Україна входить у нову фазу свого політичного розвитку, від якої залежить її місце в сучасній цивілізації. Але цивілізація — це не система готових застиглих цінностей. Це — процесуальне освоєння усього життєвого досвіду народу, врахування уроків історії як фундаменту сучасності, розгляд сьогодення в його історичному породженні. Від електоральних рішень громадян нині залежить те, як ми продовжимо свою історію на шляхах побудови майбутнього.
Практика XX сторіччя показала, що всі проекти поліпшення майбутнього дефектні без урахування «наскрізних», перевірених віковим досвідом ідей та цінностей народу. Тому французькі історики групи «Анналів» висунули концепцію менталітету як того заряду духовного досвіду й традицій, який вершить історію. Ця концепція має багато інтерпретацій, зокрема суперечливих. Ми дотримуватимемося тої думки, згідно з якою менталітет — це не психологія сама по собі; це спосіб мислення, що збігається зі способом життя . Скажімо, кардіоцентризм українського менталітету пов’язаний iз православним способом життя, в якому серце — джерело моралі, індивідуальності та передвічних ідей. Він зумовлений також великим суспільно-історичним рухом українських полемістів, суспільним досвідом уособлення хутора як «серцевої» сфери (на відміну від раціоналізму міста), практикою символізації влади й культури образом «палаючого серця», який панував у гербах і на театральних підмостках. Архетип Слова зумовлений практикою просвітництва й української літературної класики, в якій слово — «меч духовний» (Л. Баранович), «алфавіт світу» (Г. Сковорода), «духовне кадило» (Т. Шевченко), палкий заклик (І. Франко).
Український менталітет, без якого безнадійною є побудова майбутнього країни, характеризується ідейним розкриттям символічного ряду: «Дім — Поле — Храм». Його політична легітимація — гідний предмет програмних установок виборчої кампанії.
Названий символічний ряд вказує на Дім як на святу округу буття людини, в якій він посідає центральне місце, в якій, за словами Шевченка, «своя правда, і сила, і воля». Дім символізує й сім’ю, й забезпеченість особистості, рівень її заможності та соціальної захищеності. Дім — це антропоцентричне буття, ніша людини в драматичному світі. Ось чому сучасна політика, особливо в період її критичної оцінки з боку виборців, не може за проектами економічного й технологічного облаштування екстер’єру людини «на просторах Родины чудесной» залишити без належної уваги інтер’єр повсякденної домівки з її турботами й бідами.
Не менш важливим у соціально-політичному сенсі є образ Поля в українському менталітеті. Він знаменує зв’язок природи з тим, що становить меню обіднього столу. Образ Поля — це не обов’язково степ (він може покривати уявлення й про ліс, і про гори), але це, як правило, життєвий топос, поле життя, джерело багатства й ноосферної мрії українця (його місця у світі як творця блага). Образ Поля пов’язаний з архетипом землі. А українська земля — не тільки грунт, а й рідний край, батьківський соціальний ареал. Земля як етнічна територія має, на переконання Б. Ліпінського, особливу енергетику, яка впливає на душу та долю етносу. У ній, згідно з козацьким епосом, таїться слава наших предків, велич української історії, позначеної давніми курганами. Освоєння степу, перетворення його на поле було історичною місією українського народу, охарактеризованою феноменом козацького хутора як особисто відвойованої у степового хаосу землі.
Хоч би як урбанізувалася Україна, а феномен землі залишається притягальною силою українського народу. Відрадно, що вперше в політикумі країни архетип землі отримав не лише економічну, а й ментальну оцінку (як це мало місце в програмі Народної аграрної партії).
Духовні аспекти архетипів Дому й Поля в українському менталітеті інтегруються в такому його формоутворенні, як образ Храму, тобто святинь народу. На жаль, усе те, що пов’язано з цим образом, як правило, тлумачиться політиками під кутом зору міжконфесійних розбирайлівок. Звісно, цього зараз не можна обійти. Але все ж таки в центрі святинь сьогодення є національна ідея України. На нашу думку, ця ідея зрештою означає побудову в Україні сучасної цивілізації з урахуванням національного ідеалу «республіки духу» .
Остання формула має багатовікову розробку в українській історії. З моменту хрещення країни, а точніше, з формуванням греко-слов’янської православної цивілізації Україна-Русь приймає з Візантії не ідею «третього Риму», а ідеологію «святої землі», софійності. І автор першого літературного твору в Київській державі, Іларіон, у своїй праці «Про закон і Благодать» проголошує русичів «новим народом», покликаним завершити процес залучення всіх людей до благодаті. Г. Сковорода формулює вже ідею «республіки духу», маючи на увазі об’єднання в дусі народів. Кирило-мефодіївці, а потім і І. Франко розглядають Україну як «Нового Мойсея», визволителя слов’ян із рабства, а громадівці кінця XIX — початку XX сторіччя пов’язують вже всі надії з духовним обгрунтуванням створення незалежної Української держави. Таким чином, духовна складова української історії така значна, що врівноважує не менш важливі завдання розвитку матеріального виробництва. На жаль, ця духовність, що характеризує національний потенціал розвитку українського народу, не здобула ще належної політичної оцінки, порівнянної хоча б із пропагандою соціально-економічної проблематики в партійних програмах. Між тим, не можна заздалегідь передбачити, який ресурс — національний або економічний — виявиться вирішальним у виборі електорату.
Звісно, ментальні цінності громадянського вибору, як і сама духовність, не зводяться до національних архетипів. Існують загальнолюдські принципи, що визначають основні соціальні стандарти сучасності. Головними серед них є принципи свободи, толерантності, плюралізму, тобто принципи, які фундують сучасне розуміння демократії та цивілізованої поведінки в непростих колізіях соціального розвитку.
Трагічний досвід усієї людської історії засвідчив, що не існує абсолютно привілейованих соціальних систем, як, відповідно, і переважно цінних форм власності. Жодна з них не привела до розв’язання кардинальних соціальних проблем: ліквідації бідності, безробіття, злочинності, проблем молоді та забезпеченого майбутнього народів. Ось чому в сучасному суспільстві діє принцип плюралізму, що передбачає пошук комбінованого стандарту врахування різних моделей. Вже XX сторіччя продемонструвало загибель ідеї універсальної правди або якогось ареопагу остаточних рішень. Соціальна справедливість диктує нині необхідність конкурентного вибору в ситуації плюралізму ідей.
У правовому полі демократичного соціуму принцип плюралізму забезпечує стабільність у суспільстві, бо багато позицій та моделей посилюють творчий потенціал прогресу, можливість знаходження найефективніших шляхів вирішення загальносоціальних проблем, серед них і варіантів консолідації. Невипадково кажуть, що байдикування можна досягнути єдиним способом, тоді як творча діяльність передбачає безліч шляхів здійснення активності.
Цьому афоризму відповідають і результати математичного моделювання змінних систем. Воно показує, що системи, які змінюються, дрейфують у бік станів, які характеризуються найбільшою кількістю шляхів її конституювання. Принцип плюралізму відповідає, таким чином, природі системного розвитку. Показово, що ще в XIX столітті Ф. Ніцше мріяв про те, що вчені обгрунтують закон, згідно з яким світ однієї істини самозруйнується.
Цивілізованість стверджує необхідне інформаційне різноманіття соціуму і, відповідно, толерантне ставлення до кожної, навіть опонуючої позиції. В умовах ускладнення людської діяльності, коли найбільший ефект пов’язаний із максимальним фінансуванням і найбільшим ризиком, коли людство втрачає право на помилку (оскільки може не вистачити часу для її виправлення), центральним мотивом нашої спільної долі залишається практика консенсусу й компромісу знаходження балансу інтересів, багатомірного узгодження можливих виборів. За всім цим стоїть принцип толерантності як провідне начало сучасної політики. Адже в наш час людство зіткнулося з аналітикою багатоваріантних і нестандартних ситуацій, з потребою оцінки багатьох змінних, нелінійних ефектів і навіть чинника невизначеності. Отже, будь-яка нетерпимість, орієнтація на крайні рішення, зневага до проміжних позицій втрачає колишній авторитет.
У сучасному світі взагалі відсутня чітка альтернатива абсолютно хороших і абсолютно поганих рецептів. З погляду толерантності рішення можуть бути не просто хорошими або поганими, але передусім задовільними.
Толерантному пошуку рішень відповідає таке дотримання колективного, групового вибору, яке давало б можливість аналізу інакших, індивідуальних думок, усвідомлення меж вибору на матеріалі думок меншості.
Ідея толерантності настільки об’ємна, що коректує ситуації «люті правоти», закликає до такої поведінки, яка передбачає подолання помилкових ілюзій передусім у борцях за істину. Не можна виключати того, що людина, яка помиляється, може змінитися, і тому рішення про неї не можуть бути передчасними. Такою є етика вільного соціуму.
Ми говоримо про етику вільного вибору, бо в сучасному суспільстві розширяється значення принципу свободи від її політичного до етичного аспектів. Уже М. Бердяєв стверджував необхідність формування внутрішніх джерел свободи особистості, які не дозволяють їй бути розтерзаною зовнішніми обставинами. В Україні, однак, ідея внутрішньої та зовнішньої свободи завжди залишалася актуальною, особливо в періоди бездержавності. При цьому виникали серйозні колізії, як, наприклад, протистояння позитива внутрішньої свободи, яку відстоював Сковорода, та втілення зовнішньої волі гайдамацького бунтарства з його сумними наслідками.
Історичний досвід вирішення таких колізій ставить завдання розробки механізмів взаємопереходу зовнішньої та внутрішньої свободи. Про такі трансформації свободи в її ширшому розумінні часто свідчить практика наших днів. А це потребує відповідного політичного осмислення. Понад те, сам досвід використання принципу свободи, який накопичили великі політичні партії України, може послугувати повчальним прикладом у виборчій кампанії.
По суті, ідея ширшого розуміння свободи завжди була притаманна українському менталітету. Козацькі традиції завжди пов’язували свободу не лише з волею, а й честю особистості, її правом мати честь бути вільним. Така позиція багато пояснює в тому досвіді протистояння трагедіям і нещастям, який продемонструвала українська історія. Нам вже доводилося посилатися на приклад «Слова о полку Ігоревім», де, попри все лихо, заподіяне російським землям, здобуття свободи новгород-сіверським князем святкується всією Руссю й навіть за Дунаєм.
Річ у тому, що проблема перемоги або поразки має ширший контекст, ніж ситуації успіху або неуспіху. Свого часу герцог Веллінгтон, переможець Наполеона при Ватерлоо, висловився про це так: «Якщо не враховувати поразку, то немає нічого трагічнішого, ніж перемога». Адже переможців не судять.
В Україні, за всіх трагічних обставин її історії, ментально був втілений третій компонент в альтернативі перемоги або поразки — можливість залишатися непереможеними, хоча б у дусі, духовно, виявити непохитність волі й надії в будь-яких ситуаціях. Таку непереможність і продемонстрував у своїй поразці князь Ігор, що й сприяло оптимістичному сприйняттю його походу народом.
Можна сподіватися, що у відповідальний період історичного вибору свого майбутнього, який переживає зараз Україна, непереможеними залишаться ідеї демократії, національні цінності, принципи толерантності та свободи.
