Днями ми відзначили день народження Анни Ахматової.
Коли звертаються до її творчості, згадують її життєпис, то часто забувають про те, що юність поетеси була київською. Але навіть сьогодні, коли обличчя Києва вже абсолютно інакше, ніж було на початку минулого століття, блукаючи Інститутською вулицею, Володимирською гіркою, Подолом (ще й із томиком поезії Ахматової), дух київської старовини досі можна відчути.
Про юність у цьому місті та його вплив на подальшу творчість поетеси розповідає Тетяна ДЗЯДЕВИЧ, кандидат філологічних наук, старший викладач кафедри літератури та іноземних мов Києво-Могилянської академії:
— Перше, що спадає на думку, коли образи Анни Ахматової та Києва накладаються, — це поетичні рядки її першого чоловіка Миколи Гумільова:
Из логова змиева,
Из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью
Особлива метафізичність і надчутливість Анни Ахматової, притаманна чи то відьмі чи то образу femme fatale, сформувалася саме в Києві. І хоч тут поетеса прожила зовсім незначну частину свого життя, але ці роки виявилися знаковими. Київ для Ахматової — місто юності. Саме тут і саме в ті роки закладалися основи її поетичної творчості, відбувалося становлення її як особистості.
Анічка Горенко — саме такою була майбутня поетеса — навчалася в Інституті шляхетних дівчат. На навчання до цього закладу потрапляли дівчата не лише з різних родин, а й різного національного походження (українки, росіянки, татарки, польки) та віросповідання. Сучасники згадують, що на одному з поверхів Інституту була розташована православна каплиця, на іншому — католицька...
Загалом на зламі XIX та ХХ століть Київ був надзвичайно різноманітним містом. Він не був тотально російськомовним (як нам намагаються його представити сьогодні), не був переважно польськомовним, так само як і абсолютно україномовним. До того ж певною мірою на той час він був єврейським. Це було строкате місто. І відкрите світові. Саме у Києва Анна Горенко навчилася відкритості до Іншого, що згодом стало провідним мотивом її поезії.
Крім того, особлива чутливість, також властива Ахматовій та її творчості, могла сформуватися саме на півдні, але аж ніяк не в холодному й вогкому Петербурзі. Власне, пізніше, коли поетеса вже переїхала до північної столиці Російської імперії, перша її збірка була саме такою — сповненою південної чуттєвості та ще не розкритої жіночності.
Я с тобой не стану пить вино,
Оттого, что ты мальчишка озорной.
Знаю я — у вас заведено
С кем попало целоваться под луной.
А у нас — тишь да гладь,
Божья благодать.
А у нас — светлых глаз
Нет приказу подымать
Ахматова — малопрочитана сторінка київського тексту. Київ загалом потребує і заслуговує на те, щоб бути перепрочитаним в іншій системі координат. Наш погляд на роль цього міста у формуванні культурного простору Російської імперії — роздріблений, тоді як ця роль була непересічною. Ми маємо тільки «уламки»: тут — Київ Пушкіна, там — Київ Булгакова, Паустовського, Нєкрасова. Окремо — Київ Нечуя-Левицького, родини Косачів, Лисенків. Складається враження, що ці люди жили в різних містах і в різний час. А насправді вони одночасно ходили тими самими вулицями, милувалися тими самими краєвидами. Ці «уламки», мабуть, слід нарешті «склеїти».
З іншого боку, звертаючись до творчості багатьох письменників, які закостеніли в російському дискурсі, часто випускають з уваги київський період їхнього життя, який для багатьох із них став надзвичайно важливим і навіть основоположним. Зокрема, для Анни Ахматової. Без київських років — із першим коханням, місцевими професорами, які навчали поетесу, — ми не мали б подальших періодів її творчості. Власне, ми не мали б Ахматової.
