На іншому континенті, у сонячній Філадельфії, на одній із її зелених вулиць, у невеликому двоповерховому будинку мешкають Роман та Володимира Василишини — подружжя талановитих митців з України. Він — художник- графік, який по-новому відкрив романтику та красу своєї землі для іноземців. Вона — поетеса, чиїми творами зачитується україномовна діаспора США.
Кажуть, якщо не дослухатися до Божого дару, що шепоче в тобі хай навіть ледь чутно, божий дар стає прокляттям. Але, такі слова — не про цих людей високого духу та чистого таланту. Володимира Василишина з раннього дитинства знала, що таке література і в чому її сила. Маючи батька — відомого літературознавця-критика Володимира Дорошенка, директора бібліотеки Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка та матір — вчительку-галичанку, хрещеницею самого Василя Стефаника...
Було б справді дивно, якби вона не написала першу поезію уже в 13 років. І її тонка лірика, що ховається за псевдонімом Міри Гармаш, і гостра сатира, яку можна знайти під іменем Ївги Жак («Цей Їжачок пише відважно. Пізнати, що добрий поет!» — такими були відгуки на перші кроки пані Володимири в світ сатири, зроблені з допомогою філадельфійського журналу «Лис Микита»), живучи та живлячись енергією української мови, рідними образами та ремінісценціями, мають єдину ціль — пристати бодай човником до берега рідної літератури. Талант Романа Василишина також оцінений за кордоном дуже високо: він, художник-графік та скульптор, не раз змушував іноземців зупинятися та тамувати подих перед картинами, з яких дихало свіжістю, силою, свободою життя України. Крізь тематику, що відбиває його звичне життя поза межами України, яскраво виступають українські мотиви, події, видніються постаті національних героїв. Наприклад, серед кольорових дереворізів пана Романа домінують «Високий замок» у Львові, «Гайдамаки», «Козацька фльота», «Великий Митрополит» (портрет Андрея Шептицького), «УПА» Його праці виставлялися у різних містах Сполучених Штатів Америки, зокрема 1988 р. демонструвалася велика виставка (протягом семи тижнів — погодьтеся, це неабиякий показник!) у музеї Історичного Порту, на якій автор представив 85 праць графічних, малярських, скульптурних. Його твори, разом із творами інших американських художників демонструвалися на виставці з нагоди 200-літя США в Парижі.
«Україні»
Ні, Тебе не знайти,
Всюди інші поля,
Інші люди, мости
І затьмарене небо.
Ми шукаєм Тебе,
Ми не знайдем ніде,
Нема кращої в світі За Тебе.
Труть колеса асфальт
І свистить вітру альт,
В’ються сірі безмежжя дороги...
Як до Тебе дійти?
У серцях тільки Ти,
Тільки стелиться
Біль наш під ноги.
(Мiра Гармаш. 19.07.1969)
Розповідаючи про подружжя Василишиних, важливо зрозуміти, як це: бути далеким своїй землі, гостем у своєму домі. І бачити у снах рідні ліси, гори, ріки, відчувати майже на дотик шовк рідної трави, пісок знайомих босим ногам стежок, а, прокидаючись від телефонного дзвінка, чути в слухавці: «Hello!»
...Емігрували Роман та Володимира з України після Великої Вітчизняної війни, залишаючи свій світ у надії на чужині знайти те, чого цей світ дати не зміг, — гарантію вільному серцю, що воно матиме право жити й матиме право на щастя... 1945 р. пані Володимира опинилась у Празі, потім — у Мюнхені. По чотирьох роках переселилася до Америки й осіла там у Філадельфії. Роман Василишин також, живучи спочатку в Німеччині, за якийсь час переселився до США, де й зустрів свою майбутню дружину.. Чи знали вони, що невдовзі сама думка по повернення додому видаватиметься їм цілющою? Покажіть пташці клітку, аби повірила вона, що вільна.
Нещодавно Роман та Володимира Василишини ще раз засвідчили свою небайдужість до того, що відбувається у них на Батьківщині, фундувавши значну суму коштів на будівництво нової читальної зали наукової бібліотеки Національного Університету «Острозька академія». Пані Володимира та пан Роман жодного разу не були в Острозькій академії і навіть не знайомі з її ректором, професором Ігорем Пасічником. Справляє враження довіра цих щедрих меценатів із-за кордону в тих, хто розбудовує Острозьку академію, піднімає її з древнього пилу славного історичного минулого, й імпліцитно разом із нею й цілу українську державу. Адже тільки людина, яка невпинно слідує своїм переконанням, принципам, ніколи не зраджує своїм правилам, здатна (здатна, ще й досі. Хто б там і що не говорив!) настільки довіряти іншим. Цікаво, що у вчинку цих щедрих закордонних меценатів є велика доля символізму, про який вони і не здогадувались. Справа в тому що в Національному університеті «Острозька академія» прізвище Василишин асоціюється лише із почуттям щирої любові до Батьківщини, патріотизмом та істинним бажанням здійснити все можливе для своєї держави, адже незмінним протектором Острозької академії є голова Рівненської обласної ради, академік Острозького Академічного Братства пан Роман Василишин — подвійний тезка нашого закордонного мецената. Прізвище Романа Даниловича Василишина, як людини яка безпосередньо зіграла значну роль у відродженні Острозької академії та постійно опікується її подальшою розбудовою, заслужено викарбуване на стінах університету. Тому ми впевнені, що цей щасливий збіг для нашого закладу не є випадковістю, а божою закономірністю.
Національний Університет «Острозька академія» клопочеться над будівництвом нової читальної зали наукової бібліотеки уже близько трьох років. Кожного, хто бачить втілення цього сміливого проекту, вражають результати праці, яка вже наближається до завершення. Втілює такі сміливі плани в реальність Міжнародний благодійний фонд відродження Острозької академії за підтримки меценатів з України та з-за кордону, зокрема за допомоги з боку «Фонду друзів Острозької академії» — доброчинної організації українців у Сполучених Штатах Америки. Саме через цей Фонд подружжя Василишиних здійснило свою щедру пожертву на будівництво бібліотеки, а вже потім зав’язалося наше письмове спілкування. Ось так випадково з одного боку, і зовсім невипадково — з другого, й відкрила для себе Острозька академія щиру, вистраждану, винесену з власного гіркого досвіду творчість талановитого подружжя Василишиних, яка, на нашу думку, заслуговує бути поцінованою й серед широкого українського загалу. Творчість Володимири та Романа Василишиних могла б багато чому нас навчити — як любити свій дім, свою землю, безапеляційно, без усяких але, по-материнськи віддано. Вчинки їхні могли б нас навчити ще більшому — як вдихати в свою любов життя. Могли б... в ідеалі... якби українці знали про ці твори, вчинки, слова та спадщину.
Заковане сонце,
обвуглений гай,
Вдовице-Волине,
Не плач, не ридай!
Надщерблений меч —
Чуєш? — гострять
в Острозі
З’являться сини
На твоєму порозі.
(Мiра Гармаш. 6.11.1972)
Ми маємо зробити якісь висновки. Чому у нас є так багато авторів, чиї твори користуються шаленою популярністю, і в той же час не надто навантажують себе якоюсь відповідальністю, виховною, етичною чи естетичною функціями, не несуть у собі нічого нового (максимум, що читач може почерпнути з такої «літератури» — це знання, що й так, виявляється, можна писати.). І чому залишаються поза увагою щирі мелодії щирого серця, хай навіть вони линуть — із далека... У пані Володимири є дуже гарна лірична поема, яка справді заслуговує на те, щоб бути прочитаною й перечитаною — «Марія Люїза». Вона була видана 1973 р. у Філадельфії дуже низьким тиражем. До нас на Україну книга потрапила взагалі у вигляді ксерокопії з останнього примірника, а перевидання її, як написала сама поетеса в листі до Острозької академії: «тепер недоцільне, бо читацька публіка вже відійшла з цього світу»... Сумно... бо колись нас учили, що мистецтво — вічне й безсмертне.
Ми-таки маємо зробити якісь висновки. Адже якби не збіг обставин — знайомство Романа та Володимири Василишиних із представниками Фонду друзів Острозької академії, і, якби не пізніше їх знайомство з самою академією, можливо, мистецтво талановитих емігрантів ще надовго б лишалось невідомим їхнім співвітчизникам.
Усі повертаються, рано чи пізно. До свого дому. Тільки... один приходить, як герой (зі щитом чи на щиті) — пізнавши світ, достойно пройшовши випробування та мудро оминувши всі спокуси, відміряні йому долею. Інший вертає блудним сином, ховає погляд у батьківських долонях, просячи прощення. Третій взагалі з’являється лише на гостину — вдихнути повні груди свободи, поглянувши на себе — яким був, спокійно заснути у маленькому ліжечку свого дитинства, щоб...піти назад, туди, де світ буднів не залишає місця для казок. А четвертий вертає подумки. Кожної миті й кожнісіньким словом линучи додому, то переможцем із гордою поставою, то блудним сином в обійми батьків, то дорослим і, здавалося б, зовсім чужим гостем, переступаючи рідний поріг.
Саме такими людьми, для яких щастя повертатися додому заключається у щоденній праці, шліфуванні себе й своїх думок, є подружжя українських митців у еміграції, Роман та Володимира Василишини.
