У ситуації, в якій чимало хто на його місці опустив би руки, він не втратив ні життєвої активності, ні цілеспрямованості. Створений Подрєзаном «IП-Фонд» провів три телемарафони, присвячені Дню інваліда, організував міні-центр реабілітації спинальників при санаторії «Жовтень», проводить конкурси інвалідів, працює над телепрограмами й випускає інформаційний бюлетень для них. Громадська діяльність Миколи Подрєзана відзначена нагородою Президента України: орденом «За заслуги» III ступеня.
— Які, на ваш погляд, головні проблеми українських інвалідів?
— У інвалідів нашої країни ті ж проблеми, що й у будь-якого громадянина України. Але до них додається немало особливо болючих: від практичної неможливості знайти роботу до жахливої нестачі медикаментів, вiзкiв. І в спробах вирішення цих проблем доводиться стикатися з дивовижною зашкарублістю мислення бюрократів. Яскравий приклад: наприкінці літа на адресу нашого фонду з Голландії надійшло для інвалідів 24 вiзки, що були у вжитку. У кращому чи гіршому стані, принаймні навіть як запчастини вони дуже потрібні. Цей вантаж визнаний гуманітарним спеціальною комісією при Кабміні, однак, щоб отримати його, від нас вимагали висновків Комітету у справах нової техніки! Справжній нонсенс, адже йдеться навіть не про медикаменти. З моєї точки зору такі дії — просто спроба обгрунтування потрібності чергового органу, який існує, між іншим, на мої прибуткові податки. Проте найскладніша, на мій погляд, проблема полягає в глобальній відсутності цивілізованого ставлення суспільства до інвалідів. Це проблема етична й психологічна. Коли я їду вулицями, ще й сьогодні яка-небудь мама може сказати дитині, вказуючи мені в спину: «Будеш погано себе поводити й не їстимеш кашу — станеш таким, як дядько». Як і раніше хрестяться за спиною. Мені все одно, я доросла людина. Проте молодим, звичайно, жити в цьому важко.
Та є й інший бік медалі. У суспільстві взагалі тема інвалідів вважається якоюсь стидною. Припустимо, як подати на інваліда в суд? Виходить певна подвійна бухгалтерія, якою підсвідомо користуються чимало інвалідів. Мовляв, дайте мені гуманітарну допомогу, пустіть безкоштовно туди, куди потрібен квиток, але разом із тим ставтеся до мене, як до рівного. Ми в своїй діяльності намагаємося показати, що можливим є або одне, або інше. Або ви нікчеми, котрі потребують всього безкоштовного, або ви боретеся за себе.
Я був свідком, як після показу в санаторії для людей з травмами хребта в місті Слов’янську відеокасети з матеріалами про зарубіжний і наш досвід реабілітації інвалідів, багато хто реагував так: «Звичайно, це в них, а в нас у країні інваліди нікому не потрібні». І тоді я попросив усіх, хто опинився у вiзку в повнолітньому віці (а таких було 70 % присутніх) розповісти про те, що кожен з них робив для інвалідів, поки був здоровим. У відповідь — абсолютне мовчання. І тоді я сказав: «Так ви ж і є країна! Ви нічого не робили, поки були здорові, а вже на наступний день після травми захотіли, щоб всі вами займалися. Так ось, я і мої друзі із фонду своєю допомогою інвалідам лише намагаємося заповнити той проміжок часу, коли ми нічого для них не робили.
— Одначе тільки своїми силами інвалідам не вирішити глобальних проблем...
— Безумовно, тут необхідний цивілізований підхід на державному національному рівні. На жаль, як показує хоча б і досвід перебудови Хрещатика, нас не вважають поки що ні рівноправними громадянами, ні нормальними людьми. Мало того, навіть вважають, що порушувати закони, які стосуються інвалідів, дозволено. Тому що в законі про соціальну захищеність інвалідів є позиція про адаптацію житлової зони. Особисто мене це прямо стосується, тому що для мене потрапити до батьків, які живуть на Хрещатику, стало сьогодні значно важче.
Нові бордюри абсолютно унеможливлюють незалежний стиль життя для інвалідів. Повірте, звертатися за допомогою мені, 45-річному чоловікові, просто соромно. Я все можу робити сам. Однак тепер дружині доводиться витягати мене на бордюр, а сторонні люди, які допомагають, можуть просто випадково вивернути мене вниз... Мало того, гарна огорожа кутів Бессарабського перехрестя додає мені їзди по 15 метрів із кожного боку проїжджою частиною — пряма загроза потрапити під машину. На жаль, це не лірика, а жорсткий фактаж.
Шлях вирішення цієї проблеми відомий. Я реаліст, інженер-будівельник, і розумію, що відразу переробити все неможливо. Але треба вирішити одне: жодна нова громадська споруда не повинна бути побудована без адаптаційних пристосувань для інвалідів. У Львові, наприклад, пiд час відкриття приміського вокзалу в складі комісії була людина в колясці. Така практика має бути правилом, як у всіх демократичних державах. Будь-які перебудови, реконструкції також повинні проводитися з обов’язковим урахуванням адаптації інвалідів. Оскiльки всі розмови про імідж України, про олімпійські медалі, про перемоги та фестивалі мистецтв виглядають цинічно, коли американського дизайнера — інваліда Абрама Пелама, що брав участь у нещодавньому «Тижню моди» в Національній опері, змушені були всюди тягати на руках через відсутність нормальних пандусів. Досить однієї такої поїздки іноземного гостя, щоб ми продемонстрували світові всю міру своєї нецивілізованості.
Психологічно інвалідом мене робить тільки суспiльство, тому що в Англії, Нідерландах чи США я інвалідом не почуваюся. Там я людина, якій зручніше рухатися на колясці, ніж ногами. Добрі приклади є і в Україні: вулиця Дерибасівська в Одесі повністю адаптована до коляски. З дотриманням усіх необхідних нормативів. Там мені не потрібен жодний помічник. Ще одне місце, де в Україні не відчуваєш себе інвалідом — це аеропорт Бориспіль. На його території створені всі умови: двері, що розсовуються, спеціально обладнаний туалет, персонал навчений, як треба поводитися з інвалідами. І цей досвід необхідно тиражувати.
— Яка мета конкурсів «Міс Україна на колясці» й «Лицар на колясці»?
— По-перше, ми хочемо показати інвалідам, що життя триває. А по-друге — ми повинні пояснити здоровим людям, що ми такі самі, як і вони.
На конкурсі лицарів (дівчата — це трошки інше, це краса, м’якість, романтика) ми починаємо розуміти, що головне завдання — це пробудження у хлопців-інвалідів почуття громадянськості. Усвідомлювати себе громадянином, який відповідає за себе, за своїх близьких і, зрештою, за свою країну. Дуже важливо підтримати в учасників упевненість у власних силах. Вона є в цих хлопців, так само, як і сміливість, і воля: адже навіть відважитися написати листа і виїхати з дому — не завжди це просто. Мені б дуже хотілося, щоб усе більше й більше з’являлося молодих людей, які б не просто горлопанили, а розуміли, що вони борються за свої права. Я не закликаю хлопців іти поруч із нами в команді «ІП-Фонду». Я завжди кажу їм: «Ідіть паралельним курсом, але важливо йти в один бік. Ви повинні просто нормально жити, розуміючи, що кожний втрачений день для вас — це втрата не тільки особисто ваша. Якщо ви не будете його втрачати, то й країна не буде втрачати також».
— Чи є якісь результати для учасників від ваших конкурсів, окрім оплесків, призів і красивих звань?
— Про соціальні результати конкурсу лицарів говорити поки що рано — минуло лише кілька днів. А от результати перших змагань за титул «Міс Україна на колясці» такі: одна з фіналісток через тиждень після конкурсу вийшла заміж, ще двi стали студентками Київського унiверситету культури та мистецтв (одна з них перемогла на двох обласних фестивалях творчостi), а переможниця — Руслана Фарина — з відзнакою екстерном закінчила 9 класів, виступила на Таврійських іграх, записує свій компакт-диск українських пісень, стала студенткою стаціонару диригентсько-хорового відділення Тульчинського училища культури. Нарешті, одна дівчинка вступила на стаціонар до ГПТУ швейників, тобто, отримала можливість оволодіти професією й заробляти на життя. Ефективно? Я гадаю — так.
№229 28.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
