Росія знову шукає шлях стати світовою державою і тому демонструє свою силу. Ознаки змін у російській зовнішній політиці посилилися відтоді, як минулого лютого президент Володимир Путін виступив з конфронтаційною промовою в Мюнхені.
З цієї миті Росія встановила свій прапор на морському дні Північного полюса, щоб продемонструвати свої домагання на Арктику та її природні ресурси; оголосила свій намір будувати власну систему ПРО і неодноразово висловлювала погрози у бік Європи у зв'язку з запланованим розгортанням невеликої американської системи захисту; скинула «безпритульну» ракету чи бомбу на Грузію як попереджувальний сигнал тбіліському уряду і його західним друзям; зробила політ літаків-розвідників біля американської військової бази на тихоокеанському острові Гуам; блокувала рішення про остаточний статус Косово у Раді Безпеки ООН; і провела хакерську атаку на комп'ютерні системи Естонії. Крім того, щозими існує загроза «проблем» з поставками до Європи нафти й газу.
Безсумнівно, високі ціни на нафту і газ, глобальне ослаблення Америки, викликане невдачею в Іраку, і посилення позицій Китаю та Індії спонукали Москву змінити свою зовнішню політику. І все ж, жоден з цих пунктів не порівняється з фундаментальними змінами у стратегії Росії, оскільки Росія продовжує дотримуватися свого фундаментального рішення, прийнятого на початку 1990-х, про те, щоб відкрити себе для Заходу. Однак стиль російської політики змінився від співпраці до конфронтації. А зміна стилю зовнішньої політики, як показує історія, може швидко призвести до зміни стратегії.
Наразі в Росії відбувається процес відновлення. Такі періоди завжди йдуть за масштабними змінами і революціями. Влада центру поступово відновлюється після часткового ослаблення через розпад Радянського Союзу. Однак, починаючи з XVI сторіччя, центр грає найважливішу роль у формуванні російської історії. I цей раз, схоже, не буде винятком.
Процес відновлення центральної влади вже почався певний час назад. Дійсно, сьогодні центр майже повністю диктує російську внутрішню політику й економіку, хоч і поза рамками тоталітарної або деспотичної структури, а цілком демократичним ринковим способом.
Безумовно, демократія погіршилася до того стану, який іноді називають «керованою демократією». Теоретично в країні збереглися різні партії, вибори, плюралістичне суспільство, незалежна судова влада і ринкова економіка. Але на практиці вся система підкоряється управлінню президента. Населенню дозволять голосувати за президента, але реальне рішення про те, хто ним стане, буде прийнято заздалегідь.
Незважаючи на те, що річний ВВП Росії приблизно рівний ВВП Італії, вона все ще лишається дуже важливою глобальною державою, щоб її ізолювати або хоч би забути про неї. Росія акумулює величезну стратегічну вагу. Майбутнє цієї країни буде визначатися тим, наскільки успішно буде здійснена її всебічна модернізація економіки, яка сьогодні значною мірою ґрунтується на експорті нафти, газу та інших природних ресурсів.
Якщо Росія залишиться залежною від економіки природних ресурсів, то вона знову стане колосом на глиняних ногах. Дійсно, вона буде далеко не такою могутньою, як колишній Радянський Союз. Тільки якщо Росії вдасться домогтися успіху в продуктивному реінвестуванні прибутку від своєї петро-економіки, вона досягне раціональної модернізації.
Але це також вимагатиме й успішної політичної модернізації, а це означає не що інше, як обмеження влади центру. Найважливішим аспектом цього буде забезпечення реальної незалежності судової системи. Крім того, Росія потребує системи стримування і противаг, сумісних з її власною культурою і традиціями, оскільки вона, нарівні з правовими нормами, є обов'язковою попередньою умовою функціонуючої демократії. Нарешті, Росія повинна буде будувати працюючу партійну систему, здатну підтримати російську демократію. Враховуючи величезні розміри країни, схоже, найбільш прийнятною буде двопартійна система.
Всі ці перетворення займуть певний час, і вони не пройдуть легко чи будуть вільні від конфліктів. Так що в доступному для огляду майбутньому Заходу доведеться миритися з Росією, яка сумує за своєю загубленою імперською владою і відповідно до цього формує свою зовнішню політику.
У міжнародній політиці сильні сторони чогось одного часто відображають слабкі сторони іншого. Слабкість США і Європи сьогодні — це відкрита пропозиція Росії повернутися до своєї старої імперської політики. Такий розвиток подій аж ніяк не є безпечним, особливо для Європи.
Таким чином, у Європи є стратегічна зацікавленість в успішній модернізації Росії і в хороших двосторонніх відносинах з нею. Передусім, Європейський Союз і його держави-члени не можуть дозволяти Росії відновлювати свою імперську сферу впливу, без сильного пригнічення своїх власних найважливіших інтересів. З цієї причини дуже важливими є забезпечення незалежності України і європейська орієнтація Туреччини.
Таким чином, модернізація і демократизація Росії є у сфері інтересів Європи, а ось її повернення до імперської зовнішньої політики і прихованого внутрішнього авторитаризму до цієї сфери не входять. Більшість росіян дивляться у західному напрямі. У найближчі кілька років Росія запропонує Європі прекрасну можливість для тіснішої співпраці, але вона також створить ризик посиленого втручання в європейські процеси.
Адекватна відповідь на такі можливі наслідки та ризики вимагає існування сильної та об'єднаної Європи. Дійсно, сильна й об'єднана Європа зробить також важливий внесок у стійку модернізацію Росії. Слабка і розділена Європа спокусить Росію іти небезпечним шляхом у майбутньому.
Йошка ФІШЕР — протягом майже 20 років лідер Партії зелених, був міністром закордонних справ, віце-канцлером Німеччини з 1998 по 2005 рік.
