«Життя — це не тільки будні, але і свята» — цей рекламний слоган, розвішений у величезній кількості у київському метро, згадується при погляді на нинішню афішу Театру російської драми ім. Лесі Українки.
Ще восени, виставою «І все це було... і все це буде» прославлений колектив відзначив свій 75-річний ювілей (цю подію докладно висвітлювала наша газета, «День» №192, 2001р.). Урочистості, які розпочалися у жовтні минулого року, продовжуються вже... третій місяць, і ця вистава досі залишається у репертуарі, збираючи повні зали. Виходить цілком за нашою слов’янською традицією — коли гуляти, то з розмахом, щоб мало не здалося. У постановці бере участь практично вся трупа, актори згадують корифеїв кону. Крім цього, глядачі мають можливість побачити фрагменти кращих вистав різних років у виконанні нинішніх прим і прем’єрів, зірок і зірочок різної величини, а також амбіційної молоді, яка дихає у потилицю народним і заслуженим артистам Російської драми.
Більшість глядачів бачить блиск позолоти недавно відремонтованої будівлі (до речі, ремонт зроблено у борг, досі кредитори не дають проходу худкеру театру Михайлові Рєзниковичу з вимогою погасити заборгованість, а це 850 тисяч гривень) і насолоджується майстерністю своїх улюбленців. Їм дістаються квіти і аплодисменти, бо щоб спектакль пройшов гладесенько-рівнесенько, потрібна маса складових, участь тих, хто залишається за лаштунками: гримерів, костюмерів, працівників сцени — так би мовити, технічних служб театру. Про те, як народжується магія театру, наш репортаж із-за лаштунків.
Михайло РЄЗНИКОВИЧ, художній керівник театру:
— Майже третину річного бюджету театру ми повинні заробляти самі, а це два з половиною мільйони гривень — інакше не зможемо існувати. Ця обставина створює масу проблем: співвідношення якості репертуару і сьогоднішніх запитів глядачів. Якщо в експериментальних колективах, у залах на 80—100 місць подібна проблема взагалі не стоїть і можна займатися «чистим мистецтвом» у «вежі зі слонової кістки», то я вимушений балансувати. Зараз у нашому театрі йде робота над трьома виставами. Це п’єса англійського драматурга Рея Куні «№13», яка з величезним успіхом йде у МХАТі у постановці Володимира Машкова. За жанром — комедія становищ і характерів. Вимагає від виконавців філігранної акторської техніки. Поки репетиції йдуть під умовною назвою «Шалена ніч, або Одруження Пігдона». Його ставить Ірина Барковська. Крім цього, працюємо над п’єсою «Лулу, або Історія куртизанки» німецького драматурга Веде Кінда, що написана на початку ХХ століття. Твір, який тривалий період у різних варіаціях ставився у багатьох театрах Німеччини. У спектаклі змішано німецький імпресіонізм і брехтівский метод відчуження, у ньому є певна міра гротеску і психологізму. Режисер постановки Леонід Остропольський. А я замахнувся, страшно сказати, на «Камінного господаря» Лесі Українки. Це шалено відповідально. Адже в 1939 році нашому театру присвоєно ім’я великої української поетеси, після того як Костянтин Хохлов поставив цей геніальний твір. Коли говорити чесно, то після тієї постановки різні режисери ще тричі зверталися до «Господаря»: у 1946, 1954, 1970 роках, але жоден зі спектаклів не можна назвати вдалим. Успіхом не можуть похвалитися й інші театральні колективи нашої країни. Складність постановки у тому, що драматична доля п’єси схожа до долі іншого геніального твору — «Безприданниці» Олександра Островського, яка також практично ніде не вдавалася. За легендою, фортуна посміхнулася тільки Вірі Федорівні Коміссаржевській. У цих двох творах так багато залишено «за кадром», винесені тільки найгостріші результати прожитих конфліктів, які артистам грати надзвичайно важко. Зараз вигадуємо костюми і декорації, художню концепцію вирішуємо з Марією Левітською.
За словами режисера, всі служби театру працюють, як налагоджений механізм. Передусім тому, що в штаті трудяться досвідчені фахівці. Навіть примхливі гастролери відзначають високий професіоналізм колективу. Немає антагоністичних протиріч між артистами і технічними цехами. Але є інша, дуже серйозна проблема: через низьку зарплату звільняються хороші спеціалісти. Буквально на днях подали заяви три майстри. Михайло Юрійович зі смутком признається, що не може зупинити цей потік. Чудово розуміючи, що у комерційних структурах їх «золоті руки» будуть оцінені у декілька разів більше. Залишаються люди, які безмежно люблять театр. Мізер отримують і творчі працівники, але якщо їм хоча б обіцяють у майбутньому надбавку до зарплати, то з технічними працівниками питання залишається невирішеним. За словами Рєзниковича, влада має зрозуміти, що театр — це не тільки майстерність артистів. Високопрофесійним спектакль виходить від якісного звуку, світла, оригінальних декорацій, костюмів, і лише все разом створює те емоційне потрясіння у глядачів, заради якого публіка ходить до театру.
Є і творчі проблеми. Як вважає Рєзникович, сучасна акторська техніка має бути набагато вищою, ніж раніше. Процитував книгу, що недавно вийшла, Анатолія Смілянського «Уходящая натура», яку вважає одним із кращих творів, написаних про театральне життя після Михайла Булгакова: «Євстигнєєв шкірою грандіозно відчував ритм кожної тварини і так само грандіозно втілював її». Ритм — дуже тонко підмічено. І він зі своїми акторами старається відчувати нерв часу, що змінюєтьcя, передаючи його у кожній постановці.
Вдала вистава — це передусім ансамблевий спектакль, коли всі актори грають одну гру і емоційно заряджають глядача. До складових вдалої постановки входить гарна драматургія, культура сценографії. На жаль, не завжди думки критики і глядачів співпадають. Висловлюючись мовою Сухово-Кобиліна, «питання остаточне і обопільногостре». Театр існує не для критиків, а для глядачів, і віддача публіки надзвичайно велика. При цьому дуже важливий рівень смаку художника, щоб не постачати у зал для глядачів кітч.
Театр тим чарівний, що у ньому є місце грі, іронії, хохмі. Щодня що-небудь відбувається за Гольдоні і без Гольдоні. Досі живі історії, пов’язані із блискучим коміком Віктором Халатовим, що вмів перетворити на жарт навіть трагічні моменти. Він жив у театрі до Великої вітчизняної війни; Київ почали бомбити з першого її дня. І ось після чергового бомбардування Віктор Михайлович висунувся з вікна своєї квартири і закричав, дивлячись угору: «Дирекція на другому поверсі!».
Тривіальний випадок — на сцені лопається лампа. Раніше це була майже «НП», адже уламки градом летіли на голови артистам. Одного разу під час вистави «Ватутін» Юрій Мажуга не розгубився, а лише підвівши брову вимовив зовсім не по тексту п’єси: «Німці балуються». Нині такі несподіванки виключені, спеціальна колба захищає від прикрощів, авторитетно заявляють освітлювальники.
Під час спектаклю «Далекі вікна» все оформлення лежало на хурах. Робітник сцени не розрахував і викотив хуру різкіше звичайного. Відкривається завіса, і у темряві лунає страшний гуркіт. Завісу знову закрили. Виявилося, що посуд у серванті розбився. Всі, хто знаходився за лаштунками кинулися збирати уламки. Вистава почалася з того, що актриса віником підмітає сцену і на репліку колеги: «Що трапилося?» незворушно відповідає: «Чашка розбилася».
На гастролях у Німеччині, за 15—20 хвилин до початку спектаклю «Молоді роки короля Людовіка XIV» Валерія Бессарба скрутив радикуліт, та так, що він не міг рухатися, а замінити актора ніким. Він грав роль Мазаріні. Вигадали, що кардинал захворів і посадили його у крісло-качалку. Не встав його герой навіть при появі короля і королеви Франції. Після вистави один з критиків із захопленням сказав, що театр знайшов несподіване сценічне вирішення відомого твору Олександра Дюма.
