У вересні цього року в одному з щотижневиків України було опубліковано фотографію оголеної вчительки, надіслану на конкурс «Груди-2001». Під фотографією вказувалося: «Мені 26 років, працюю організатором-педагогом у школі № 2 м. Херсона. Вільний від роботи час полюбляю проводити в нічних клубах». У місті вибухнув скандал, а вчителька залишила школу за власним бажанням. Фотографіями людей без одягу сьогодні нікого не здивуєш, але фотографія вчительки викликає суперечливі почуття. З одного боку — чому вчителю не можна те, що можна всім? А з іншого боку — чи можна показуватися в такому вигляді перед учнями, нехай і з газетної сторінки? І взагалі, що, власне, для нас означають ці конкурси фотографій з оголеними частинами тіла? З цими питаннями кореспондент «Дня» звернулася до доктора культурології, консультанта Міжнародного центру перспективних досліджень Володимира НIКIТIНА.
НЕ ВТРАТИТИ ЗДАТНIСТЬ ДО ТОНКИХ ВIДЧУТТIВ
Сучасний світ стрімко змінюється, і лихо в тім, що будівельники піраміди суспільства, прямуючи вгору, забувають про зміцнення та збереження основи. Як загибель дрібних тварин призводить до того, що вимирають прекрасні представники царів тваринного світу, так і руйнування первинних повсякденних людських стосунків призводить до вимирання культурних та інтелектуальних форм. Ще вчора для усіх було дуже важливо читати вірші чи зберігати ландшафти — а сьогодні це начебто нікому і не потрібно — зникли носії інтересу.
Мораль, а насамперед потрібно говорити про неї, теж стрімко змінюється. Її правила встановлюють люди, і люди жорстко вимагають їхнього виконання. Механізмом зміни моральних норм є скандали. В скандалі обов’язково мають брати участь сторони, що дотримуються різних норм, і публіка, що висловлює свій погляд, у тому числі й експерти. Основним механізмом виробництва скандалу в нашій культурі є преса. Вона найчастіше провокує скандали і перевіряє відношення людей до тієї чи іншої події чи норми.
Сьогодні ніхто вже не обговорює, чи можна фотографуватися оголеною і з’являтися в такому вигляді на сторінках газет. Питання тільки про певну категорію — про вчительку. Я багато подорожую і якось у потязі перегортав російський журнал, де півномера займали знімки оголених студенток московських вузів, причому майже усі з них, як спеціально відзначалося, відмінниці (архітектурний, гуманітарний факультети МДУ). Десятки знімків. Описувалася біографія кожної із серйозними планами на життя. Ніхто з них не збирався ставати ні топ-моделлю, ні, тим більше — повією.
Маленькі міста живуть по- іншому — норми моралі в них змінюються повільніше. Великі ж міста мають більший ступінь анонімності. Будь-яке суспільство має право захищати свою мораль; особливо маленьке, котре не може витримати множинності укладів і способів життя великих міст. Безумовно, суспільство в цілому має прагнути до різноманіття і свободи, а часточки суспільства — до збереження своїх відносин (це типовий конфлікт розвитку).
А якщо говорити не про мораль, що визначає зовнішні вимоги до поведінки, а про моральність, тобто внутрішні вимоги — то, на мій погляд, з боку суспільства аморально засуджувати вчительку за те, що вона робить те, що роблять інші. Сьогодні вимагати від звичайної вчительки, щоб вона була зразком, не забезпечуючи їй ані прожиткового мінімуму, ані поваги зi сторони суспільства, на мій погляд — аморально.
ОГОЛЕНIСТЬ
Одяг не є тільки способом прикриття тіла. Одяг є формою соціальної і культурної демонстрації. Є племена, які взагалі не носять одягу, але їхнє тіло розфарбоване татуюванням, що зараз повернулося до нас. Раніш це було ознакою дикості, а тепер є особливим культурним знаком. Племенам же, про які я говорю, татуювання цілком заміняє одяг. У кожної культури свої правила щодо відкритості частин тіла.
Людина оточує себе захисними капсулами, як цибулина. Греки недарма приділяли багато уваги фізичним вправам, тому що тіло аристократа мало відрізнятися від тіла простолюдина чи раба. І сьогодні, в епоху технологій, а дуже значна їх частина спрямована на якість тіла, краса створюється і демонструється, як знак приналежності до технологічної культури. Щоправда, життєва індивідуальність при цьому губиться — але це вже мало кого хвилює.
Після самого тіла другим шаром захисної цибулини людини є розфарбування нею свого тіла, третім — прикраси, обереги. І тільки четвертий шар — це одяг. А за одягом слідує інтер’єр і наступні шари цибулини, у які ми себе ховаємо. Надання одягу особливого значення пов’язано з біблійним епізодом про гріхопадіння, де поява сорому є ознакою гріха. А необхідність прикрити своє тіло — наслідок порушення першого завіту. Звідси в культурі, що ґрунтується на цих текстах, прикриття сорому одягом є нормою, аж ніяк не світовою. До початку двадцятого століття кореянки ходили в одязі, в якому груди були відкриті, і це було нормою.
У різні епохи в тих самих народів змінювалося відношення до того, як одягатися. В пушкінську епоху жінки ходили набагато вільніше одягнені, ніж через 30-50 років по тому, коли з’явилися корсети і скували жінку зовсім. У цю епоху жінка могла з’явитися на бал у легкому прозорому платті античного вільного покрою і, як стверджують деякі джерела, дами одягали їх трохи вологими, щоб тканина була більш прозорою. Через 50 років це було вже неприпустимо: жінка фрагментно виділялася за рахунок глибокого декольте, все інше ховалося у величезну кількість шарів одягу. Рух відкритість-закритість йде хвилями в розвитку людства. Жінки знову почали стрімко оголюватися.
В сучасній культурі показ людського тіла не є чимось особливим. Спочатку в радянському кіно зображення оголеного людського тіла зустрічалося тільки в двох фільмах: С. Параджанова — «Тіні забутих предків» — і А. Тарковського — «Андрій Рубльов» (сцени язичеських обрядів). Зараз же поява вже немолодої Кореньової на обкладинці журналу оголеною ні в кого ніякої особливої реакції не викликає.
КАТАСТРОФIЧНIСТЬ ПОВСЯКДЕННОГО
Сучасна культура. Про це написано безліч робіт, у т. ч. й Гі Дебором (режисер і філософ, один із гуру французької молодіжної революції 1968 року), який написав книгу «Суспільство як спектакль», де він говорив, що видимість і образ є економічна категорія сучасного суспільства. Суспільство робить і продає видимість. Гессе ще 60 років тому писав про те, що люди перестали займатися творчістю, витрачають час на безглузді заняття, такі як кросворди і фейлетони. Принципом фейлетону і фейлетонної культури є те, що усі знають і говорять про все. Французький філософ Бодрійяр увів таке поняття як «симулякр» — штучна істота, і всю сучасну культуру визначив як культуру симулякрів, де видимість є основним товаром. Цей товар обертається набагато швидше, ніж товар, що робиться реально. Цей товар — найбільш продаваний.
Змістом і цінністю культури минулих століть була праця. Успіх пов’язувався з працею, а сьогодні — домінує ідея успіху через виграш і участь у демонстраціях на екранах, а граничною цінністю для частини молоді є отримання кайфу.
Років сорок тому було написано американську повість «Онірофільми». В романі описується суспільство, яке нині фактично стало реальністю. Це суспільство уможливило повну, ніби комп’ютерну, імітацію людського життя. В романі основне населення працює для того, щоб купувати цю відео-продукцію, яка імітує саме життя. Всі живуть дуже убого, зате щовечора йдуть у цей відео-світ, де існують кінозірки, насичений, ніби реальний сюжет, повний ілюзій. Таке відео-життя вплинуло на те, що чоловіки перестали цікавитися жінками. Запліднення і відтворення стало штучним, а реальна близькість — засуджувалася. Нервом цього відео- фільму є епізод, коли акторка- зірка летить на зйомки, потрапляє в аварію і залишається наодинці з льотчиком на ніч. Льотчик коротає час, переглядаючи фільми за участю цієї обожненої ним кінозірки, яка знаходиться поруч. Жінку ображає те, що він, чоловік, захоплений нею у фільмі, а не в реальності. Потім виявляється, що аварія була провокацією з боку фірми, щоб позбавити людей від ілюзій, що потрібно жити реальним життям.
Зображення оголених тіл сьогодні вже дійшло до такої межі, що далі вже відкривати нічого. Коли пішла лінія на продаж відео-образів, з’явилася шалена конкуренція в цій сфері — і все почало переходити межі. Але до нескінченності так продовжуватися не може. Є психофізіологічний закон, що стосується відчуттів, однак його дія поширюється набагато ширше. Зміст цього закону в тім, що ми розрізняємо слабке і не розрізняємо сильне. Ми відрізняємо лампочку в 50 Вт від лампочки в 100 Вт. Але не відрізняємо лампочку в 500 Вт, від лампочки в 1000 Вт. Люди, які постійно живуть на грані межі сприйняття, втрачають здатність до тонких відчуттів. Той, хто слухає постійно важкий рок, втрачає здатність розрізняти більш тонкі речі. Для європейців китайська чи арабська музика здається монотонною. Там більш тонка система звукорозрізнення. У японців естетика — один iз головних навчальних курсів. Вони вчать дітей сприймати природу і перетворювати відчуття в почуття. Перетворення відчуття в почуття — основна праця культурної людини.
Ескалація образів «видимості» десь повинна або дати відкіт назад, або зосередитися у визначених соціальних групах. Міська спільнота має право на свій захист, від зрушень їхніх норм, які вони не приймають. Розвивається економіка — у видимості, ілюзій підвищується товарна цінність. Це зараз законний бізнес. Однак ця тенденція має негативні наслідки. Ми втрачаємо реальні відчуття і замінюємо їх ілюзорним світом.
Бажано, щоб сучасне суспільство диференціювалося і жило за різними нормами і законами, не можна нав’язати такій кількості людей ті самі норми, це означає знищення людства. Однак в основу піраміди нашого життя покладена здатність відчувати, і її так легко перекинути, втративши інтерес до цієї малості і милості буття — бути таємницею й індивідуальністю для себе і небагатьох інших.
