Під завісу сезону, який завершиться 8 липня, Національна опера України підготувала сюрприз для публіки — показала прем’єру «Фауста» Шарля Гуно в новій інтерпретації. Цю постановку італійського режисера Маріо КОРРАДІ і української команди в складі диригента Володимира Кожухаря, хормейстера Льва Венедиктова, балетмейстера Віктора Яременка, сценографа Андрія Злобіна та костюмера Ганни Іпатьєвої критики назвали авангардною. Після прем’єри лави глядачів розділилися на тих, хто захоплено прийняв цей експеримент, і тих, хто вийшов із зали дуже розчарованим. Але незважаючи на такі полярні думки, квитки на всі вистави було розкуплено. Шанувальники опери вирішили самі побачити й почути легендарний твір Гуно в італійсько- українській інтерпретації.
МОДА, ОСОБЛИВО В ТЕАТРІ, ПОНЯТТЯ СКОРОМИНУЩЕ
— Синьйоре Корраді, ідея поставити «Фауста» належить вам чи вона походила від дирекції Національної опери? Чим вас привабив цей твір Ш. Гуно і чому його вирішили ставити не в класичному, а в постмодерністському стилі?
— Мені захотілося поекспериментувати. Час не має значення. Має значення зміст, який ти вкладаєш, беручись за постановку класичного твору. Я гадаю, що сьогодні в оперному театрі потрібно ставити відомі твори по-новому, але при цьому має залишатися простір для вираження класичного твору сучасними засобами. У світі всі великі опери написані композиторами в XIX сторіччі і до середини 50-х років минулого сторіччя. Для мене остання сучасна класична опера написана Ігорем Стравінським «Пригода гульвіси». Не є таємницею, що коло творів класичного репертуару досить вузьке, і щоб привабити публіку, потрібно чимось її зацікавити. Адже сюжет і музику справжні меломани знають назубок. Ось і доводиться постановникам шукати оригінальне прочитання класики. За 150 років опера збільшила армію своїх шанувальників, і в усі часи глядач ішов до театру, щоб відчути потрясіння. Хтось захоплюється мелодією, хтось співом, а хтось танцем, а вся вистава (загалом) покликана зачіпати струни душі слухачів. А мода, особливо в театрі, поняття скороминуще. Точно так само як і імпровізація. Я вважаю, що імпровізація на сцені повинна ретельно готуватися, а цікаві сценічні вирішення знаходяться під час репетицій. Лише тоді вистава виходить суцільною, і публіка стежить за дією, забуваючи про час. Імпровізація — антонім професійності. У сучасному театрі є простір для постановок у різних жанрах. Наприклад, постановка вердіївської «Травіати», як правило, робиться в академічному антуражі, але такі постановки обмежуються самим сюжетом опери. А поруч із такими постановками повинне бути місце не лише для ілюстрацій класики, але для різних інтерпретацій. Не можна забувати, що кожного дня до театру приходить інша публіка, а щоб глядачі знову захотіли прийти до опери, їх потрібно чим-небудь зацікавити. Наприклад, оригінальною постановкою, зоряним складом виконавців, незвичайним музичним трактуванням і подібним.
Поставити «Фауста» Гуно — ініціатива керівництва Національної опери, але я, погоджуючись на цю роботу, запропонував свою концепцію постановки. У цій опері не йдеться про певне місце, в якому відбуваються події. Це не «Тоска» чи «Борис Годунов», які є операми на історичну тематику. «Фауст» — це міф, а міф — він поза часом. Він має свою цінність у минулому, сучасному і в майбутньому. Сподіваюся, що наша постановка зрушить камінь закостенілості і поступово запровадить новації на київській сцені.
— Розкажіть про вашу концепцію вистави.
— Ідея проста. На відміну від «Фауста» Гете, в опері Гуно головним героєм є Мефістофель. Саме він приводить у рух весь сюжет. Мефістофеля можна порівняти з блискавкою, що з’явилася в фатальний період для Фауста, коли він, розчарований невдачами в пошукові сенсу життя, захотів убити себе. Саме в цей момент перед його очима, як спалах, проноситься його життя. Мефістофель провокує Фауста, домагаючись того, що герой вже не вірить ні в Бога, ні в любов. Він перетворює старого вченого на юнака, знайомить його з Маргаритою. Але Фауст опиняється немовби в сітях, а Мефістофель, як ляльковод, примушує його здійснювати непорядні вчинки. Але посланець пекла не врахував головного: кохання може творити дива, і своєю смертю в ім’я коханого Маргарита рятує душу Фауста. А життя, наділене коханням, варте того, щоб продовжувати жити... Історія закінчується там, де вона почалася, і людина знову задумується над суттю буття.
Опера Ш. Гуно має величезне філософське звучання. Я вирішив, що потрібно ставити виставу, як міф про нескорену душу, але використовуючи мову не традиційної, а сучасної сценографії. Фауст — це оповідання про людину поза часом і роздуми поза простором. Перефразовуючи слова Флобера, можна сказати, що Фауст — це я.
Репетиції вистави ми провели за шість тижнів. Але підготовчий період був тривалим (із січня): готувалися декорації, шилися костюми, актори і музиканти вчили свої партії. Адже опера виконується мовою оригіналу — французькою і довелося співакам додатково потренуватися над правильною вимовою текстів.
НОВУ РОБОТУ ТИ ПОЧИНАЄШ ІЗ ЧИСТОГО АРКУША
— Ви вже втретє працюєте з київськими акторами (за попередні постановки опер «Турандот» і «Джоконда» режисер отримав дві «Пекторалі»), знаєте потенціал трупи. А чи цього разу вам працювалося легше?
— Нову роботу ти все одно починаєш немовби з чистого аркуша. Трудність полягає в тому, що в репертуарному театрі потрібно працювати не з одним, а з декількома складами виконавців. А кожна людина, тим більше артист, це планета (емоцій, таланту, амбіцій плюс різні характери). Я задоволений роботою хору і солістів. Через те, що довелося з кожним солістом репетирувати індивідуально, наша робота розтяглася на шість тижнів. Але я радий, що мені знову пощастило приїхати до Києва і здійснити постановку в Національній опері. До речі, вже в «Турандот» Пуччіні, яку поставив 2003 р., я пожвавив оперу. Три маски міністрів (Пінг, Панг і Понг) було одягнуто у фраки, на відміну від інших героїв, які виступали в а-ля китайських костюмах. Мені довелося вмовляти співаків, які виконують роль міністра Пінга, зробити сальто, хоча мої новації не всім артистам припали до душі і їх називали циркацтвом. Але я наполіг на своєму і вважаю, що образ Пінга від цього лише виграв. У «Джоконді» я підкорегував лібрето і переніс дію опери Понкієллі з XVI в XIX сторіччя. У сценографії було використано дзеркала, що дозволило більш повно й більш образно передати дух карнавальної Венеції. І хоча обидві постановки було зроблено в класичному стилі, але елементи модерну в них вже мали місце. Як написали рецензенти, «вистави Корраді стали приємним сюрпризом для київських театральних конів». Розпочинаючи нову роботу, я вирішив по-сучасному прочитати «Фауста», але це не означає, що коли мене запросять знову попрацювати з українськими артистами, то дія наступної опери вже відбуватиметься в місяцеході.
У період створення «Фауста» у нас виникали різні ситуації, але загалом це були робочі моменти. Ми всі гострі питання втрясали в ході репетицій. Я не ділю акторів на зірок і статистів. Є два типи зірок. Справжні зірки і зірки, які падають (згасають). Справжня зірка завжди готова до роботи, не боїться робити щось нове, шукати барви в розкритті своєї ролі, йти невторованим шляхом. Тут неважливо, чи це молодий актор, чи він зрілого віку. Якщо співак вважає, що все знає і нікого не бажає слухати, то незалежно від віку, його зірка дуже скоро закотиться. Головне для мене — хочеш чи не хочеш працювати, наскільки ти професійний. Адже в оперному театрі перед співаками стоїть два рівноцінні завдання: добре співати і переконливо драматично грати. Мені дуже хочеться, щоб «Фауст» став етапом у кар’єрі молодих, а також ще однією сходинкою на Олімпі вже визнаних оперних прем’єрів, щоб глядачі гідно оцінили результати нашої спільної праці, і вистава посіла своє місце в репертуарі Національної опери.
ОДНА РІЧ ФАНТАЗУВАТИ І ЗОВСІМ ІНША — ВТІЛЮВАТИ ІДЕЇ В РЕАЛЬНІСТЬ
— Нинішня сценографія, запропонована Андрієм Злобіним, коли практично вся дія опери «Фауст» відбувається в якомусь металевому кільці, а строкатість костюмів акторів мало відрізняється від нашого повсякденного одягу, вас повністю влаштувала?
— Мені сценографія вистави здається цікавою. Вона дозволяє робити трансформації: опинитися в лабораторії лікаря Фауста чи побувати на балу (Вальпургієва ніч). А строкаті костюми наблизили героїв до наших сучасників. Наскільки це вийшло вдало, повинні сказати глядачі. Ми зі сценографом і костюмером обговорили концептуально, що саме хочемо зробити, а деталі вони вже вигадували самі. Мені вони показували ескізи, ми їх обговорювали і лише прийнявши остаточну ухвалу, починали наші ідеї втілювати в життя. Було й так, що деякі оригінальні ідеї так і залишалися на папері. Дещо мені довелося відміняти. Адже одна річ фантазувати і зовсім інша — втілювати фантазії в реальність. Скажу одне: всі працівники театру працювали дуже злагоджено. Чи задоволений я результатом? Так, але є й претензії до себе й нашої інтернаціональної команди. Якщо настане день, коли я скажу, що зробив все, що міг — він буде означати, що мій життєвий шлях закінчився і час відправлятися звітувати перед Богом...
Ви знаєте, багато в чому робота над «Фаустом» йшла злагоджено завдяки тому, що з диригентом В. Кожухарем ми порозумілися. Режисер і диригент завжди працюють у єдиній зв’язці. В іншому випадкові втрачається зв’язок між оркестром і тим, що відбувається на сцені. За успіх вистави, в повній мірі, несуть відповідальність дві людини: режисер і диригент. Режисер відповідає за те, що ми бачимо, а диригент за те, що чуємо.
— Синьйоре Маріо, вас уже можна назвати «фахівцем з українського питання». Коли два роки тому ми з вами вперше розмовляли, ви призналися, що мало знаєте нашу країну. Тепер ви цю прогалину ліквідували?
— Щоб говорити про країну, треба в ній декілька років пожити, набратися вражень, але не як турист, а, як людина, якій цікаво, що відбувається в країні. У період помаранчевої революції, я як і мільйони моїх співвітчизників, не пропускав новин. У нас у кожному випускові говорили про ситуацію на вашому Майдані. Всі газети і часописи писали на перших шпальтах про Україну. Я радий, що силовий варіант розв’язання конфлікту не застосовували і демократичні зміни у вас сталися мирним шляхом. Італійці переживали за вас... Звичайно, я вже не той, ким був два роки тому, але «фахівцем з питань України» я себе все ж таки не відважуся назвати. Звичайно, інтерес до вашої країни, після революційних подій, дуже зріс. Ви знаєте, коли ваш відомий футболіст Андрій Шевченко став виступати за клуб «Мілан», то мільйони італійців дізналися не лише про талановитого спортсмена, але й про Україну — його Батьківщину. Але все ж вони говорили не про того гранда, яким є Тарас Шевченко — великий Кобзар, поет, а про людину, нехай і талановиту в спорті, але таку, що просто забиває голи. Ви знаєте, одного разу вийшов казус. Я проходив повз Національний університет ім. Т. Шевченка і почув, як хтось із італійських туристів сказав: «Треба ж, як поважають футболіста — навіть університет носить його ім’я»...
Я сподіваюся, що співпраця між нашими країнами зростатиме в геометричній прогресії в різних аспектах: політиці, економіці, медицині, культурі, ну і в спорті, — куди ж без нього подінемося.
ДОВIДКА «Дня»:
Маріо Корраді — італійський режисер. Його дебют як постановника опери відбувся 1982 року. У місті Палермо Корраді поставив «Таємний шлюб» Чімарозі. Режисер ставив оперні вистави в Нью-Йорку, Мадриді, Токіо, Пармі, Детройті, Валенсії, Афінах та інших містах світу. Всього Маріо Корраді поставив понад 50 вистав. Його дебют на сцені Національної опери України як режисера-постановника відбувся 2003 р. — опера «Турандот» Пуччіні. Минулого року в його інтерпретації глядачі побачили «Джоконду» Понкієллі. Остання спільна робота Корраді з київською трупою — «Фауст» Гуно.
