Сьогодні в Українському домі відбудеться круглий стіл на тему «Феномен Івана Дзюби». Його організатори: Національна рада з питань культури і духовності при Президентові України, Національний університет «Києво-Могилянська академія», Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, видавничий дім «Києво-Могилянська академія». До виступу запрошені відомі українські поети, письменники, правозахисники, історики, літературознавці, зокрема Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Микола Ільницький, Володимир Панченко, Оксана Пахльовська, Микола Жулинський, Юрій Шаповал, Василь Герасим'юк, Віталій Дончик, Григорій Сивокінь... «День» вирішив взяти участь у круглому столі у формі, притаманній газеті, — і поцікавився у наших читачів та експертів, у чому полягає феномен цього літературознавця, культуролога, філософа і громадського діяча. І вийшло, що фактично всі вони, незважаючи на те, особисто знайомі чи ні з автором доленосної праці «Інтернаціоналізм чи русифікація», відповідали на запитання «Мій Дзюба». Й справді, у кожного він свій. Але для всіх він — один із тих, кому ми завдячуємо здобуттям незалежності нашої держави. Адже для середини 60 х років минулого століття, у час зародження українського національного дисидентського руху, книга «Інтернаціоналізм чи русифікація» стала, без перебільшення, моментом істини. Вона дала борцям за духовну, а згодом і політичну незалежність України ідейну опору і величезну моральну підтримку. Тоді. І тепер?
Микола ВАСЬКІВ, доцент, завідувач кафедри теорії та історії журналістики й української літератури Кам'янець-Подільського державного університету:
— Багатогранність обдарування й широкий спектр діяльності Івана Михайловича, означені вже у самому питанні, таки справляють враження. Мені пощастило потримати в руках і погортати два томи із презентованого тритомника. На жаль, тільки погортати. Але вже з першого знайомства з виданням можна відчути певну розгубленість перед тим масивом матеріалу, який постає ледь не із тисячі сторінок кожного тому. Попри це, для мене особисто, феномен І. Дзюби полягає не тільки і не стільки в надзвичайно широкому колі його наукових і громадських зацікавлень. Вражає глибина його досліджень, уміння завжди відкрити щось нове або запропонувати неординарний кут зору на зовсім нібито звичні речі.
За рахунок чого це досягається? Очевидно, кожен феномен полягає у неможливості його пояснення, але я спробую дати своє розуміння цьому явищу. По-перше, І. Дзюба є людиною надзвичайної ерудиції, його можна б назвати енциклопедистом нашого часу, хоча це повинно б видаватися нонсенсом в нашу чи то інформаційну, чи то постінформаційну добу. Коло фактів і явищ, які він залучає до кожного дослідження, знаходить поміж ними зовсім несподівані, але цілком логічні зв'язки, вільне оперування набутками різних галузей знань викликає захоплення і щиру заздрість. Звичайно, можна говорити про те, що зараз доступ до знань відкритий для кожного. Досить тільки добряче поритися в науковій літературі чи інтернеті — і теж нагородиш чимало фактажу. Мабуть, частково це так. Бо надзвичайна працелюбність і постійне опрацювання бібліотечних надбань є невід'ємною рисою Івана Михайловича. Але його енциклопедичність знань, вміння зберігати в глибинах пам'яті те, що пересічній людській пам'яті не під силу, — це вроджене. Щоб нарити щось цікаве, треба для початку хоча б знати, що й де треба рити. Можна ображатися на природу, чому вона не дала цього усім нам, але... Факт залишається фактом. Ця риса, за спогадами М. Коцюбинської і Е. Соловей, створювала особливий ореол дослідникові ще із 50—60-х років. Здавалося, немає нічого такого, чого б він не міг знати або не вказати джерело отримання потрібної інформації. Це (мабуть, не тільки це) робило Дзюбу загальним улюбленцем шістдесятників.
У чому успіх «Інтернаціоналізму чи русифікації?» Не тільки у надзвичайній сміливості заявити на повний голос про право своєї й інших націй на рідну мову, культуру, історію й перспективи розвитку, коли будь-які прояви «буржуазного націоналізму» жорстко переслідувалися. Ця праця своєю фундаментальністю, широким підбором фактів, посиланнями на авторитети, у тому числі на класиків марксизму-ленінізму, яких він знав явно краще за партфункціонерів із ЦК, вагомістю і послідовністю висновків стала неспростовною для офіціозної критики, тому ця критика посипала лайкою автора, але не зачіпала жодного аргументу з його праці (хоча це можна пояснювати й особливостями тогочасної критики, яка діяла за принципом: «не читал, но осуждаю»).
Як справжній дослідник, Іван Михайлович — ґрунтовний і величний (не побоюся цього слова) в усіх працях. У 70—80-і роки коло досліджень для Дзюби звузили до неможливості, максимально намагаючись віддалити його від рідної літератури і, відповідно, від українського читача. Хай вивчає літературу народів СРСР, вважали літературознавці у цивільному, бо широкого резонансу в українського читача не викличе. Але береш у руки статті І. Дзюби про вірменських, наприклад, письменників — і відірватися не можеш.
Важко пояснити, як вдавалося І. Дзюбі та його сучасникам у 50—60-і знаходити малодоступні чи й недоступні джерела з вітчизняного і світового літературознавства. Можливо, саме недоступність їх породжувала азарт мисливця, прагнення осягнути щось нове й надзвичайно цікаве. Сьогодні дослідження І. Дзюби, В. Стуса, І. Світличного, М. Коцюбинської тих років не втрачають своєї актуальності й видаються набагато цікавішими за масу «суперсучасних» опусів. Цікавішими, бо там було творче засвоєння набутків вітчизняної і зарубіжної наукової думки, якщо хочете, їхнє перетравлення з метою якомога глибше осягнути досліджуване явище. Сьогодні найчастіше спостерігається сліпе слідування за новомодною теорією, мета якого — показати, який (яка) я розумний (а), а об'єкт дослідження — тільки засіб для підтвердження власної розумності. Дивно: Дзюба розумності своєї не доводив, шукав, сумнівався, не просив ласки у пересічного читача, рафінованого інтелектуала чи офіційних наукових структур, а для всіх став неперевершеним авторитетом у царині розуму.
Ще одна феноменальна риса І. Дзюби — вміння відкривати надзвичайні речі у творах чи авторах, які для всіх видаються добре знаними. Чого тільки варта стаття І. Дзюби з актуалізації поеми Т. Шевченка «Кавказ». Для читача раптово з'ясовується, що рядки цього твору — не просто загальникові гуманістичні заяви й декларації, бо дослідник відроджує їх конкретний зміст («внутрішню форму», за словами О. Потебні), актуальну прив'язаність до реалій часу написання твору. Й одночасно аргументується на солідній доказовій базі актуальність «Кавказу» в сьогочасних умовах російсько-чеченського протистояння, як і позачасова велич і невмируща цінність цієї поеми Шевченка. Мабуть, Шевченкіана — це та сфера, в якій Дзюба не просто працює, але й блаженствує, розкошує від осягнення секретів геніальності Поета. Можливо, це перебільшення, але видається, що саме в «шевченківських» дослідженнях науковець теж доростає до геніальності Шевченка.
Іван Михайлович не перестає ніколи дивувати. Приємно дивувати. Особливу повагу викликало його вміння відсторонитися від суєти буднів, від мідних труб, які прийшли нарешті з кінця 80- х років. І. Дзюба став академіком, справжнім академіком, хоч ніколи не захищав дисертацій (їх насправді у його науковому доробку добрі десятки), міністром культури, потім — екс-міністром. Але його зовсім не захопила хвороба президій, депутатства, бучних вшанувань. Він весь залишається у світі літератури. Хотів би сказати: герметичному світі. Вчасно стримався, бо Дзюба робить блискучі «виходи з цього світу до пекучої злободенності. Робить він це нечасто, очевидно, тільки тоді, коли «не могу молчать». Але тоді з'являються такі блискучі праці, як уже згадувана стаття про Шевченків «Кавказ» чи гостре звернення до віце-прем'єра Д. Табачника, яке надрукував «День».
Можливо, велич І. Дзюби в його непередбачуваності й неперевершеності у всьому, за що він береться? Для мене він уявляється людиною з академічними зморшками на високому чолі, академічними знаннями й ґрунтовністю дослідження та хлоп'ячою пустотливою допитливістю в очах і непосидючістю, попри позірну неспішність у рухах.
Віктор ПУШКІН, ректор Дніпропетровського національного гірничого університету:
— Феномен Івана Дзюби — у його громадянській позиції. По-перше, в тому, що він завжди за всіх обставин, умов, політичних режимів умів зберігати почуття власного достоїнства. Він завжди був вірний правді, відстоював її. У певних умовах він зберігав певну наївність, проте як і ми всі, віру в той лад, в умовах якого ми жили й працювали. По-друге, це актуальність тих проблем і питань, про які він писав й які відстоював у 60-ті роки. Третя особливість — у коректності його позиції, шанобливості поглядів. Викладаючи свої погляди, він завжди був увічливим. Навіть протиставляючи російську й українську культури. Він робив це все делікатно, так, як повинен робити інтелігент. Це живий приклад і урок сучасникам. Дзюба ніколи ні перед ким не схиляє голови, завжди говорить правду й те, що думає, незважаючи на те, зручно це чи ні. Ось ця громадянська позиція мене просто підкорює.
Мене дуже непокоїть відношення молоді до Івана Дзюби. Уся біда в тому, що вони практично не знають класика. Але це стосується не лише його, вони мало знають Сергія Кримського, не читають Ліну Костенко й так далі. Але ми дуже мало робимо для того, щоб їхні думки, філософія стали надбанням молодого покоління. У рамках нашого університету ми популяризуємо Дзюбу. Але це не вирішує проблему загалом. Один із класиків зазначав: «Нас надо меньше почитать, а больше читать».
Дмитро КРЕМІНЬ, український поет, лауреат Шевченківської премії (м. Миколаїв):
— На мою думку, Іван Дзюба став знаменитим завдяки своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Ніколи не будучи ксенофобом і націоналістом, він чітко провів грань між колонізацією і культурним впливом. До речі, ця праця була написана для ЦК Комуністичної партії України. Сталося це майже півстоліття тому, але й сьогодні звучить актуально. Тепер вже добре видно, що «Малоросія» влаштовує навіть «патріотів», а суверенну державу Україна нищать 15 років!
Іван Дзюба — автор багатьох творів про письменників. Українських, російських, інших народів СРСР. Багатьом відома його фундаментальна праця «Грані кристала». Незважаючи на свій поважний вік, Іван Михайлович Дзюба був і залишається світочем для української інтелігенції. Я вважаю, що він — справжній герой.
Євген КОНЦЕВИЧ, письменник, м. Житомир:
— Іван Дзюба — це людина, яка дає сили жити і вірити в Україну. І я не знаю, чи є у нас другий такий інтелект. Але, у той же час, щасливий, що є сучасником такого потужного аналітичного розуму. Це дійсно феномен — народився такий українець. І це наше щастя і наша сила. І. Дзюба допомагав мені не тільки духовно, але й матеріально. Коли він отримав Шевченківську премію, то більшу частину переслав мені. І на пошті був великий переляк, оскільки вони ніколи досі такої великої суми не пересилали. То мені гроші приносили в супроводі кількох чоловік. І. Дзюба такі фокуси може робити.
Його «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — це наша сила і одночасно прапор, який дав шiстдесятникам України піднятися на світовий рівень. У своїх творах він проявив себе і як аналітик, і як критик, і як літературознавець — якщо розглядати їх більш вузько. Але це й філософ сучасності, одна з найяскравіших постатей, що пізнала українську суть. Його спогади і мемуари, які вийшли останнім часом, — це наша історія, яка так авторитетно і документально зафіксована, що до неї будуть весь час звертатися. Про І. Дзюбу я вперше давно почув від житомирського письменника і перекладача Бориса Тена. Він говорив, що це найцікавіший український філософ сучасності. На мою думку, найкраще моє ставлення до І. Дзюби можна було б виразити словами Вінграновського, який сказав дуже коротко: «Я його люблю». Я б ще додав: «...і шаную». Хто справді знає його творчість, той розуміє, що це для українців сила оптимізму і надії. І це інтелігент.
Ми з ним листуємось, можливо, не так часто, як хотілося б. Бо мені іноді соромно, що я своїми листами забираю у нього час для читання. І він моя сила.
Ще в часи, коли І. Дзюба у газеті «Молодь України» був редактором, він приїжджав у Житомир з моєю книжечкою і виступав, і одночасно вів запис, який принесли мені. Мені він приносив і сам віддав. А запис того виступу КДБ забрав...
І ще. Він же з Донецького краю. Тому нам не потрібно боятися донецьких. А їм треба прагнути стати такими донбасівцями, як Дзюба.
Григорій ІВАЩЕНКО, старший викладач кафедри історії України Дніпропетровського транспортного університету:
— Іван Дзюба став відомою особистістю в Україні та за її межами завдяки своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У певному значенні ця брошура перетворилася на маніфест українського шістдесятництва. У ній було поставлене докорінне питання виживання нашої культури і нації за умов комуністичного ладу. Якщо подивитися з погляду сьогоднішнього дня, то в цій роботі нічого особливо крамольного й не виявиш. Більше того, її написано як роздуми українського інтелігента, який начебто й не виступає проти інтернаціоналізму. Проте останній він розуміє як культурну поліфонію, а не уніфікацію. Це в чомусь нагадує спробу іншого відомого шістдесятника, генерала Григоренка правильно прочитати праці Леніна. Проте навіть у таких обережних спробах дійти до істини комуністична система, до речі, цілком обґрунтовано вбачала загрозу своєму існуванню. Як би там не було, але праця Івана Дзюби, яка ходила по руках у «самвидавському» вигляді, будила національну самосвідомість української інтелігенції. Та й сам автор, у моєму розумінні, Iнтелігент з великої літери — універсально освічений, з широким поглядом на світ і в той же час зберігає своє національне коріння. До речі, родом він із Донбасу, що саме собою є феноменом.
Володимир РАБИНЧУК, голова вінницької організації Спілки письменників України:
— Феномен Івана Дзюби для Вінниччини особливий. 1966-го року я починав як журналіст у молодіжний газеті, котру читали три регіони — Вінниччина, Тернопільщина, Чернівці. Саме в цій газеті ми друкували працю Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Керувала цим процесом, до речі, донька відомого КДБіста. А коли це все відкрилося, то розгорівся скандал : понад 10 журналістів звільнили з газети з забороною працювати у пресі. Багатьом талановитим людям «поламали хребти». Комуністи на своїх зібраннях нагадували нам цей факт постійно, аж до проголошення незалежності. Мовляв, знаємо і пам'ятаємо ці ваші «Дзюбівські» розсадники. Але ми все одно любили Івана Михайловича, шукали його праці, передавали з рук в руки. Після Антоненка-Давидовича, який теж працював на Вінниччині, Іван Дзюба був для нас, молодих вінницьких патріотів, зіркою свободи. Його феномен у тому, що він — людина високої культури, охоплює великі пласти історії. Він такий же великий, як Грушевський, Антонович й інші. Як не намагалися вплинути на цю людину, як не тиснули, але його зламати неможливо. Мабуть, його охороняють ангели правди. Дзюба проніс її через усе життя і сьогодні залишається незламним.
Олександр НЕСТЕРЕНКО, україніст, вчитель української мови та літератури (м. Донецьк):
— На мій погляд, феномен Івана Дзюби полягає перш за все в його долі, в його роботі в ім'я України. До речі, він — наш земляк, народився на Донеччині й навчався тут, у Сталінському педагогічному інституті. За роки своєї діяльності він встиг дуже багато — був і лідером поетів шестидесятників, і критиком, і публіцистом, і працював у комітеті з Шевченківських премій, і в Академії наук України... Необдарована людина не змогла б усього цього встигнути — навіть цей простий перелік досягнень Дзюби вже є феноменом і свідоцтвом богоносного таланту.
Дзюба здавна відомий і донбасівцям, і українцям у цілому як великий правозахисник, борець за правду, за національні права українців. Ми знаємо, що все його життя було присвячене боротьбі за право української нації на життя, на самовизначення, за що він зазнав переслідувань від КДБ і тривалий час перебував під пильним оком компартійних бонзів. Але сама доля сприяла його розвитку як особистості, розвитку його творчих здібностей — таке враження, що сам Бог підтримував цей талант.
Феномен Дзюби зумовив його авторитетність у літературних, письменницьких колах України: відомі письменники прислухалися до його слова. Він для них — як дороговказ. Велике значення для України мали і його публічні виступи, i твори. Наприклад, стаття «Інтернаціоналізм чи русифікація?» мала неабиякий резонанс, вона була як вибух бомби для України, яка досі не знала нічого подібного. Так само дуже значимою, на мій погляд, була робота «Застукали сердешну волю», яка була присвячена ювілею поеми «Кавказ» Тараса Шевченка. У цій статті йшла мова, зокрема, про імперську політику Росії щодо України, що для нас є актуальним й досі. І взагалі твори Дзюби пробуджували в українській нації почуття гордості, бажання національного пробудження й відродження... Це дуже важливо для нас, бо іноді самі українці забувають про свою гідність...
На мій погляд, великий героїзм творчості Дзюби полягає насамперед у тому, що він не боявся іти у розріз із офіційною політикою правлячої партії, не боявся вчити Україну жити і прагнути до національної самоідентифікації. Це людина, яка боролася за те, щоб наша нація не була приниженою, і це йому вдалося.
Також феномен Івана Дзюби проявився і у роботі з українською діаспорою, яка вважає його істинним українським патріотом і яка досі його поважає як провідного українського діяча.
Я вважаю, що в усі часи і особливо зараз Іван Дзюба має величезний вплив на загальнокультурні і націєтворчі процеси в Україні, за що йому честь і хвала. І я дуже хочу, щоб Україна і світ побачили ще багато робіт, книжок і статей цієї людини — на мій погляд, це є, дійсно, велике надбання українського народу.
Петро ВОЛЬВАЧ, академік Української академії екологічних наук (АРК):
— Феномен Івана Михайловича Дзюби полягає в тому, що саме він став родоначальником такого унікального явища, як українське шiстьдесятництво. З Іваном Михайловичем Дзюбою ми познайомилися, коли я ще аспірантом приїздив до Києва та ходив на збори в Спілку письменників, у яких брали участь молоді інтелігенти не лише з Києва, а й з усієї України. Саме там він виступав перед нами з революційними промовами, які мені запам'яталися назавжди. І саме ідеї тих його промов були ідеологічною основою українського шiстдесятництва. Тому можна сказати, що він був ідейним батьком того українського руху, до якого належать Іван Драч, Микола Вінграновський, Борис Олійник, Віталій Коротич. А також ті молоді українці, діячі культури, які були репресовані та загинули в таборах, як Валерій Марченко. Іван Михайлович є для всього українського інтелігентського загалу ідейним батьком та еталоном твердості, сили духу, незламності.
Пам'ятаю той день 1972 року, коли я прийшов у видавництво «Дніпро», де на той час працював Іван Михайлович, та приніс з собою, щоб повернути йому один iз примірників забороненої літератури, здається, що це була саме робота «Інтернаціоналізм чи русифікація», якою ми зачитувалися в Криму. Коли я зайшов та спитав, як побачити Івана Дзюбу, один з працівників відкликав мене вбік та сказав на вухо: «Хлопче, іди скоріше звідси, бо Івана Дзюбу забрали». Так я був змушений повертатися в Крим ще з одним примірником рукопису, що був насправді бомбою проти радянського ладу, був змушений від видавництва пройти з ним по Володимирській вулиці повз тодішнє КДБ та добиратися до вокзалу.
А у Криму в той час брєжнєвсько-сусловського терору праці Івана Дзюби, особливо «Інтернаціоналізм чи русифікація», були духовною підтримкою молодих інтелігентів. Правда, наше коло було досить вузьким, бо в Криму була особлива, зросійщена, ситуація, і ми нікому не довіряли, крім вузького кола українців. Ідеї Івана Михайловича знаходили живий практичний відгук у наших серцях. Пам'ятаю, уже пізніше, коли тримати заборонені книги та рукописи стало дуже небезпечно, ми з журналістом Василем Богуцьким закопали кілька книжок, у тому числі й рукопис «Інтернаціоналізм чи русифікація» в кримському лісі під Чатир- Дагом. Однак, через кілька років намагалися віднайти ту схованку, але так і не змогли цього зробити, бо місцевість змінилася, дерева підросли, то десь воно там лежить закопане і зараз.
А під час переслідування Івана Михайловича владою я працював на Кримській помологічній станції і ми передавали йому в Київ iз Бахчисараю кримські яблука. Відтоді Іван Михайлович в курсі наших кримських справ. Саме він рекомендував для журналу «Сучасність» мою працю «Дарунок Хрущова чи економічна безвихідь?» про справжні причини передачі Криму до складу України 1954 року, а також статтю «Самоїдство» — про те, як компартія 1949 року знищила практично всю кримську парторганізацію, що було тоді в руслі відомої Ленінградської справи. Іван Михайлович гаряче підтримав наші плани повернути людям науково-теоретичні спадщину Левка Симиренка, і пізніше ми планували навіть, що він напише передмову до моєї тритомної праці про роботу Симиренка в Криму, але в мене не було змоги передати йому весь рукопис, і наші плани не здійснилися.
Вважаю, що значення Івана Михайловича Дзюби для світового українства і для нашої новітньої держави неоціненне. І не правда, коли кажуть, що «незалежність звалилася на Україну з неба». Не з неба, а саме завдяки подвижництву Івана Михайловича та плеяди вихованих ним борців, наша країна здобула нинішню державу, самоцінність якої не всі ще, на жаль, усвідомили. Шлях України до незалежності проліг через титанічну працю та самозречення таких самовідданих інтелігентів як Іван Михайлович Дзюба, і це мають пам'ятати як наші сучасники, так і наші нащадки.
Олексій НЕЖИВОЙ, літературознавець, доцент кафедри філологічних дисциплін Луганського національного педагогічного університету імені Т. Шевченка:
— Про існування Інтелектуала з великої букви Івана Дзюби вперше дізнався в далекому 1972 році. Я був у дев'ятому класі, коли вчитель історії недвозначно обмовився про самвидавівську роботу нашого земляка, вихідця з Донбасу під тоді ще не зовсім зрозумілою мені назвою — «Интернационализм или русификация». Цій праці тоді не надав належного значення, але коли поступив учитися на факультет української філології ВНЗ, в якому зараз сам працюю, то почав запоєм читати літературні дослідження журналіста й літературного критика Дзюби. Так, виключно в такій іпостасі можна було знайомитися в провінції з творчістю цієї видатної людини наприкінці 70-х — початку 80-х років минулого сторіччя. Тоді Іван Михайлович був співробітником літературної газети, тому його огляди я регулярно вивчав у читальному залі обласної бібліотеки. Пам'ятаю — як зараз: дослідження «Первый наш ум» про Григорія Сковороду мене просто приголомшила нестандартністю формулювань і загальних висновків про джерела творчості нашого прогресивного у всіх значеннях співвітчизника, його місце в світовій науці й культурі. У статтях за підписом Івана Дзюби дуже багато, як-то кажуть, читалося між рядків. У них завжди була активна громадянська позиція самого автора, й читачі черпали з тих есе й роздумів теми для роздумів і розмов на кухні. Розмірковуючи про власні відчуття, можу підкреслити: знайомство з творчістю цього, дійсно, по-європейськи ерудованого сучасника найбільш значним чином вплинуло на формування мого світогляду. Набагато пізніше, коли я серйозно став цікавитися вітчизняним літературознавством, то зрозумів — більш серйозної особистості, ніж Іван Дзюба, в цьому розділі науки ніколи не було. Він досі залишається неперевершеним генієм, який зумів дати наукове пояснення феномену української гуманістичної думки взагалі, чітко виділивши її основні складові. Коли він почав свою трудову біографію як літературний критик, сама дійсність примусила його займатися правозахисною діяльністю. Багато хто з сучасних діячів культури відмовчувалися, широко користуючись благами «розвиненого соціалізму», а Дзюба знайшов у собі сили кинути виклик системі. І його голос на захист українськості звучав гордо й виразно, за що він платив забороною на видання своїх чудових творів. Щиро переконаний у тому, що саме Дзюбі випала честь гідно виконати в Україні місію академіка Андрія Сахарова — адже їхній внесок у світову скарбницю знань рівноцінний. Дивуюсь чуйності та доступності цієї людини. Коли я зовсім нещодавно готував до друку свою книгу про Григора Тютюнника й відправив для рецензування відомим київським літераторам її сигнальні примірники, Іван Михайлович був одним із не багатьох, хто відгукнувся. Абсолютно незнайома особисто мені людина, він знайшов час відповісти докладним листом, в якому я прочитав і схвальні слова, й мудрі поради щодо вдосконалення тексту книги. Багато сучасних українських дослідників феномену Дзюби досі сперечаються про те, чи могла донбаська земля зростити такого талановитого діяча. Я ніскільки не сумніваюся у правоті подібної думки, адже саме Донецька й Луганська області стали колискою для цілої плеяди видатних особистостей — Василя Стуса, Івана й Наталії Світличних, Івана Дзюби, Василя Голобородька. На мою думку, ця земля дала їх Україні й світу за збігом обставин, адже історія свідчить — цей край глибоко трагічний у всіх аспектах, починаючи від його освоєння, заселення і до сьогоднішніх днів. Торішня його стаття-маніфест про майбутнє української нації в журналі «Сучасність» стала для мене й студентів-філологів справжнім посібником до дії в суперечливих питаннях політики й своєрідним орієнтиром для розуміння глибинних процесів вітчизняної культури й літератури. Я просто по-людськи схиляюся перед Іваном Дзюбою, який усією своєю суттю гідний носити гучне й багатозначне для всіх представників нинішньої еліти звання Героя України. На відміну від деяких сумнівних особистостей...
Ігор КОЦАН, доктор біологічних наук, ректор Волинського державного університету імені Л. Українки:
— Про Івана Дзюбу можна говорити як про винятково важливу постать в українському політичному, науковому і культурно-мистецькому світі. Викладачі та студенти Волинського університету пишаються тим, що він є нашим почесним професором. В університетському видавництві «Вежа» зараз виходить друком його публічна лекція «У світі думки Лесі Українки», прочитана з нагоди 135-річчя від дня народження поетеси для студентів філологічного факультету у травні цього року. Тоді ми всі були у силовому полі надзвичайної потужності, інтелекту, творчості, громадянського обов'язку Івана Михайловича. Унікальна працездатність, харизматичність, висока елітарність — це сьогоднішній Іван Дзюба у своєму високолітті (автору відомої праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» виповнилося 75 років).
Іван Дзюба — очевидне спростування збаналізованого вислову про те, що усе велике бачиться з віддалі. Ми в університеті усвідомлюємо його велич, та невідомо — чи українське суспільство у спромозі осягнути це у шкалі цінностей — вітчизняних і світових.
Василь ПОПКОВ, професор кафедри політології Одеського національного університету ім. І. Мечнікова:
— Моє грунтовніше «знайомство» з Іваном Дзюбою відбулося у період проголошення незалежності України, тобто тоді, коли вже був широкий доступ до інформації. Його постать була, передусім, цікава у контексті моїх політичних і філософських інтересів, а я тоді саме розмірковував над фактором і форматом свободи як умовою, як базою для будь- яких творчих починань і творчих проривів. Цей культуролог, філософ і громадський діяч у своїх працях піднімав фундаментальні питання, які, до речі, є досі актуальними для нашого суспільства. Тому дуже важливо, щоби творчість Івана Михайловича вивчали в університетах. Наскільки я знаю, в Одеському національному університеті його праці вивчають на філологічному факультеті. На нашій кафедрі політології розглядаються питання, в тій чи іншій мірі пов'язані з філософією політики, філософією історії, філософією динаміки суспільства... Але, окрім того, ми звертаємося й до літературної спадщини, зокрема, творів Івана Дзюби. Вважаю, що нам взагалі необхідно звертатися до доробку покоління шістдесятників — людей, які ставили перед суспільством досить високу моральну й етичну планку.
