Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Мафiя безсмертна

15 червня, 2005 - 00:00

Одного разу я на власні очі побачив, що таке мафія.

Виявилося, це аж ніяк не великі чорні машини, не сигари, що зловісно димлять, не багатозначні фрази з-під крислатих капелюхів, не автоматні черги по вітринах. Однак доказ від супротивного — не найкращий метод.

Все набагато спокійніше, прозаїчніше, навіть дуже буденно.

Хоч щодо буденності одна поправка. Моє посвячення в таємниці мафії відбулося у місті, в усіх відношеннях видатному, — Неаполі.

Так, Неаполь — прекрасне, велике місто, за єдиним прикрим винятком. Чудовий сервіс, гостинні люди, лише вокзал підкачав. Втім, із самим вокзалом також усе гаразд — зручна будівля, потяги ходять регулярно, але… Щойно настає ніч, починається дещо незрозуміле.

Я був одним із тих нещасливих, чий потяг від’їжджав дуже рано, десь о п’ятій ранку. Винаймати номер у готелі на кілька годин не хотілося. Немає проблем, — думав я звичними вітчизняними категоріями, — перетерплю — подрімаю в залі очікування, а там і потяг наспіє. Щоправда, потрібно було здати свій вельми обтяжливий багаж, та ось же автоматична камера схову, просто на пероні. Але де там — на всіх дверцятах (у напівпорожньому, до речі, вокзалі) горів категоричний червоний вогник — зайнято. Окрім того, для нетямущих просто навпроти цих камер стояв спеціальний синьйор у синій залізничній формі, — невисокий старий з капосним виразом обличчя. Шулікою кидаючись до всіх, хто виявляв найменшу зацікавленість дверцятами, пояснював, що ні-ні, «оккупато», вільних місць там ні в якому разі немає та й бути не може!

Довелося йти до простішої камери, з так званим ручним режимом, працівники якої розходилися по домівках вже об 11-й вечора, а з’являлися тільки о 7-й ранку. Так от, мій багаж залишився при мені. Не біда, перейдемо в зал очікування. На його дверях, утім, висіла табличка з написом про те, що у зв’язку з необхідністю підтримання порядку всіх пасажирів звідти та й взагалі з будівлі вокзалу буде виведено вже опівночі.

Надія, поза сумнівом, помирає останньою.

Таким чином я разом з іншими бідолашними, яким не пощастило з потягами, опинився на нічних неаполітанських вулицях. А вокзал там, до речі, місце досить популярне. Тобто вже до десятої вечора ця будівля стала схожою на скелю в піні прибою. Цією піною були наймальовничіші суб’єкти на різних стадіях відторгнення від суспільства. О, якщо вам хтось скаже, що шедеври неореалізму на зразок «Ночей Кабірії» вже не відповідають нинішнім реаліям, сміливо плюньте у відповідь! Типажів обох статей і всіх рас, яких я побачив за цю вкрай пізнавальну ніч, вистачило б на кількох Фелліні! Особливо запам’яталася мені одна жіночка… Втім я відволікся.

Нас, законослухняних пасажирів, начебто повинні були стерегти кілька поліцейських — ми всі тиснулися до вікон, де вони зі стурбованим виглядом сиділи біля моніторів. Поряд, на пероні, стояла поліцейська машина з нарядом всередині. На жаль, ледве двері вокзалу зачинилися за останнім вигнанцем, правоохоронців спіткала загадкова хвороба: всі вони одночасно поринули в міцний сон.

Хочеться, звісно, багато про що розповісти, добре — є про що. Багато, дуже багато спогадів усього за одну позаурочну ночівлю. Напевно, іншим разом. Поки ж заспокою читача — історія закінчується хепі-ендом. Нікого не образили, не вбили, не пограбували. Але ж будь-яка історія, як відомо, повинна мати мораль.

Коли намітився рятівний світанок, який плавно перейшов у чудовий неаполітанський ранок, я вийшов на перон. Потяг незабаром повинен був підійти. Аж ось, з боку метро, на перон вийшов вельми цілеспрямований чоловік. Він був по-вранішньому підтягнутий, зібраний, одягнутий в таку ж синю форму, що і згадуваний уже старий. Він ішов на роботу.

Підійшов до тих самих нещасливих автоматичних камер. Відчинив одну з них. Вийняв звідти охайну чорну валізу. І так само цілеспрямовано пішов далі.

Світло істини пронизало мою свідомість, яка досі не відійшла від вуличної дрімоти. Так ось воно що… Виявляється, службовці вокзалу, очевидно, щоб не тягти з собою сюди-туди необхідні на роботі речі, складають їх у камерах схову. А вранці забирають. А увечері кладуть знову. А щоб ніяка цікава сволота туди носа не сунула, ставлять капосного старого на варті. Що ж до зручностей пасажирів… Так то нічого, почекають-перетерплять.

Головне, щоб гарним людям було зручно. І вигідно. І прибутково. І до того ж — безпечно. А поліція нехай поспить, відпочине трошки. А то ж така у них важка робота.

Мораль: італійці тут ні при чому.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: