«Ніщо не вічне», — зазвичай втішаємо ми себе, викидаючи безнадійно зіпсовану річ. Але є люди, які кидають виклик цьому принципу. Розірваний у 27 ми місцях дар імператриці Анни Іоаннівни Києво-Печерській лаврі чи ж підношення монастирю, яке знаходиться в не менш плачевному стані, зроблене в ХVII ст. звичайною черницею, заслуговують на те, щоб їхній оксамит і гаптування заблищали знову. Всі ці «пацієнти» стоять у черзі до реставраторів — майстрів, що працюють не тільки з хімікатами, фарбами та нитками — а й із часом. Найскладнішою в усьому світі вважається реставрація тканин. Єдиний в Україні реставратор вищої категорії з тканин Інна Олексіївна Чернокапська робить все для того, щоб показати відвідувачам київських музеїв істинне обличчя вишивок і гобеленів, виконуючи справді хірургічну роботу. З тією лише різницею, що «операція» може тривати від трьох місяців до кількох років. «Майстер — золоті руки» — це для Інни Олексіївни не комплімент. Це звання вона отримала, розписуючи скульптуру на Київській керамічній фабриці, якій віддала 10 років життя перед тим, як 33 роки тому почала працювати реставратором у Києво-Печерській лаврі. У свої сімдесят вона думає про те, як краще відреставрувати експонати, що лежать на її робочому столі в Центрі реставрації і експертизи, і про те, якими будуть наступні роботи.
— Найголовніше — почистити річ, щоб вона не руйнувалася. Це буває дуже важко, фізично важко, — розповідає Інна Олексіївна. — Допомагати мені приходили мої доньки та чоловік. Адже деякі речі — фелони, сакоси (облачення вищого духовенства) — занадто важкі. Уявляєте, скільки потрібно витратити часу, щоб вичистити тампончиком, змоченим у спирті, такий експонат. Спочатку було морально важко від бруду — коміри одягу священиків від поту були, як халява чобота. Потім звикла.
Якщо щось розірване — акуратно підшиваю. Тканину новою зробити не можна, наше завдання — зберегти те, що є. Якщо для зручності роботи потрібно річ розпороти — розпорюю. Дублюю тканини — наклеюю борошняним клеєм на основу, — потім заново зшиваю. Для дублювання я повинна підібрати тканину — в основному, вони у нас йдуть шовкові, можна бавовняну поставити, але тільки не синтетичну. Тоную в колір і наклеюю тканину. Вишивку ми не відновлюємо без дозволу особливої реставраційної ради. Якщо відомі аналогічні завитки та орнаменти, можуть поставити завдання — відновити. Але річ у тому, що в старовинних вишивках часто використані такі нитки, яких у нас немає. Стара нитка — зовсім іншого кольору і фактури. Старити нитки не годиться, а нові будуть кидатись у вічі. Якщо відстала вишивка — прикріпимо, приклеїмо. Але вмудритися і видати нове за старе ніяк не можна. Адже стара ниточка стільки перенесла на собі.
Головне джерело завдань для Інни Олексіївни — Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, де в групі тканин Науково-дослідного відділу збереження фондових колекцій зберігається, не багато не мало, близько шести тисяч експонатів. Серед них, у тому числі, дари Лаврі гетьманів Данила Апостола, Івана Скоропадського, цариці Єлизавети Петрівни, художника Івана Їжакевича і багатьох інших видатних фігур української та російської історії. Левова частка речей знаходилася в ризниці Успенського собору. Вибух храму їм вдалося пережити, але багато просто покалічені уламками, спекою і холодом п’яти років, які минули до того, як руїни розібрали. «Коли падали брили — здирали шматки тканин, усе притиснуло величезною вагою. Часто було немислимо випрямити тканину, яка декілька років пролежала в таких умовах. Знову і знову обробляєш парою, і здається, все марно», — розповідає Інна Олексіївна.
— Напевно, колись у вас уривався терпець?
— Єдине — прикро було, коли нічим було працювати. Бачиш, що і як би зробив, а не маєш матеріалів. Напевно, як скрізь, нам не вистачає матеріалів. Раніше були магазини хімреактивів, зараз же нічого не знайдеш. Згодом я виробила свою методику — працювати тим, що у мене є. Інакше прочекаю Бог знає скільки часу, і не зроблю роботу. Просто святе — це спирт. Додаю до нього дистильовану воду і тампончиками чищу речi. Бачиш, що недостатньо, повторюєш знову і знову.
Одного разу дійсно терпець увірвався — написала заяву про звільнення. Я тоді довго подавала заявки на матеріали, пояснювала, розповідала, навіщо і як сильно вони мені потрібні. Принесла чергову заявку директорові музею Сопіну. Чекаю в приймальній, а він відкрив двері — і мою заявку мені прямо в щоку кидає. Я підняла цей папірець і пішла до секретаря партійної організації. Ось, кажу, як мене зустріли. Він при мені набирає номер телефону директора і йому каже: «У вас була реставратор, потрібно негайно підписати її заявку». «Що?!! — чути в слухавці, — жени їх до бісової матері в шию!». І я написала заяву про звільнення. Секретар парторганізації дізнався про це, — а у нього з війни ноги не було, на протезі ходив, — і ось чую, тупає насилу, піднімається до мене на другий поверх. Говорить: «Інно Олексіївно, заберіть заяву». І я забрала. Для мене те, що людина без ноги піднялася сходами, щоб мене відмовити, було важливіше за все.
Реставрація тканин вважається найскладнішою. У мене були учні. Вони попрацюють трошки — і йдуть. Чудово розумію, що не кожному терпіння вистачить. Одного не приймаю: зараз молодь приходить і хоче все відразу отримати. Насамперед запитують: «А скільки я буду мати?». Мене коробить. Ні запитати, чи цікава робота буде, які речі реставрувати. Адже складали композиції справжні художники — дуже красиві речі, все продумано. Краси багато, але все дуже трудомістке.
— Стільки років вивчаючи і з лиця, і з вивороту українську церковну вишивку, ви, напевно, можете сказати, в чому її особливості.
— Елементи і російські, і українські дуже схожі. В Росії більше уваги приділялося церковному шитву. Наприклад, у Строгановських школах так школили майстрів! Лицьове шитво там розроблене відмінно — поступово вводяться ниточки іншої тональності. У нас цього не було. Але наші речі настільки симпатичні! У нас просто шматочки шовку вшивалися в личко, потім на цей шовк наносили очки, брівки, носики, ротики. Ну такі симпатичні типажі є, ви б тільки бачили! Якось мені до рук потрапив наплiчник, а на ньому Печерські старці вишиті — які ж вони чудові! Кожне обличчя — неначе торкаєшся до людини — і бороди різні: і скуйовджені, і охайненькі, і очки різні, і ротики, і вираз обличчя. Той, хто вишивав, — просто майстер. Ниточка — тоненька-тоненька. Підшукуєш ниточку для брів — дірочки залишилися, хочеться відновити. Знайшла тонку — все одно товсто виглядає. Промисловість у нас, можливо, була і кустарна, але все одно — вони молодці, добре робили.
Церковне шитво — мистецтво вельми канонічне, оскільки вишивалися речі при монастирях. У Києві в ХVII столітті центром гаптування золотом і сріблом був Вознесенський монастир, ігуменею якого була мати Івана Мазепи Марія Магдалина, — розповіла «Дню» старший науковий співробітник Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Валентина Щербакова. — У XVIII столітті центр шитва перемістився у Фроловський монастир. Однак майстрині все одно знаходили можливість наділити канонічні композиції авторською індивідуальністю. У зібранні Києво-Печерського історико-культурного заповідника — кілька робіт черниці Фроловського монастиря Піори Глiбової. На ясно- зеленому фелоні то тут, то там причаїлися жучки і бабки — адже вони також Божі створіння.
— Чим насправді є скані нитки золота і срібла — сухозлотиця?
— Там дуже мало і золота, і срібла, це одна видимість. Колись, років сорок тому, на виставці висіла плащаниця з вишивкою золотими нитками по каймі. Що ви думаєте — вирізали шматок. Шукала потім, хто б міг відновити це шиття, і випадково вийшла на жінку, яка виконувала такі роботи для Лаври. Але не встигла віддати їй плащаницю — майстриня померла. На жаль, сьогодні в Лаврі гаптуванням золотом ніхто не займається. Шиють тільки чорні облачення. Нічого схожого на ті речі, які у нас зберігаються, сьогодні немає. У сучасному парадному облаченні священиків — не ті кольори, не ті тканини, не та робота.
— У вашій роботі головне — зберегти те, що залишилося від старовини, в жодному разі нічого не додаючи від себе, щоб не вкрасти у речі ні її індивідуальності, ні її віку. А як ви ставитеся до популярної сьогодні в Україні реставрації іншого роду — відновлення храмів?
— Навіщо так багато? Якщо люди проникнуться духом віри, їм вистачить місця в наших храмах. Я б побудувала їдальні дешеві, щоб люди, котрі бідніші, могли прийти поїсти не так дорого. Щоб про людей думали. Адже раніше думали про людей, нехай що завгодно говорять.
Мої батьки багато працювали і мене до цього привчили. Гроші просто так нікому не давалися, потрібно було працювати. Премії тоді дуже рідко давали, і ніхто не просив. Не дай Боже було на п’ять хвилин на роботу запізнитися! В адміністрації комісія все фіксувала. Ми — діти війни, вона нас такими виховала. Коли війна почалася, мені було дев’ять років. Всі ці роки ми дуже мучилися, але не скаржилися! А на що було скаржитися, це була наша біда спільна. Мама без грошей цілими ночами сиділа і шила білизну для військових. Ми в евакуацію до Мордовії єдине, що взяли з собою — машинку швейну. А вдень мама працювала на пошті.
Крім церковного шитва Інні Олексіївні доводиться реставрувати і «світські» речі. Наприклад, брюссельські гобелени із зображеннями життєпису Дон-Кіхота з Музею західного і східного мистецтва, що, мабуть, більш відомі столичній публіці, ніж експонати з фондів Києво-Печерського заповідника, також пройшли через руки Чернокапської. Коли оновлені речі побачили московські реставратори, не могли стримати здивування: «У вас що, тридцять чоловiк над ними працювали?».
— Спочатку взагалі не хотіла за ці гобелени братися. У такому жахливому стані й величезні, покласти ніде. Зрештою, чистили ми їх у дворі. Гобелени в розривах, колір такий, неначе їх по брудному асфальту возили. У музеї зізналися, що викликали співробітників із хімчистки, і ті гобелени прямо в музеї чимось поливали. Ми підпороли підкладку — всередині стільки бруду, неначе сажею вимащено. Підкладка також дірява. В результаті, ми знайшли таку саму тканину і підкладку поміняли. Виконали роботу за рік.
Як виворіт у будь-якої вишивки, є і в роботі реставратора з тканин зворотний бік. Очищати красу від бруду — небезпечне заняття. Раніше всі речі у фондах обробляли дустом. У результаті в однієї з прибиральниць дуст знайшли в крові. Інна Олексіївна від дусту також натерпілася — пухирі пішли по всьому тілу. Речовини, якими раніше очищала експонати, — також далеко не безпечні: від толуолу, говорять медики, навіть група крові міняється, а у Інни Олексіївни червоні плями довго не сходили зі шкіри. До лікарів вона не зверталася, але й кидати роботу не думала. «Пил віків» — ще один ворог не тільки експонатів, а й реставратора. Довго довелося Інні Олексіївні лікувати очі після того, як в них потрапив пил з під підкладкиоднієї з речей. Тому-то й мріє Чернокапська про хорошу витяжку. Більше, каже, їй нічого не потрібно.
За десятиріччя відданості своїй справі Інна Олексіївна і в прямому, і в переносному значенні навчилася зводити кінці з кінцями — зшиваючи розриви та дірочки на експонатах і знаходячи способи відреставрувати речі за допомогою нехитрого мінімуму підручних засобів. Вона не терпить зволікання в роботі, але, говорять її колеги, ніколи не пожертвує якістю роботи заради швидкості. Вона вміє радіти разом із фелонами, що посвіжішали, сакосами та підризниками, шитими іконами, і напевно знає, як полегшено зітхають її «підопічні» після закриття виставки, заради якої їх чистили та реставрували. «Коли, повисівши в експозиції, речі лежать на спеціальному папері на підлозі фондів, вони відпочивають», — говорить Інна Чернокапська.
