Фільм Мартіна Скорсезе «The Rolling Stones. Хай буде світло» випало подивитися в кінотеатрі «Київ». Зал був прикро малолюдний. А втім, за моїми спостереженнями, «Роллінг Стоунз» на пострадянській території не здобули такої популярності, як, приміром, їхні вічні суперники «Бітлз». При всьому інтернаціоналізмові ритм-енд-блюзів то був доволі екзотичний культурний продукт.
У всякому разі, фільм вартий уваги принаймні через авторство: де ще можна бачити поєднання таких знаменитостей, як Скорсезе і Джаггер? Отож, кожний глядач шукав тут щось своє. Одразу скажу: прихильники «Роллінгів» будуть задоволені. Кумири виглядають прекрасно, зафіксовані у всіх можливих ракурсах, то не якийсь там банальний кліп, а справжня високопрофесійна кінозйомка; звучать усі хіти, енергія фонтанує, завершується безсмертним Satisfaction. А от щодо самодостатності «Світла» як кінематографічного твору — то розмова вже окрема. Адже в Скорсезе вийшло те, що за радянських часів називалося фільм-концерт. Сцена і музика, нічого більше; можливо, цього було б досить, якби не інші картини, в яких також фільмували групу Джаггера. Передовсім спадає на думку стрічка, без якої взагалі неможливо уявити собі історію як контркультури, так і незалежного кінематографа: Gimme Shelter («Дай мені сховок») Альберта Майзелса.
Майзелс, син емігрантів із Тернопільщини, ще наприкінці 1950-х заявив себе чи не найцікавішим документалістом Америки. Його метод «прямого кіна» дозволяє без декорацій, сценаріїв і коментарів, з однією легкою камерою створювати цілісні, яскраві історії, сповнені тим, що сам режисер називає життєвістю. Саме точність реалій надає Майзелсовим картинам ту гіпнотичну силу, котра притягує погляд залу.
Такі риси якнайкраще втілилися в «Сховку». 1969 року Майзелс вирушив разом із «Роллінг Стоунз» у сумнозвісне турне, яке скінчилося бойовищем з участю угруповання байкерів «Ангели Пекла» в Альтамонті. Окрім самої музики, Майзелс ретельно документував і те, що коїлося довкола: моменти репетицій, побутову рутину, переговори про концерт, хаотичні пересування публіки тощо; зрештою, у тій фатальній подорожі йому вдалося зняти буквально все — аж до зачисленого у чорний список рок- руху вбивства одного глядача. Зафільмоване — то майстерна кінооповідь, побудована за грізною логікою кошмару, що обертається притчею про 1960-ті: від буденної суєти шоу-бізнесу і безтурботної пістряви хіпуючих дітей-квітів до безконтрольного озвіріння, що захльостує посмуговану прожекторами ніч над Альтамонтом.
Фактично без будь-яких помічників, з однією маленькою камерою, ризикуючи здоров’ям, Майзелс зумів створити фільм не тільки про феномен однієї групи, а й про цілу епоху шістдесятих, про апогей і, водночас, фінал тої химерної революції. І саме таким документом часу не є фільм Скорсезе. Але, вочевидь, автор «Таксиста» та «Злих вулиць» ставив перед собою трохи інакше завдання. Можливо, просто хотів розважити себе, та й усе. А як розважив ще й певне число сторонніх людей, то результат просто чудовий.
