Добра, усміхнена і мудра мама Валерія Марченка — такою пам’ятатимуть її ті, що спілкувалися і зналися із цією на рідкість світлою людиною. Вона вміла любити і прощати, вислухати і порадити, а часом і наполегливо навчати там, де бачила, що не було кому вчити і виховувати.
Ніна Михайлівна — із сім’ї науковця, сама педагог за покликанням, кандидат педагогічних наук. А склалося так, що добре вихований улюблений син Валерій став її вихователем і навернув матір у свою віру. У гнітючій атмосфері 1970-х років то була історія важка і драматична: поєднати працю в державній установі з вірністю синові, засудженому як особливо небезпечний державний злочинець. Син став християнським неофітом, суворо послідовним у своїй вірі, яка не визнавала авторитету влади тоталітарних кесарів. І тут максималізм материнської любові поєднався з синовою вірою. У багатій драматизмом історії українського опору то чи не найяскравіший приклад материнської вірності та безстрашності. Валерій був безкомпромісним, а, отже, приреченим. Мати супроводжувала його на останніх етапах і повідомляла всім про те, як убивають сина, аж до останнього дня 5 жовтня 1984 року. Ціною надзусиль вона таки забрала його тіло і поховала на саму Покрову в рідному селі Гатне під Києвом. Любов перетворювалася у вимогливу віру, яку залишив по собі син як заповіт.
Ніна Михайлівна упорядкувала і видала зворушливі і правдиві книги «Листи до матері з неволі», «Творчість і життя», «Вірити — і тільки!». Вона часто виступала з глибокими і повчальними розповідями про сина. Біля неї гуртувалася молодь і вчилася глибоко розуміти громадянські чесноти, забезпечені діяльною любов’ю.
Для Ніни Михайлівни то було не просто вшанування пам’яті сина — то було продовження його справи виховання чесних і сміливих громадян, слово яких сповнене любові до України і віри в Бога. Практично то була наука громадянської активності та відповідальності за долю рідного краю.
За книжки про сина Ніна Михайлівна було відзначена премією імені Олени Теліги, а також нагороджена Орденом «За мужність» І ступеня. Вона належала до тих діяльних авторитетних громадян, що дають приклад служіння і залишаються жити в пам’яті поколінь.
Схиляємось у молитві за спокій її доброї душі:
Євген і Валерія Сверстюки, Осип і Надія Зінкевичі, Віктор і Катерина Ющенки, Валентина Попелюх-Стус, Валентина Чорновіл, Микола Плахотнюк, Атена Пашко, Алла Марченко, Семен Ѓлузман, Раїса Руденко, Петро Вінс, Андрій Григоренко, Раїса Мороз, родина Антоненка-Давидовича, Наталя Кучер, Василь Овсієнко, Інна Філіппова, Ніна Міщанчук, Ніна Романюк, Вахтанѓ Кіпіані, Зіновій Антонюк, Юрій Бадзьо, Світлана Кириченко, Леонід Плющ, Святослав Караванський, Ольга Кобець, Євген і Борис Захарови, Володимир Каплун, Мойсей Фішбейн, Ніна Вірченко і Ростислав Доценко, Олександр Сугоняко, Мирослав Симчич і Раїса Мороз, Йосиф Зісельс, Євген і Галина Пронюки, Мирослав і Люба Мариновичі, Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура, Микола Матусевич, Ольга Гейко, Михайло, Богдан і Ольга Горині, Левко Лук’яненко, Лесь Танюк, Володимир Тихий, Олесь Шевченко, Виталій Шевченко, Василь і Віра Лісові, Галина Севрук, Ірина Жиленко, Людмила Семикіна, Наталка Осьмак, Степан Хмара, Раїса Лиша, Микола та Андрій Горбалі, Ольга і Павло Стокотельні, Григорій Куценко, Андрій і Марія Кочури, Надія Самуляк, Олена Проскура, Сергій Білокінь, Марія Овдієнко, Петро Розумний, Кузьма Матвіюк, Олесь Сергієнко, Богдан Чорномаз, Лариса і Тетяна Крушельницькі, Зорян і Оксана Попадюки, Марія Гель, Юрій Шухевич, Григорій Приходько, Мирослава Зваричевська, Олекса Різників, Галина Могильницька, Ганна Михайленко, Олена Голуб, Євген та Олесь Обертаси, Галина Возна-Кушнір, Рита і Борис Довгані, Іван Русин, Анатолій Русначенко, Марія Овдієнко, Ростислав Семків, Анатолій Кислій, Людмила Голубчик, Володимир Сіренко, Борис Довгалюк, Леонід Фінберѓ, Костянтин Сігов, Володимир Мармус, уся школа № 175 імені Валерія Марченка.
Сергій БІЛОКІНЬ, український історик, джерелознавець:
— Ніна Михайлівна представляла дуже гарну родину Марченків. Її батько до війни був доктором історичних наук та ректором Львівського університету, був ув’язнений. Я слухав його лекції і він був моїм науковим керівником. А син її — Валерій Марченко, про якого я написав одну з перших статей — був просто прекрасною людиною. Коли він перебув в ув’язненні, Ніна Михайлівна одна переймалася його справами і його діяльність дуже багато навчила її саму.
Валентина ПОПЕЛЮХ-СТУС, вдова Василя Стуса:
— Вона була гарною матір’ю і просто гарним створінням — людиною, яких мало буває. Ніна Михайлівна все віддала цьому світові, і сину, і людям.
Ігор КАЛИНЕЦЬ, поет і прозаїк, дисидент:
— Я мало бачив Ніну Михайлівну. А якщо ми й бачились, то на суді, або на похороні. Мені врізалося в пам’ять тільки опечалене гарне обличчя української жінки, тоді ще молодої, яка втратила свого сина. Знаю тільки, що для Валерія — бо з ним я був декілька років у таборі — вона була великою святістю. Це типова українська прикмета, але мама для нього була дуже вирішальною людиною. Він радився з нею, а все, що він писав із табору — було до мами, хоча Валерій був і в добрих стосунках із маминою сестрою — Аллою. Пані Ніна — жінка, яка була віддана не тільки своєму синові, а й нашій справі — національній. Окрім того, що вона була науковцем, яка займалася українською проблематикою, Ніна Михайлівна присвятила своє життя пам’яті сина, тим ідеалам, за які він страждав і загинув. За моєю уявою, ця жінка — образ берегині. Це людина, яка берегла не тільки ці традиції, а й пам’ять сина та його ідей. Ніна Михайлівна була близька із товаришами Валерія, що слугувало прикладом того, що вона не відчужувалася і нікого не звинувачувала в цій трагедії. Те, що вона видала твори сина й розуміла їх вартість — було дуже гідним. Вона була енергійною і активною громадянкою України. Ніна Михайлівна була на усіх зустрічах і нарадах, які проводилися в Україні. Був би її син живий, вона знаходилася б поруч із ним та з тими людьми, які хотіли щось зробити для України. Пам’ять про Валерія — пам’ять про ту Україну, яка хотіла свободи й хотіла визволитися з-під російської-комуністичної тиранії. Ніна Михайлівна Марченко — жінка, яка відстоювала права людини й нації. Для мене вона є ідеалом українки.
Атена ПАШКО, поетеса, громадська діячка, вдова В’ячеслава Чорновола, почесна голова Союзу Українок:
— Я дуже любила і шанувала Ніну Михайлівну! Вона є тією жінкою, яким потрібно ставити пам’ятник. Вона була простою матір’ю, але разом із тим і великомученицею, яка виховала сина-патріота.
Віра БОРИК, директор київської школи №175 ім. В. Марченка:
— Ніна Михайлівна часто приходила до школи. Ми зі свого боку все робили для того, щоб, поки вона жива, присвоїти школі ім’я її сина Валерія Марченка. На жаль, не встигли у міській раді одне рішення затвердити іншим. Але ми завжди зберігали пам’ять про Валерія. Спочатку в невеликій кімнатці розміщувалися матеріали про випускника. Потім ми вирішили, що відкрити музей пам’яті Валерія Марченка — це наш моральний обов’язок. Ніна Михайлівна допомагала з матеріалами про сина. 10 грудня 2004 року, у День захисту прав людини, ми відкрили меморіальний шкільний музей. На відкритті зібралося чимало колишніх політв’язнів. У Ніни Михайлівни був власний ключ від музею, вона приходила туди і сиділа у цій кімнаті, переповненій духом її сина. Разом із тим не було року, щоб ми не проводили у школі по кілька заходів, присвячених пам’яті Валерія. Ніна Михайлівна брала в них участь. У школі також відзначали 80-річчя Ніни Михайлівни. Вона — Мати з великої букви. І ця втрата надзвичайно велика для нас. Тепер ми перетворимо існуючий музей на кімнату пам’яті сина й матері.
Семен ГЛУЗМАН, правозахисник, дисидент колишній політв’язень, відомий психіатр:
— Для мене Ніна Михайлівна була не тільки мамою мого друга, а й дуже близькою людиною. Інколи я напівжартома називав її «мама Ніна» (моя мама померла, коли я перебував в ув’язненні), а вона мені відповідала тим же. Ніна Михайлівна була не просто мамою знаменитого Валерія Марченка, вона була абсолютно самостійною, цікавою, дуже глибокою й чесною, дивовижною людиною. Ті, хто знав її близько, завжди виносили зі спілкування з нею якусь іскру оптимізму. Хоча у її житті оптимізму було мало — загинув її єдиний син.
Вона мала надзвичайну мужність. Будучи членом Комуністичної партії, цілком вразливою радянською людиною, Ніна Михайлівна з кожного побачення вивозила велику кількість інформації. Завдяки цьому, на мою думку, вижив я і багато інших, тому що світ дізнавався деталі нашого життя в ув’язненні. Оскільки вже тоді Радянський Союз був не режимом КДБ, як при Сталіні, а політичним режимом Кремля, інформація про наше перебування в таборах була певним захистом для нас. Насправді на побачення приїздило багато мам і дружин, але вивозили інформацію з нашої зони, розуміючи, що КДБ все прекрасно знає, їдучи за тисячу кілометрів самі в потязі, тільки дві жінки — Льоля Світлична, дружина Івана Світличного, та Ніна Марченко. Ці дві жінки зробили для того, щоб світ знав правду про страшну Імперію Зла, можливо, більше, ніж ми всі у таборах. Тому що в таборі протистояти злу було не складно — ти вже там, а от ризикувати собою — це страшно. Одного разу Ніну Михайлівну таки обшукали. КДБ прослуховувало її зустріч із сином. І коли вони почули слово «папір», то до кімнати увірвалося більше десятка людей. Побачення припинили. Обшук був настільки тотальний, що Ніна Михайлівна була впевнена: знайдуть. Але їй вдалося зберегти інформацію. Все це потім було опубліковано. Тому Ніна Михайлівна не лише моя друга мама, а й рятувальниця. Вона важко йшла від нас, будучи невиліковно хворою. За кілька днів до смерті я зателефонував їй і спитав: «Ну, як ви, Ніно Михайлівно?» Вона відповіла одним страшним словом: «Я чекаю». Вона чекала зустрічі з сином.
