВОЮ. І якось вона відчула себе МАТІР'Ю. І якось
вона відчула себе ТРЕНЕРОМ. І все це називалося — просто ЖИТТЯМ.
