Останнім часом усе частіше політики й науковці звертаються до проблеми так званого цивілізаційного розламу, який проходить по території України — її євразійського сходу та європейського заходу. Стверджується, що без подолання цього розламу, в усякому випадку на рівні масової свідомості, вийти на рівень національної ідеї буде непросто.
За великим рахунком, проблема України як пограниччя Сходу й Заходу не сьогодні виникла, але з легкої руки деяких політиків цивілізаційний розлам Схід — Захід набув на українських Майданах форми протистояння «російської України» й «української України», що само собою вже ставило під сумнів наявність українського народу як єдиного соціуму, об'єднаного навколо національної ідеї. Отже, на порядок денний поставлено засадне питання — про самоідентифікацію українського народу, розколотого соціально-економічно й культурно-ідеологічно, а відтак, уже тривалий час не здатного дати собі раду й навести належний порядок у власному домі.
Наскільки солідні аргументи про «дві України» і як залагодити справу?
АРГУМЕНТИ «РОСІЙСЬКОЇ УКРАЇНИ»
Чи не найбільш системно вони були викладені ще 1927 року в статті відомого білоемігрантського «євразійця» Н. Трубецького «До української проблеми», опублікованій у паризькому виданні «Евразийский современник». Ішов десятий рік після проголошення 1917 року Центральною Радою незалежності України. Пройшовши через перипетії громадянської війни, Україна, хай і в радянському варіанті, але конституювалася як своєрідна геополітична реальність. Ще активно впроваджувався курс на «українізацію» апарату управління й культурного життя республіки, що й приносило зримі результати в піднесенні освіти й культури. За цих умов відомому науковцю Н. Трубецькому говорити про Україну як про польську чи австро-угорську інтригу було вже не з руки. А тому, замість боротися проти України, було запропоновано «задушити її в братських обіймах» і духовно інкорпорувати українців у лоно «загальноросійської культури» як своєрідної малоросійської регіональної версії, але в жодному разі не самодостатньої соціально-культурної цілісності.
Отож Н. Трубецьким було визнано, що, маючи спільну спадщину Київську Русь, різниця української та російської версій культурного життя позначилася ще в другій половині ХII століття, а в подальшому «впродовж ХV, XVI та першої половини XVII століття культура Західної Русі (України. — Авт.) і культура Русі Московської розвивалися настільки різними шляхами, що до половини XVII століття різниця між цими двома культурами стала надзвичайно глибокою». І все ж таки , на думку російського вченого, живе усвідомлення загальноруської єдності й спільності візантійської культурної спадкоємності не дозволяло розглядати обидві культури як уповні незалежні одна від одної, а, скоріше, сприймати їх як дві різні редакції однієї й тієї ж загальноросійської культури. Саме тому, після приєднання України до Росії внаслідок Переяславського договору, на черзі постало питання про злиття обох цих версій воєдино.
Цар Петро поставив собі за завдання європеїзувати російську культуру, а для виконання цього завдання могла стати в пригоді лише українська редакція культури, яка вже всотала в себе деякі елементи культури європейської. Саме тому Петро великоруську редакцію культури, як виразно європофобську, «постарався зовсім викорінити й знищити, а єдиною редакцією російської культури, що служила відправною точкою для подальшого розвитку, зробив українську редакцію». Наслідком такої політики, за твердженням Н. Трубецького, стала «українізація» Росії: «стара великоруська редакція російської культури за Петра вмерла», а з тих пір нова «є органічним і безпосереднім подовженням не московської, а київської, української культури».
Приклади російський учений наводить такі. Що стосується літературної мови, то вже при патріарху Никоні київська редакція церковнослов'янської мови витіснила московську в богослужебних книгах. Російська поезія старого великоруського типу остаточно була відсунута в народні маси, а для вищих верств суспільства відтоді увійшла в ужиток українська традиція силабічних віршів церковнослов'янською мовою. При Петрі знамениті оратори-українці Феофан Прокопович і Стефан Яворський остаточно закріпили традиції києво-могилянської риторики. Така ж картина спостерігається в інших видах мистецтва — в галузі музики вокальної та інструментальної, в галузі живопису (де великоруська традиція продовжувала жити лише в старообрядців), у галузі церковної архітектури, в розвитку богословської думки та інших видів духовної діяльності.
Не заперечує російський дослідник і той очевидний факт, що не лише в створенні, але й у розвитку культури Російської імперії брали активну участь українці: «Неможливо викинути з російської літератури Гоголя, із російської історіографії — Костомарова, із російської філології — Потебню та інших». Однак висновок робить Н. Трубецькой досить несподіваний: «На рубежі XVII й XVIII століть відбулася українізація великоруської духовної культури. Різниця між західноруською й московською редакціями російської культури була ліквідована шляхом викорінення московської редакції, й російська культура стала єдиною».
Як тут не здивуватися: навіщо Н. Трубецькой проголошує російську культуру «українізованою»? Власне, справжню мотивацію він і не приховує: оскільки вже з'явилася Україна у формі радянської республіки, отже, «уявімо собі тепер, що має відбутися, якщо всю цю загальноросійську культуру на території України замінити новоствореною спеціальною українською культурою». Логіка викладу така — навіщо, мовляв, створювати україномовну культуру, коли вже готова російськомовна культура, яка була свого часу «українізована». За прогнозами Н. Трубецького, «успішно конкурувати із загальноросійською культурою в задоволенні вищих духовних запитів нова українська культура буде неспроможна», а відтак, «буде приречена на виродження й смерть». Та й узагалі — вся ситуація уявляється російському досліднику справжнім кошмаром: «Становище, за якого кожному культурному українцю доведеться вирішувати, чи хоче він бути росіянином чи українцем, — це становище неминуче потягне за собою вкрай невигідний, з погляду розвитку української культури, відбір культурних працівників», які «накладуть на неї свій відбиток — відбиток дрібної провінційної пихатості, пануючої посередності, трафаретності, мракобісся й, понад тим, дух постійної підозрілості, вічного страху перед конкуренцією».
Слід віддати належне Н. Трубецькому — він усе-таки визнає тривалий час насильної русифікації України у XVIII — XX століттях, коли діячі культури «довгий час пригнічувалися й були загнані в підпілля», а тому визнає, що «сама правомірність створення особливої української культури, яка не співпадає з великоруською, вже не підлягає запереченню». Але при тому він бере на себе місію вказати «майбутнім творцям цієї культури як її природні межі, так і її справжню сутність й істинне завдання — бути особливою українською індивідуалізацією загальноросійської культури». Коментарі тут зайві — свого власного обличчя Україна не повинна мати, а має залишатися лише версією культури загальноросійської.
АРГУМЕНТИ «УКРАЇНСЬКОЇ УКРАЇНИ»
Відповіддю на статтю Н. Трубецького була публікація українського історика професора Д. Дорошенка, який теж перебував уже в еміграції. Д. Дорошенко не мав нічого проти спільності походження південноруської (української) та північноруської (великоруської) народності, спільності Київського періоду нашої історії (принаймні до середини ХII ст.) навіть при наявності певних відмінностей у мові та побутовому укладі між північчю та півднем. Він припускав, що, можливо, при єдності князівського роду та політичної системи ці відмінності й не пішли б далі обласницьких, але татарський погром 1237 — 1240 рр. з його безпосередніми політичними наслідками проклав різку межу між двома народностями в розумінні подальшого розвитку культури. Русь північна залишилася при старій візантійській спадщині, перебуваючи під більшим впливом Сходу ніж Заходу (за виключенням Новгорода й Пскова). Культура цієї Русі була зовсім не бідною, хоча й відмінною від культури Русі південно-західної (України), де відбилися впливи Ренесансу й Реформації через спілкування із Заходом.
Погоджуючись із Н. Трубецьким щодо різниці «двох редакцій» культури в галузі літератури та мистецтва, Д. Дорошенко ставить питання ширше — набагато важливішою була різниця загального духу культури України й Росії як у правлячих колах, так і в товщі народу. У той час як царю Петру доводилося силою відправляти юнаків на навчання в Європу, діти української старшини, міщан і козаків уже давно добровільно навчалися в Геттінгені, Бреславлі, Кенігсберзі, Галле, Лейпцигу, Берліні, Парижі й Римі. Про потяг до освіти засвідчують, наприклад, пункти в Гадяцькому трактаті з Польщею 1658 р. про відкриття в Україні двох університетів, про введення свободи викладання, свободи наукових досліджень, свободи друку. Ті ж вимоги містяться в інструкціях гетьмана П. Дорошенка своїм послам для переговорів із поляками 1670 р. Високий загальний рівень освіченості зафіксувала ревізія 1748 року, коли на території лише семи полків Гетьманщини було 866 народних шкіл (1 школа на 746 душ населення), а далі було введено поголовне навчання козацьких дітей грамоті й «військової екзерції». Навіть у Запорозькій Січі була школа на 150 хлопчиків.
Дослідникам ХVII століття впадає в очі різниця в галузі правових понять і судової практики, в укладі побуту, у сфері сімейних відносин та становищі жінки: в судочинстві Росії — панування тортур і нагайки, коли навіть дворянина цар міг «випороти» на конюшні, а в Україні — заміна Литовським статутом тяжких тілесних покарань штрафом та церковним покаянням; ліберальне ставлення до переходу з православ'я в протестантизм і навпаки; прийняття адміністративних рішень гетьманшею чи полковницею за умови відсутності чоловіка. Усе це було недопустиме у Великоросії, а тому Д. Дорошенко робить висновок: «Українська культура не була пересаджена Петром на великоруський ґрунт; він запозичив із неї лише окремі формальні сторони». Зокрема, всі архієрейські кафедри, крім однієї, були заміщені українцями; були запроваджені українські підручники й дещо з літературних напрацювань — та й тільки. Для України цей відплив культурних сил мав негативні наслідки, Україна планомірно обмежується у своїх політичних правах, виснажується фізично на ритті каналів та облаштуванні фортифікаційних укріплень. У другій половині XVIII ст. Україна перетворюється на «глуху провінцію», а її культура втрачає здатність конкурувати з досягненнями новітньої російської культури.
Однак українське літературне відродження, пов'язане не лише з іменами І. Котляревського та П. Гулака- Артемовського, але й російськомовного В. Капніста («Ода на рабство», 1787 р.), засвідчило живучість української національної та державницької традиції. Д. Дорошенко наголошує, що «неможливо все звужувати до поняття мови: українська література — це не лише все те, що писалося народною українською мовою, яка поступово перетворювалася на літературну мову; російська мова в першій половині ХIХ ст. ще більшою мірою, ніж мова українська, служить знаряддям для розповсюдження ідей українського сепаратизму».
Революція 1905 р. послужила першою віддушиною для цих зусиль з українського боку: в межах Російської імперії виникла українська преса, українські видавництва, культурно-просвітницькі й наукові товариства. Українською мовою видаються праці російських учених — академіків А. Шахматова та В. Перетца, не кажучи вже про таких учених-українців, як академік Ф. Корш, професори М. Сумцов, Г. Павлуцький та В. Данилевич. Коли ж 1918 року була заснована Українська академія наук, то в числі її організаторів бачимо академіка В. Вернадського, професорів М. Туган-Барановського, Д. Багалія, М. Петрова, М. Кащенка, С. Тимошенка, Ф. Тарановського, В. Косинського та В. Зеньковського. Усі вони добровільно зголосилися на користь української культури. Так само українці не збиралися відмовлятися від величезного вкладу Д. Велланського, М. Остроградського, В. Антоновича, Б. Кістяківського, Д. Овсянико-Куликовського, К. Ушинського лише на тій підставі, що вони писали російською мовою. Відтак, нова українська культура ХХ століття розвивалася зовсім не наново — в цих персоналіях вона мала досить стійку й надійну традицію. Хіба можна цих людей дорікнути в бездарності й крайовому вузьколобому шовінізмі?
Насамкінець, дискутуючи з Н. Трубецьким, Д. Дорошенко говорить: «Навіть якби українці й поставили собі таку дивну ціль — штучно відмежувати себе в області культури від усього російського, — цього досягти було б зовсім неможливо, оскільки узи спільності походження, релігії, вікового співжиття дають і завжди будуть даватися взнаки. Але, крім того, таке відмежування було б рівнозначне відреченню від усього запасу культурних цінностей, накопичених за участі українських сил, що відносяться до української ж історії, філології, етнографії тощо». Загальний підсумок такий: українська культура творилася й розвивалася зовсім не через ворожість і не внаслідок протидії культурі російській, а тому що вона переслідувала самостійне й позитивне завдання — через національне перейти до загальнолюдського. І те, що було кращого в російській культурі, насамперед переймалося й засвоювалося українцями не в силу якогось примусу, бо не з примусу відстоювали українці перед російською цензурою право видавати українські переклади Пушкіна, Лермонтова й Некрасова. Навпаки, російська цензура не дозволила видати 1899 р. збірник перекладів творів Пушкіна. (Як це нагадує сьогоднішні ремствування щодо перекладів Пушкіна українською мовою, в чому російськомовний міщанин убачає якусь наругу над «великою й могутньою» російською мовою).
Звісно, в кожній країні завжди можуть знайтись вузькі й фанатичні крайові шовіністи, які культивують ненависть до всього іноземного, але не слід забувати, що їм завжди протистоять з усією рішучістю інші люди, які висловлюють здорові погляди. Провідна думка Д. Дорошенка полягала в тому, що, замість штучного створення україномовної культури «для народу» при культивуванні російськомовної культури «для еліти», Українській державі слід збудувати «одноповерхову будівлю національної української культури, яка б однаково задовольняла різні запити духовного життя народу, як інтереси просвічених народних мас, так і вищі запити освічених верхів». Його головний аргумент полягав у тому, що українці надто багато й часто потерпали від культурного розмежування своїх верхів і низів, щоб і на майбутнє готувати собі перспективу узаконеного відчуження.
НЕПОЧУТІ ПЕРЕСТОРОГИ
Вищевикладена дискусія, здавалося б, давно вичерпала свої головні аргументи. Самовизначення України через ставлення до Росії (й навпаки — самовизначення Росії через ставлення до України) стало неминучою фазою після розпаду імперської системи, але в остаточному варіанті не все зводиться до культурно-мовної самоідентифікації. Урешті-решт, ми давно мали б приступити до вироблення більш різностороннього й комплексного бачення об'єднуючої національної ідеї, приділяючи більше уваги соціально-економічним факторам.
Іноді складається враження, що ми навіть не усвідомлюємо, що національна ідея — не документ, не книга, не доктрина, яку нібито має підготувати національна еліта. Національна ідея — це щоденний плебісцит, суспільний діалог із трьох питань: Ким ми були? Ким ми є? Ким ми хочемо бути? Значить, тут не все можна списувати на еліту та на інтелігенцію взагалі, бо в усьому суспільстві має відбуватися невщухаюча дискусія, підтримуватися достатньо високий і постійний температурний градус діалогу навколо цих трьох проблем. І, як на мене, така дискусія відбувається вже тривалий час як на рівні Майдану, так і в ЗМІ та в науковій літературі, зрештою, за круглим столом. Інша річ, яке в неї інтелектуальне наповнення та яка моральна відповідальність учасників суспільного діалогу.
Коли мова йде про науковців, то маємо зрозуміти, що вони не можуть повною мірою взяти на себе відповідальність за те, що відбувається в країні. Проте до них є одна неодмінна вимога — говорити правду й лише правду, намагаючись застерегти суспільство від необачних, а часом і непоправних кроків. Ще десять років тому в монографії «Україна: альтернативи поступу», виданій до п'ятої річниці незалежності України, наш авторський колектив (В. Кремень, Д. Табачник, В. Ткаченко) застерігав, що замість європейської демократії в нашій країні з перших днів незалежності стала вибудовуватися «демократура» латиноамериканського зразка. Процитуємо дослівно: «Коли розшифрувати фразу «маємо те, що маємо», то виявиться, що ми маємо суспільство-перевертень. І не лише в плані просторовому — бо замість європейської соціалістичності у формі «соціально орієнтованої економіки» одержали латиноамериканську мафіозність. Але й в історичному плані — жадане «входження» в соціально захищену Європу обернулося для народу реставрацією напівфеодальних мафіозно-кланових порядків».
Здається, сьогодні вже лише лінивий думкою не здатен усвідомити, що в напрямі Європи нам ніколи не дійти цим «латиноамериканським шляхом»: хоча й в Європі ринок і в Латинській Америці теж ринок, та й українську економіку також визнали ринковою. Але є критерії ООН спеціально для латиноамериканських бідних країн — у них половина й більше всіх споживчих витрат населення спрямовуються на купівлю продуктів харчування. Якщо виходити з цих критеріїв, то 40— 50% населення України живе за латиноамериканською межею бідності. Минулого 2005 року 43,6% населення України однозначно не вистачало можливості купувати найнеобхідніші продукти, а ще 17,3% опитуваних соціологами сумнівалися — вистачає чи ні. Вистачало повністю лише 37,5% населення, а ще 1,6% опитаних це питання взагалі не цікавило — їм усього досить.
Ось таке різке розшарування населення і є характерною ознакою «латиноамериканського шляху». Ось це і є, на нашу думку, основним «цивілізаційним розламом» та свідченням того, що один із найбільших експериментів останнього століття — перехід України та інших країн СНД до справжньої цивілізованої ринкової моделі економіки фактично провалився як унаслідок відсутності верховенства права й розгулу корупції, так і через погано проведену приватизацію ще в перші роки незалежності. Розподіл державної власності через «квазілегальні» або повністю кримінальні механізми ще на початку 1990-х років деформував суспільно- економічну цілісність суспільства, викривив мораль і розтлив свідомість народу. А відтак, багато в чому були втрачені можливості забезпечити узгодження інтересів різних верств населення на підставі вимог економічного розвитку як основи життєдіяльності народу.
Для стягування розколотого суспільства воєдино в середині 1990-х років залишався інший шлях — удатися до бюрократичних засобів централізації держави, яка розвалювалася, бо переважна частина громадянського суспільства все ще перебувала в стадії «броунівського руху». А проблеми не чекали. У суспільстві наростали очікування пришестя «сильної руки», яка б навела порядок негайно й ефективно. Леонід Кучма переміг під гаслом «Законність і порядок!», забезпечив стабілізацію суспільства, але подальший плин подій уже відбувався в руслі створення «бюрократичного капіталізму».
Слід зауважити, що бюрократичний капіталізм в умовах периферійних і напівпериферійних країн може бути як творчим, так і паразитичним — у першому випадку йдеться про досвід країн Південно-Східної Азії, а другий, на жаль, трапився на пострадянському просторі. Але це вже оцінки з позиції дня сьогоднішнього. А десять років тому ми наголошували, що, за умов протистояння комуністи — демократи, в країні «збереження бюрократично-корпоративних структур, як би це не суперечило ліберально-ринковій риториці, є необхідною умовою, що гарантує спадкоємність курсу на реформи».
Разом із тим у наступній книжці («Україна: шлях до себе»), яка вийшла 1998 року, ми застерігали, що «олігархія бюрократичного капіталу має вдатися до політики самообмеження перед перспективою можливого загострення соціально-політичних проблем». Така перспектива пов'язана з імовірністю «появи в Україні різновиду пероністського популізму, коли дрібний і середній капітал разом із профспілками може виступити проти великого бюрократичного капіталу». При вказаних обставинах, наголошували ми, «необхідна випереджувальна формула, яка підкреслювала б спільність інтересів вітчизняного капіталу й людей праці. Вона передбачає раціональне самообмеження олігархії й відкриття організованих ринків для недопущення більш радикальних рухів у майбутньому».
Зокрема, ми пропонували такі першочергові кроки: удосконалення банківського законодавства; ліквідація корупціогенних фірм та акціонерних товариств при державних міністерствах і підприємствах, які перетворилися на структури для «використання без відповідальності»; перегляд принципів діяльності різноманітних агентств і фондів (які, по суті, стали центрами закритих організованих ринків) з погляду їхньої відповідальності фінансовим програмам модернізації країни; спрямування зовнішньоекономічної політики та потоку кредитів на досягнення цілей національної програми розвитку економіки.
Ми усвідомлювали, що суть проблеми полягає в тому, «наскільки представники вітчизняних промислово-бюрократичних корпорацій зрозуміють і визнають необхідність «реструктуризуючої революції», що означала б радикальний розрив з існуючими нині «правилами гри» всієї системи соціальних і державних інститутів». Однак, як показали подальші події, що врешті-решт призвели до так званої помаранчевої революції, представники великого бізнесу так нічого й не зрозуміли, й не визнали необхідності радикального розриву з минулою практикою. І це при тому, що ми попереджали ще вісім років тому: до 2002 року така короткозора політика «має викликати активізацію фундаменталістських рухів, які обстоюватимуть пріоритет державності та духовного розвитку нації» й започаткують новий етап, «який досягне свого апогею в 2005—2008 рр.».
Так, власне, й сталося, й тепер можна лише вкотре сказати: науковці знай собі пописують, політики десь щось собі почитують, а суспільство із завидною послідовністю наступає на одні й ті ж самі граблі. На жаль, ми більше віримо різним пліткам і байкам, ніж науковим прогнозам. А в підсумку — «маємо те, що маємо».
ДО ЧОГО ЙДЕМО?
Восени, після помаранчевої революції, але в переддень виборів до Верховної Ради, за матеріалами соціологічної фірми «Соціс», український електорат продемонстрував наявність певних проблем, які, на його думку, вимагали невідкладного вирішення: «бідність та зростання майнового розшарування» — 59,9%; «корупція та наявність тіньової економіки» — 55,8%; «непрофесійність у системі управління економікою» — 47,0%. І в той же час «неконкурентність товарів вітчизняного виробництва на міжнародному ринку» — 22,1%; «гальмування розвитку малого та середнього бізнесу» — 19,2%; «недосконалість податкової системи» — 18,6%; «низький рівень інвестицій» — 17,1% тощо. Отже, більшість народу хвилює проблема соціальної нерівності, проте лише меншість розуміє причину цього — депресійний стан малого та середнього бізнесу, недостатнє залучення інвестицій.
Далі — гірше. У поглядах респондентів стала простежуватись тенденція в бік посилення антиринкових настроїв і значне поширення негативного ставлення до процесів приватизації. Якщо 1994 року негативно ставились до передачі в приватну власність великих підприємств лише 38,4%, то 2005 року таких було вже 60,9%. Так само 1994 року своє позитивне ставлення до передачі землі в приватну власність виявили 52,6% опитаних, а 2005 року таких залишилося лише 27,8%. Ще й до того ж 28,3% респондентів вважають за краще «повернути в державну власність великі приватизовані підприємства», а 19,1% — «повністю відтворити державну власність». У цілому, в напрямі реприватизації налаштовані були 47,4% опитаних, а 11,7% все ще не визначилися щодо цього питання. Отже, було очевидно, що гасла «реприватизації» зможуть у подальшому отримати широкий резонанс у суспільстві, що сформує посилений попит на популістських лідерів, які відстоюватимуть гасла посилення ролі держави в стримуванні загрози суспільству в образі великого олігархічного капіталу.
Ці тривожні тенденції мали б привернути пильну увагу, якщо зважити на те, що надто мала частина населення України пов'язує поліпшення становища в країні з проривом у світ сучасного виробництва (високі технології в космічній, авіаційній чи комп'ютерній сферах) — лише 7,4%. У той же час переважна кількість виборців була налаштована на розвиток традиційних для України сфер виробництва: «розвиток аграрно-промислового комплексу» — 34,4%, «комплексний розвиток усіх галузей виробництва» — 26,6%, а також розвиток традиційної для України металургійної та вугільної промисловості — 14,9%.
Не дивно, що посилення антиринкових та консервативних тенденцій у масовій свідомості відбивалося й на розумінні першочергових завдань, що очікуються від Президента та уряду України. Насамперед, (можна було дати ряд відповідей) це: «державний контроль над цінами та зниження цін» — 67%; «боротьба з корупцією та розкраданням державної власності» — 50%; «фінансова підтримка сільського господарства» — 41,5%; своєчасні виплати зарплат, пенсій, стипендій» — 31,7%; «повернення до державної власності підприємств, що становлять ключовий сектор економіки» — 26%; «фінансова підтримка держпідприємств» — 22,1% тощо. Таке важливе питання для діяльності Президента, як «підтримка громадянського миру та злагоди в державі», цікавило лише 12,2% виборців. Решта ж опитаних, як випливає з відповідей, чекали насамперед «сильної руки», яка б покарала зловмисників, посилила контроль держави над ключовими підприємствами та підтримала б розвиток українського села.
ВИСНОВКИ
Соціологічне опитування, проведене фірмою «Соціс» після виборів до Верховної Ради, засвідчило досить своєрідну тенденцію в системі цінностей українського суспільства — люди хочуть жити заможно й щасливо, не перевантажуючи себе при цьому наполегливою працею. На запитання «Що ви ставите на перше місце у своєму житті?», лише 3,8% відповіли, що націлені на «досягнення високих результатів у певному виді діяльності» та 3,4% — на «успішну кар'єру, досягнення високих посад». І це при тому, що 61,5% прагнули до «щасливої сім'ї й дітей», та ще 20,5% — до «повного достатку й високого матеріального стану».
Зрозуміло, виникало запитання про те, хто б це щастя міг забезпечити. Як не дивно, але 75,7% опитаних заявили, що їхнє життя «дуже залежить» або «достатньою мірою залежить» від тих, хто складає нашу правлячу еліту. Повністю на себе покладалися лише 4,6% опитаних, а ще 7,3% сказали, що мало залежать від правлячої еліти. Ось такий плачевний стан із формуванням нашого громадянського суспільства, яке нібито має взяти на себе контроль за діяльністю гілок державної влади. Чим тут утішатися, коли понад 70% опитаних визнали, що не мають жодної можливості контролювати діяльність Верховної Ради чи Кабінету Міністрів.
Наведене вище чітко засвідчує про глибоке коріння патріархальних уявлень щодо того, що «патріотична еліта» має про всіх подбати та вжити належних заходів, аби держава опікувалася своїми громадянами. Особиста ініціатива — це вже справа похідна. Так, згідно з даними фірми «Соціс», абсолютно й повністю покладаються на державу 31,2% опитаних, а ще 49,2% переконані, що «життя громадян порівну забезпечують держава й самі громадяни», й лише 15% покладаються самі на себе. Звідси й очікування респондентів щодо характеру майбутньої української економіки: таких, що повністю покладаються на «регулюючу силу ринку», виявилося всього 9,1%; «економіку регулюють і ринок, і держава» — 46,3%; «економіку повністю регулює держава» — 28,2%; «важко відповісти» — 16,3%.
Зрозуміло, що при цих передумовах рівень демократії в нашій країні уявляється досить відносним — адже критична маса цієї самої демократі полягає не так у Конституції та законах, не так у наявності тієї чи іншої персони у владних структурах, а більшою мірою в тому, скільки кожен громадянин може винести цієї демократії на своїх плечах, щоденно відстоюючи її, йдучи навіть на певні жертви. Отож рівень демократії в нас у найближчому майбутньому не може бути більшим за рівень зрілості громадянського суспільства. З цим багажем і будемо вирішувати назрілі проблеми.
А на сьогоднішній день маємо констатувати, що конфігурація політичних сил у владних структурах у цілому відповідає настроям населення. Тобто, як ми й прогнозували ще вісім років тому щодо характеру суспільних змін у 2005 — 2008 рр., нині в загальних рисах уже склалися передумови для посилення жорсткості державного управління, здатного стабілізувати суспільне життя, «стягнути» воєдино розколоте суспільство, зробити спробу покласти край «демократурі» — хаосу й безладдю, що прикривається демократичною фразою. Громадська думка до цього готова. Тим більше, коли держава виділить-таки додаткові кошти на розвиток освіти, медицини та культури.
Ми застерігали, що більш суворий державний контроль не слід вважати якимось революційним переворотом, оскільки воно не створює принципово нових класів чи соціальних груп: його характерна ознака полягає в тому, що змінюється й зміцнюється саме політичний режим, а не утворюється якийсь новий соціально-політичний лад. При наявній спадкоємності в суспільному полі, між тим, має змінитися співвідношення економічних і політичних пріоритетів — економічні інтереси після численних політичних баталій мають знову вийти на передній план. Ступінь жорсткості режиму залежатиме від того, якою мірою та в наскільки стислі строки економічна верхівка суспільства вважатиме за необхідне домогтись стабільності й прогнозованості суспільно-політичних процесів у країні заради збереження й примноження нажитого, а також задля реалізації власних експансіоністських планів на внутрішньому й зовнішньому ринках. Щоправда, багато залежатиме й від того, яким буде співвідношення сил і характер взаємовідносин між групами економічних інтересів.
А тим часом міст через «цивілізаційний розлам» доведеться будувати нам усім, і лише від внеску кожного залежатиме результативність будови. А тому маємо налаштовуватись на терпіння й час.
