Хоч я і не кримський журналіст, але як постійний читач вашої газети відважився долучитися до обговорення статті шановного Павла Казаріна «Я вчуся розуміти» («День» № 42—43 від 11 березня 2011 р.)
Очевидно, що не варто «далі проводити боротьбу навколо подій, що відбувалися майже сімдесят років тому», але і в наш час слід задуматися над змістом ідей, які свого часу висвітлив С. Бандера у своїх публіцистичних працях.
Читаючи його статтю «До засад нашої визвольної політики», бачимо С. Бандеру не тільки теоретиком української революції, а також її ідеологом.
Його ідеї «самобутності та свідомого розвитку народів», «гідності й пошанування людини, її вільного розвитку», «соціальної справедливості», «братства всіх людей в народі (суспільстві. — С.С.)», «позитивної творчої ролі держави, яка має боронити, організовувати і сприяти вільному життю і розвиткові культурного поступу та добробуту народу й людини», «пошанування багатства культур різних народів», «співжиття вільних народів і мирні взаємини їхніх незалежних держав», «свободи релігії, сумління, думки і слова» — як злободенно звучать вони сьогодні в нашій державі!
Національну українську революцію С. Бандера розділив на три фази. Третя фаза — це будівництво на теренах Союзу незалежних національних держав.
Слід теперішнім політикам замислитися над його словами: «Україна може входити в такі міждержавні утвори, що побудовані на здорових основах, в яких вона буде рівноправним співучасником, а її права й життєві інтереси будуть там респективні й забезпечені. Всякі «концепції», що Україна може ввійти як рівноправний член у міжнародні понаддержавні конструкції без власної самостійної держави і що боротьба за державу може бути «непотрібна» — шкідливі для українського народу».
Мабуть, прочитавши книгу С. Бандери «Перспективи Української революції» (Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1998 р.), можна з іншого боку пізнати С. Бандеру і «внукові двох ветеранів Великої Вітчизняної».
Одночасно не можна давати оцінку «симпатії» такому явищу, як «москвофільство», про яке Іван Франко сказав: «...побіч доброї пшениці є дуже, дуже багато полови, куколю і дурійки, і що так, як є, слова ті на хліб насущний для нашого народу тепер непридатні» (Іван Франко «Іван Наумович», том 53, стор. 258).
Від того моменту, коли Іван Франко написав зазначену статтю, минуло багато часу, але москвофільство, хоч як це дивно, «дожило» до 1939 року. Про закінчення ери москвофільства дуже обережно висловився митрополит Андрей Шептицький 1943 року: «Москвофільство у нас наче вже переминуло» (Андрей Шептицький. Листи-Послання (1939—1944 рр.). Львів: Фонд духовного відродження Митрополита Андрея Шептицького, 1991. — стор. 409).
Зимою у лютому 1933 року, коли у Східній Україні лютував голод, греко-католицький священик звертався листом в «Общество им. М. Качковского» за допомогою при відкритті москвофільської читальні: «Прошу Вас по возможности прислать делегата от Вас, который бы владел языком. Тут беда в том, что есть такие молодые люди, кончившие ремесленную практику во Львове и теперь безработные, которые спорят дома и ведут между молодежью агитацию украинскую, — но старые почти великорусские». Син священика загинув 1918 року під час польсько-української війни. Воював у з’єднанні летунів, яким командував Петро, син Івана Франка. Які сили спонукали священика відкривати москвофільську читальню у трагічний 1933-й рік? Про це можна тільки здогадуватися. В обширному листуванні з «Обществом» відсутній жодний натяк про голод у Великій Україні. Можливо, що колись правда спливе на поверхню.
Про «почти великорусских» довідуємося з листа «председателя»: «Осмеляюсь просити, звольте приїхати, а в разі перешкоди когось вже вислати, щобы виголосити головну промову про «русскую культуру».
Простих галицьких селян, які у «високій» політиці не тямили толку, вміло втягували у москвофільські «общества». Давно тоді канула у вічність Російська царська імперія, а на свята «русской культуры» москвофіли далі вивішували «трицвітний прапор».
З приходом радянської влади на терени Західної України поволі почала «вивітрюватись полова» з голів москвофільских галичан. Виїхав на будови Донбасу колишній член москвофільського «Общества». Повернувшись у село, не захотів ділитися з земляками своїми враженнями про життя трудового люду Донбасу. Мабуть, поважні були на це причини, якщо з його уст перестала звучати пісенька «Волга-Волга, мать родная», яку він до того так часто полюбляв наспівувати...
Пам’ятає село вбивство офіцером хлопця, який з групою підлітків спостерігав за панічним відступом частин Червоної армії.
— Разрешите убить бандита, — під’їхавши на коні, звернувся до них офіцер. А потім пролунав з револьвера постріл. Після війни матір примусили стерти напис на пам’ятнику про причини смерті її сина.
Село пам’ятає про тортури, які зазнала місцева інтелігенція напередодні війни в тюрмі містечка Комарно Львівської області. Серед них була вчителька, сестра колишнього члена «Общества», який до війни їздив на заробітки в Донбас. Понівечені трупи молодих людей було знайдено під мурами церкви, яка стояла поблизу тюрми. Щоб не було чути зойків катованих, на подвір’ї гудів дизельний двигун. Після відступу Червоної армії батьки замордованої вчительки розпізнали свою дочку по елементах її одягу.
Таких невинних жертв у Галичині були десятки тисяч. Жодне містечко не минуло лихоліття. Галичина здригнулася від побаченого, коли відкрилися тюрми.
З наближенням фронту десятки тисяч молодих людей пішли записуватися в дивізію «Галичина», інші пішли в УПА. Чому? Причиною були звірства НКВД, які вона чинила перед війною.
Пам’ятає село про депортацію в Сибір своїх земляків, а також про тероризм трьох братів, яких служба безпеки УПА розстріляла на місці захоронення трупів тварин. Там спочиває їхній прах.
Село пам’ятає про своїх синів, які не повернулися з фронту Другої світової. Кожна третя сім’я втратила сина, нареченого, брата, чоловіка. Загинув на фронті брат закатованої вчительки в м. Комарно, а їхнього батька вкинули до в’язниці — не виконав норми контингенту. В село не повернулося п’ять десятків людей. Вічна їм пам’ять!
Пам’ятає село, як закривали церкву, як викликали з цього приводу жінок у райвідділ міліції. Держали їх до пізньої ночі. Інваліду дитинства, племінниці січового стрільця, довелося тоді пішки пройти п’ять кілометрів до домівки розбитою дорогою.
Пам’ятає село, як доводилося два-три дні працювати в колгоспі на трудодень, як купували в магазинах масло і здавали його державі.
«Пізнайте правду, і правда вас визволить», — гласить священна книга Біблія. Моє село пізнало правду сповна!
Хотілося б, щоб «Російська імперія«(?) була в ролі «Месії»(?). Та тільки, судячи з подій недалекого минулого, це «бажання» зависає в повітрі. Про причини вказав С. Бандера: «А до того часу, поки в московському таборі не виступлять неімперіалістичні сили з такою програмою і не почнуть діяти по лінії позитивного ставлення до головних цілей визвольної боротьби України й інших поневолених народів — доти не може бути спільної мови з жодними московськими чинниками» (С. Бандера. Перспектива Української революції).
