Проте замість намальованих в уяві людей із печаттю патологічного песимізму на обличчі, комірних замків на «стратегічно важливих об’єктах» — дитсадках, школах, магазинах, лікарнях — і тотальної розрухи, ми зустрілися з усмішливими й енергійними трудівниками. Ні, не подумайте, що в селах Рудня-Тальське, Леонівка, Тальське і Блідча Іванківського району ми побачили акуратні котеджі з газонами і фонтанами у дворах. З проблемою виживання знайомі абсолютно всюди, повний комплект соціальних благ неможливий, навіть якщо об’єднати достоїнства всіх чотирьох сіл. Але до західних стандартів життя жителі все ж наблизилися, хоч би у тому, що майже всі вони переконані: власне благополуччя — в їхніх руках.
Напередодні Великодня ми застали руднятальця Григорія Лещенка, як він висловився, у бджолиному ритмі роботи. «Розмови потім, — безапеляційно заявив він. — Незабаром свято, отже, працювати не можна, а ви ж самі бачите, скільки всього зробити треба.» На переконання Григорія, хліб потрібно їсти з салом. Щоб останнє було в наявності, гаяти не можна жодної секунди — щоб живність почувалася комфортно, щодня слід забезпечувати її десятьма відрами води. Щоб не злягти від весняного авітамінозу — не полінується і підставити банки під березами; щоб у будинку було тепло, щоб готувати повноцінні обіди — наколоти дров із запасом... «Ви не уявляєте, скільки часу ми б’ємося, щоб у селі з’явився газ, — ділиться переживаннями Григорій, водночас втихомирюючи коней, щоб почати боронити землю. — Та й із водою проблеми: беремо ми її з колодязя, і хоч, слава Богу, спалахів хвороб не було, однаково страшнувато стає як наслухаєшся, що може статися. Але нічого, живемо і радіємо. Знаєте приказку: стукайте — і вам відчинять. Ось так і треба — працювати, і все тоді вдасться.»
Не одному Григорію перед святом було не до тривалих бесід. На сусідній ділянці 61-рiчна Надія Макарівна Пархоменко дуже вправно садила картоплю. Проте від жіночих розповідей усе більше віяло песимізмом. «Ось, — каже Надія Макарівна, знову-таки, не відриваючись від роботи, — отримала я 50 соток землі. Та хіба впоратися мені з ними одній, якщо кiстки постійно ломить і серце болить? А допомогти нікому — мати паралізована лежить, а сини померли.» Побачивши фотокамеру, її сусідка по городу закрила обличчя руками і відвернулася. «Річ у тiм, що я вчителька, — говорить вона, — а ви самі розумієте, яким я буду авторитетом для своїх підопічних, якщо вони побачать мене за таким заняттям.»
Жителі сусідньої Леонівки також не сприйняли з ентузіазмом цікавість приїжджих до їхнього буття. «Щось погане писати будете? — запитували вони з підозрою. — Хіба не бачите — працюємо, живемо добре, не скаржимося». Завідувач фельдшерсько-акушерським пунктом Наталія Кононенко почала засмучуватися: «Ну, навіщо ви до нас приїхали, адже у нас навіть новий медпункт ще не добудували... (як з’ясувалося, вже років п’ять будують. — Авт. ) Та й загалом пейзажі непривабливі, люди помирають, їхні будинки залишаються безгосподарними і, зрозуміло, перетворюються на руїни». Статистичні дані, які показала медпрацівник, справді приголомшили — демографічна криза постала у всій своїй «красі». У Леонівці живуть 163 людини, з них усього 12 — діти. Запитання — коли тут востаннє пологи приймали? — Наталію явно спантеличило. «Напевно, років три тому, а, може, й раніше...» — невпевнено відповіла вона. Тоді як іншої роботи тут вистачає. Населення переважно немолоде, тому майже кожен на щось хворий. Зрозуміло, в компетенції Наталії — надати у разі необхідності лише першу допомогу, в інших випадках по єдиному в селі телефону, що знаходиться у лісництві, викликають «швидку» або виписують направлення до районної лікарні. «Тільки як до неї добратися, —приєдналися до розмови пацієнтки, — до Іванкова автобуси ходять надто рідко, та й то маломісткі «газелі». А охочих — майже все село».
Після приїзду до Тальського природним чином знайшовся гід — джерело місцевої інформації і справді патріот свого села. Буквально за кілька хвилин Антон розповів, що у його сусідки двічі крали самогонний апарат, що тут живе чистокровний циган Борис Миколайович, що недавно сюди приїжджали артисти, а виступати було ніде, і тому для гастролерів поставили столи прямо на вулиці, біля яких ті й організували концерт. До речі, як виявилося, місцева інфраструктура — болюча тема для мешканців села: бібліотеку зберегти не вдалося (утримувати нікому), будівлю клубу в прямому значенні розтягли по шматках. «Звичайно, можна піти у запій, — говорить Антон, — а можна збирати березовий сік, допомагати в лісництві, а маючи корову — здавати молоко і отримувати додатково 100—200 гривень на місяць. Ось у деяких селах уся молодь виїжджає на заробітки, а кому потрібен цей ризик? Набагато краще і спокійніше працювати тут, і села не вимиратимуть. Ось поїдьте до Блідчі, подивіться, до чого призвела безгосподарність — колосальних розмірів ферма перетворилася на звалище».
Справді, у Блідчі перше враження було гнітючим. Місцеві жителі розповіли, що процес спопеління найбільшого в районі господарства почався з незалежністю. Тепер про нього (господарство) нагадує лише купа металу і цеглин. Зате комфортом і випливаючим звідси оптимізмом блідчани похвалитися можуть. По-перше, тут є справді небачена розкіш — телефон у кожному другому будинку, а по-друге — своя школа з укомплектованими кадрами і навчальними посібниками. На відміну від Леонівки (там про школу нагадують лише білі плями на стінах від дошки й обривки від розкладу на підлозі), в Блідчі своїм навчальним закладом справді пишаються. Багато його випускників, здобувши у столиці вищу освіту, сьогодні досить успішні. Проте нинішні випуски такими назвати буде складно. У класах сидить по 5—6 чоловік, а з кожним роком першокласників приходить усе менше. Але головне — не втрачати віри, — у черговий раз почули ми від селян. «Адже справа не у везінні чи в його відсутності, — говорить Ніна Яковенко, — а в тому, щоб руки були, а інше... так, діло наживне».
