Отже, о 16-й годині 27 січня 1924 року весь одностайний
Радянський Союз на п’ять хвилин затамував подих, вистрелив з гармат, обережно
зняв з подіуму, оточену почесним караулом, членами уряду і ЦК труну із
забальзамованим тілом Леніна й опустив її в склеп тимчасового мавзолею.
Сталін, ледве приховуючи радісне збудження (що не полишало його з 21 січня,
коли помер Ленін, а сам він, Сталін, очолив комісію з поховання, а отже,
й постановку містерії), прочитав клятву. Всупереч бажанню та існуючому
вже іміджу «простого, неначе правда» вождя і протестам Крупської (якій
пригрозили позбавленням статусу «вдови Ілліча»), мощі Леніна було використано
для створення мало не найграндіознішого в історії людства пропагандистського
шоу.
Безупинно балакало радіо, ревли заводські гудки, стріляли
гармати. Народові наказано було сумувати, вивішувати чорні прапори й зібратися
на загальнодержавний траурний мітинг. Перед труною «дефілювали», за словами
Володимира Немировича-Данченка, всі організації, а інші спектаклі (із сумом
додає він) були заборонені протягом тижня. Газети друкували співчутливі
телеграми, іноді геть абсурдні на кшталт: «чотириста мільйонів негрів щиро
плачуть над могилою Леніна». Осип Мандельштам дивувався: хоронять, неначе
царя.
Змерзлий люд плівся в маніфестації, тоді як начальство
усіх рівнів змагалося, яку б іще виявити запопадливу ініціативу (Київська
мiська рада оперативно ухвалила постанову про спорудження в мiстi пам’ятника
Ленiну). Чиновництво заметушилося навколо створення ленінських куточків,
організації ленінських читань, паломництва до ленінського куреня, замовлення
жалобних віршів, поем і нашвидкуруч зляпаних вистав. Митці заметушилися
навколо чиновництва й створили на його потребу цілу галузь — виготовлення
й торгівлю ленінськими творами, портретами й бюстами (гіпсові, бронзові,
мармурові, гранітні, в натуральний і подвійний розмір, з оригінала, дозволеного
до відтворення й поширення комісією, як повідомлялося невдовзі в газетному
оголошенні). «Щоб жити безбідно, — повіряв «Щоденникові» спостереження
Корній Чуковський, — доводилося фабрикувати Леніна, Леніна, Леніна. Нудьга
й казенщина, казенщина й нудьга».
1925 року, офіційно вносячи до календаря скорботну дату,
держава встановила навіть нову форму податку: усі громадяни зобов’язувалися
купувати жалобні чорні прапори встановленого зразка (13 карбованців для
«простих» громадян і 25 для «буржуїв»). По установах роздавали службовцям
по клаптику чорного крепу із зображенням мавзолею Леніна, а потім вартість
його вираховували з і без того мізерної заробітної платні. Народ протестував
проти цього хіба що анекдотами. От красномовний приклад: дивлячись на жалобні
прикраси, робітник каже іншому: «Скільки ж грошей вбухали на це!» — «Нічого,
— заспокоює той, — треба ж було добрий почин зробити».
Проте, як і належить справжній містерії, смерть бога стала
водночас і його відродженням, давши потужний поштовх для формування нових
пропагандистських жанрів «казенного» мистецтва. На зміну футуризму та конструктивізму
сунуло соціалістичне бароко, карнавал поступово витискався театром єзуїтів
та auto da fe.
Митці одержавлюються, між ними встановлюється й донині
діюча система чинів (саме так записано в одній із перших постанов!) — народний
і заслужений артист; створюється інститут державної «критики» творів мистецтва
(«крім доносительства, — ділився враженнями після відвідин «сталінської»
Москви Андре Жид, — ця критика полягає в тому, щоб постійно з’ясовувати,
наскільки якийсь твір, якийсь вчинок, якась теорія відповідає священній
«лінії»); впроваджується система творчих спілок (сьогодні ці раднаргоспи
перейменовано в Україні на Національні спілки); проголошується творчий
метод — соціалістичний реалізм, який тлумачиться як рiзновид реалiзму і
«правдиве, iсторично конкретне вiдображення дiйсностi у її революцiйному
розвитковi з метою iдейної переробки й виховання трудящих у дусi соцiалiзму»
(замінивши слово «соціалізм» на будь-яке інше, легко переконатися, що метод
— вічний). Одне слово, цитуючи афоризм головного вигадника й режисера цієї
ідеологічної кампанії тов. Сталіна, «жити стає краще й веселіше».
Як органічний вияв казенного стилю вперше у світовій практиці
народжується новий різновид театру, який за складом виконавців можна назвати
елітарним — тут працювали найвидатніші режисери та актори доби, — театр
у системі концтаборів ГУЛАГу. Розгортається низка театралізованих судових
процесів над терористами, шкідниками, лікарями і т.ін.
29 грудня 1934 року з постановкою у Всеукраїнському театрі
Червоної Армiї УВО вистави «Аристократи» Миколи Погодiна народжується ще
один жанр — містерія ГПУ.
17 січня 1935 року цю життєрадісну комедію про перевиховання
інакомислячих в процесі будівництва Біломорського каналу випускає Реалістичний
театр в Москві. Невдовзі після прем’єри відбувся, за участю генерального
прокурора Андрія Вишинського, диспут про виставу. Дружина М. Булгакова
Олена Сергіївна записала в щоденнику: «П’єса — гімн ГПУ». Того ж року «Аристократів»
поставлено в Києвi, наступного року — у Запорiжжi, у 1936—1937 роках постановку
цього панегірика на Соловках здійснив в’язень Лесь Курбас.
Саме це макабричне поєднання — життєрадісне мистецтво на
тлі масових розстрілів — загострює естетичне відчуття замовників і надає
містерії комунізму специфічного (неначе дотик до вічності) присмаку.
Нарешті ще один жанр — радянська grand opera. 8 жовтня
1939 року в музичному театрі ім. Немировича-Данченка поставлено оперу Тихона
Хренникова «В бурю», в якій уперше на сцену оперного театру виведено Леніна,
а невдовзі відбулася й науково-творча конференція «Ленін у театрі, драматургії
й кіно» і нарада виконавців ролі Леніна в п’єсі «Людина з рушницею» М.
Погодіна.
Після низки подібних заходів розпочалася переможна хода
Леніна по сценах СРСР, а щоб усі усвідомили значення нових жанрів, у червні
1939 року доповіддю А. Вишинського розпочалася Перша всесоюзна режисерська
конференцiя, на якій головний меценат і, можливо, найкращий політичний
актор доби пояснив режисерам, що таке реалізм, народність і ідейність,
єдність форми і змісту і т. ін. Митці загалом сприйняли ці вказівки як
керівництво до дії: їм треба було жити, отримувати пайки, дачі, квартири,
тиражі й постановки, премії, нагороди — чиновні члени творчих спілок, не
покладаючи рук, натхненно творили високий стиль доби. Стиль, в якому —
це треба усвідомлювати, проходячи повз будинки на відмарафеченому в «євростилі»
Хрещатику, — ми живемо. Стиль, який і нині творить ритм, атмосферу й стосунки
нашого буття. Адже увійти й оселитися в коридорах колишньої влади, посісти
місце попередника й одягнути його протокольний костюм — це не просто вимушений
компроміс або збіг обставин. Це — посвячення в таїнство влади. Влади, котра,
починаючи з першої відлиги п’ятдесятих років, постійно розвінчувала лише
культ особи Сталіна, але не культ безсмертної влади, уособленням якої він
був.
Саме про це, коли помер Сталін, писав Юрій Яновський: «Чотири
дні лежав вождь, вражений страшною недугою, і сотні мільйонів людей, затамувавши
подих, чекали: опритомніє, розплющить очі, заговорить...»
Коли час від часу чуєш, як наші «інтелігенти» присягають
на вірність «ідеї незалежної держави», читаєш їхні вірнопідданські панегірики
в ювілейний альбом Президента, спостерігаєш їхню метушню навколо «державного
розподільника», то, справді, думаєш — заговорить.
