В Нагуєвичах, піднявшись на найвищий пагорб, глянула на дорогу і побачила суцільний людський потік. Через нерівність дороги здалося, що люди аж «стікають» за горизонт, роблячи цей потік нескінченно довгим. Чи не більшість людей йшла у вишиванках, а багато хто спеціально для такого дня придбав сорочку чи стилізоване під національне сучасне вбрання, заздалегідь готуючись до святкової дати, коли вся Україна буде відзначати ювілей свого видатного сина, 150 річчя Івана Франка, і приїде до його колиски, приїде глянути на кузню коваля Якова Франка, що стояла над самою дорогою, про яку його син Іван написав: «На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь…Це вогонь у кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя».
І можна бути впевненим, що саме за тим теплим, родинним, зігріваючим душу вогнем йшли люди. До гомінких святкувань ми вже звикли. Мали їх чимало, відчайдушно дивлячись на феєрверки і намагаючись забути хоч на цю мить клопоти, що їдять душу. Потребуємо вже трохи інакшого свята — осмисленого, духовного, що приходить, коли урочисто вбираєш улюблену сорочку. Причому не просто на вимите тіло, а на готову до урочистої події душу, що потребує свята мудрості. Тому не мені одній здалося, що ювілей Франка настав якось дуже вчасно. Саме зараз варто не ще раз згадати, а просто викарбувати на серці українців слова Франка, сказані ним в «Одвертому листі до галицької української молодежі»: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіційних кордонів…» І те, що ці слова звучали не лише з офіційних мікрофонів, але у натовпі, просто в розмовах, коли чекали на приїзд Президента Ющенка, дає надію, що в Україні таки щось міняється.
Варто трошки розповісти про Нагуєвичі — село на Дрогобиччині, де народився і де проминуло дитинство Франка. Тут він часто бував, коли навчався у Львові та Дрогобичі, сюди приїздив згодом із своєю сім'єю на відпочинок та для праці. Рідна оселя ставала притулком після другого арешту для ще молодого і пізніше для вже хворого Франка.
Іван Якович любив Нагуєвичі, і вони любили його. Як тільки село облітала звістка, що приїхав Іван Франко, до батьківської осели поспішали люди. Вони просили написати якесь клопотання, чи потребували поради, чи просто хотіли почути, що діється у світі. Розповідали про свою нужду і різні пригоди, які потім слугували канвою для сюжетiв його літературних праць. Багато краян ставали героями чи прототипами творів: сільський священник Йосип Левицький, дяк Василь Гром, писар Кость Дум'як, рідний батько Яків, коваль. А інші допомагали йому записати, закарбувати в пам'яті нащадків народну творчість. До речі, Франко присвятив своєму селу чимало наукових праць, приміром «Неолітичні знахідки в околицях Нагуєвич і їх сучасні уживання», «Коляда в Нагуєвичах», «Спалення Упирів в селі Нагуєвичі в 1831 р.», «Лісові шкоди, кари в Нагуєвичах», «Татарські напади на Підгір'я». І загалом зі своєї колосальної літературної спадщини в Нагуєвичах створив чимало, зокрема, повість «Захар Беркут», багато оповідань, поезій, перекладав сонети Шекспіра, «Фауст» Гете, «Мертві душі» Гоголя на українську, досліджував Шевченка та перекладав його твори на німецьку мову. При цьому встигав працювати на землі як звичайний селянин, і часто жив в поганих матеріальних умовах, не маючи ні взуття, ні лампи, щоб працювати вечорами.
Сьогодні музей-садиба відтворена саме такою, якою її описав Франко у спогаді «Моя вітцівська хата». «Моя батьківська хата була під солом'яним стріхом, пошита китицями з житньої соломи. Вона була збудована правдоподібно ще наприкінці ХVIII ст. в часі першого оселення Нагуївської Слободи, а мати мого вітця десь у 20 рр. ХIХ ст. купила її з усім обійстям, з 12 прутами поля та усіма господарськими приладами. Звичаєм майже всіх підгірських хат вона була орієнтована вікнами на полудень, мала дві обори…В хаті було дві кімнати, долішня, де стояла глиняна піч, при ній припічок і запічок.»
Важко повірити, що хлопчик, який народився в тій хаті, втративши батька, коли йому було 8 років, а потім і матір, все ж таки читав грецькою, латиною, старослов'янською, міг розібрати ідіш, арабську, угорську, італійську, французьку, англійську, можливо, ще якісь мови, потрібні для роботи. А вільно писав німецькою, польською, російською. Докторську дисертацію захистив блискуче у Відні, а от професором Львівського університету так і не став, бо «мужик» і «соціаліст» не мав права працювати професором цісаревського університету…Понад п'ять тисяч праць у різних галузях літератури й науки належать його перу. Та ось про що особливо потрібно сказати зараз. Хоча ніби завжди знали, але якось трохи здивовано (може від сум'яття, що Франка якийсь час цитували не так голосно, як належало) згадали, що на всі наші сучасні суспільно-політичні проблеми знаходимо рятівні поради у Франка. Ще готуючись до ювілею, невеличке дрогобицьке видавництво «Коло» надрукувало окремою книгою «Мойсей» Великого Каменяра із прекрасною вступною статтею Дмитра Павличка. Там є і такі слова: «Ми живемо в часи, коли майже всі перепроби, які нашому народові й нашій державі необхідно пройти, Франко передбачив, описав, і, щоб нам не збитися з дороги, програмно опрацював.
Процеси внутрішньої сконсолідованості народу — власне витворення нації із етнічної маси українців, взаємини українців із своїми владними провідниками, проблеми будівництва демократичного ладу, в якому повинні бути пошановані соціальні, економічні, творчі права людини, наші стосунки з державами-сусідами та з Європою — щодо всього знаходимо проникливі поради у Франка.»
До речі, це не таке вже й потужне і не таке як хотілося б заможне видавництво зробило стільки, скільки мали б зробити великі установи. Часто собі у збиток видавало Франка, причому досить репрезентативно. Щоправда, це стало можливим за умови такої ж безкорисливої діяльності Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, де вчився Великий Каменяр і де це добре пам'ятають. Вперше спільно видана науково-літературна збірка «Іван Франко в школі», три товщелезні томи франкознавчих студій, кожен з яких присвячений окремій темі (зокрема Франко і релігія, Франко і польська культура), де надруковані дослідження науковців з цілої України та зарубіжжя. А особливою гордістю дрогобичан стало тритомне видання вибраних творів. В першому томі — поезія та поеми з ранніх творів, другий — проза, серед якої немає хрестоматійних творів, і третій — літературознавчі та публіцистичні статті, що не увійшли з відомих політичних причин у 50-томне видання, що вийшло аж 20 років тому. 100 томного ми, на жаль,не дочекалися, подейкують, на це ще потрібно цілим інститутам працювати років 5—7. Так багато і так різнобічно творив Великий Каменяр. Море статей надрукував у зарубіжних виданнях, чимало з них ще на українську не перекладено, і франкове авторство деяких ще не доведено.
Так, чимало ще не зроблено і можна з гіркотою стверджувати, що до багатьох речей просто руки не дійшли. Останні місяці підготовки до ювілею припали на складні політичні часи. Комітет з підготовки до ювілею «трясло і перекидало», так як потрібно він не працював, гроші з державного бюджету в область потрапляли пізно. І все ж таки не можна говорити, що до ювілею погано підготувалися, виплили на берег завдяки ентузіастам. Якщо держава виділила 18 мільйонів гривень, то ще п'ять спонсорських, потрібних, що називається, до зарізу, вдалося зібрати. Частину витратили на ремонтно-реставраційні роботи на об'єктах, пов'язаних з іменем Великого Каменяра, — відновлено садибу-музей в Нагуєвичах, створюється нова експозиція, здійснено ремонт у Львівському літературно-меморіальному музеї Івана Франка. Тепер і дорога до Нагуєвичів нормальна, і газ підведено, нарешті, до межі села, і будинок літератора на місці колишньої котельні постав, капітальний ремонт йде в будинку культури, відремонтовано поштове відділення. А от школа, в якій вчився Франко, в селі Ясениська- Сільна, дай Бог, буде відбудована до нового року. O
Щодо святочних подій, то кульмінацією урочистостей став приїзд Президента Ющенка до Львова та його відвідини Нагуєвичів. Тут Президент виступив перед численними гостями, які приїхали до села з усіх усюд, причому не лише з цілої України, а й з Польщі, Хорватії, Словаччини, Росії.
— Нагуєвичі — село, яке народило світове ім'я, — сказав він. — Згадаймо, з якою прискіпливістю, увагою та любов'ю ця людина вчила нас говорити про українську націю, про український патріотизм. Вибачте, не галицький, не буковинський, а — український. І як розбудувати українську націю — не галицьку, не буковинську, а в усіх кордонах. Учив коректно, терпляче, а в усіх кордонах…» Президент зауважив також, що продовжуючи ідеї Франка, українці мають бути мужніми та терпимими, вони повинні подати одне одному руки заради головного — соборності української держави. Сьогодні найбільшу загрозу Україні являють не полки Муравйова, як колись, а прагнення роз'єднати народ України…
Віктор Ющенко поклав квіти до пам'ятника Великому Каменяреві, оглянув також оновлену садибу батьків Івана Франка і особисто здійснив спецпогашення поштової марки, яку до франкового ювілею випустила «Укрпошта». Через дві години у Львівському оперному театрі Віктор Ющенко, зупинившись на темі «Франко і держава», повторив думку Каменяра зі статті «Поза межами можливого»: «...Синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних конструкцій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя розвою нації. Все, що йде поза рами нації, — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації.» Сесю фразу потрібно знати не для того, щоб бездумно вірити в це, а щоб у цьому світлі побачити Івана Франка і себе самого.
Як відомо, ще перед війною українська громадськість розпочала клопотання про висунення кандидатури Івана Франка на здобуття Нобелівської премії. Ці старання активно підтримали громадські діячі з різних європейських країн. Однак 28 травня 1916 року, за три місяці до свого 60-ліття видатного сина українського народу не стало. А Нобелівську премію, таким є правило, присуджують лише живим…
«Франко не став Нобелівським лауреатом, — сказав Віктор Ющенко, — однак представники народу, якому він служив обов'язково будуть удостоєні такої честі. Нам потрібно здійснити культурний прорив до світу, який значною мірою не знає нас.» Президент підкреслив: нам потрібне академічне багатотомне видання історії України, англомовна енциклопедія України і світового українства. Потрібно закінчити роботу над 100-томним повним виданням творів Івана Франка. На завершення промови на урочистій академії Віктор Ющенко повідомив про підписання нового Указу Президента України. Треба визнати, цей Указ львів'яни сприйняли з особливим задоволенням, адже статус національних отримали і музей-садиба Івана Франка в Нагуєвичах і літературно-меморіальний музей Івана Франка у Львові. З указу стало відомо — в Україні буде нарешті Державна премія Івана Франка, яку присуждатимуть за заслуги в галузі літератури та перекладацької діяльності. У Львові буде створено музей літератури і щорічно проводитиметься свято «Я син народу, що в гору йде». У Києві, нарешті, працюватиме літературно-меморіальний музей Франка, а пам'ятники Франкові постануть і в столиці України, і в Харкові.
Також своїм наказом Віктор Ющенко нагородив за вагомий особистий внесок в увічнення пам'яті Великого Каменяра орденом «За заслуги» II ступеня Мирослава Скорика, композитора, народного артиста України, і велику групу львів'ян — орденом «За заслуги» II ступеня та Почесними званнями «Заслужений діяч мистецтв України», «Заслужений працівник культури», «Заслужений діяч науки і техніки України.
