Можна довго говорити про висловлювання Соболєва в програмі телекомпанії «Ера» із Сергієм Набокою, якими він щедро розкидався вночі після відставки уряду. Проте не всі з них можна сприймати серйозно. Зокрема, порівнювати роботу Кабінету Міністрів (будь-якого, а Кабінету Ющенка — тим паче) зі сходженням Христа на Голгофу, автор не ризикнув би вже хоч би з міркувань простої людської розсудливості, не кажучи вже про таку більш ніж заслуговуючу на увагу річ, як християнська етика. Все-таки малоуспішне реформування енергетики та напівфіктивне погашення пенсійних боргів — далеко не те саме, що прийняття на себе всіх гріхів людства…
Втім, урешті-решт, це справа смаку й розсудливості (або їхньої відсутності). А мені хотілося б торкнутися теми, яку наполегливо педалювали і колишній прем’єр у своїх публічних виступах, і радник Соболєв у нічному ефірі Першого національного каналу, й інше оточення, та й просто прихильники Віктора Ющенка. Педалюють постійно, всюди й скрізь. А йдеться про певну «моральну політику» уряду, протиставлену «нечестивому союзу» олігархів (читай «некомуністичної частини антиурядової більшості парламенту») та КПУ з прогресивними соціалістами.
Насправді за цим протиставленням криється щось більше, ніж пустопорожня політична демагогія. Це щось — велика брехня. Послухати радників Ющенка та його самого, то можна подумати, що сили, на які намагався за почином парламенту спиратися уряд, що з’явився, у боротьбі проти того ж парламенту, є втіленням ідеологічної й моральної чистоти.
Дійсно, якщо порівняти ідеологічні орієнтири й модель політичної поведінки тих політичних сил України, що найбільш послідовно виступали проти уряду Ющенка під час урядової кризи, й тих, хто підтримував його, вимальовується дуже цікава картина.
З одного боку, ми бачимо коаліцію, що являє собою, можна сказати, закінчену гамму в певній частині політичного спектра. Українське «Яблуко», що є по суті соціал-ліберальним угрупованням; регіональні ультрацентристи-прагматики з фракції «Відродження регіонів», політичним ядром якої є, як відомо, Демократичний союз; лівоцентристське об’єднання «Трудова Україна» й, нарешті, найсильніший компонент коаліції, яку можна охарактеризувати як союз раціонально (і соціально) мислячих реформаторів, — соціал-демократи, представлені СДПУ(о). Вимальовується певна безперервна лінія різних, але сумісних (що лише й робить конструктивною співпрацю) суспільних сил.
А от склад прихильників Ющенка дійсно унікальний. Тут присутні соціалісти, що провалилися в ідейну тріщину між комуністами й соціал- демократами, й «право-ліва» (що проголошує на словах цілком ліберальну економічну модель, але чомусь практикує кримінальні та бюрократичні методи боротьби за неї — шляхом організації масових заворушень і горезвісного «ручного управління») «Батьківщина», кабінетні ліберали з «Реформ і порядку» й крайні націоналісти, націонал-демократи «різнорухівці» та неофашистська УНА- УНСО. Жахлива ідейна й організаційна мішанина, яку дехто примудряється називати «здоровими реформістськими силами».
Ризикну, однак, припустити, що партія соціалістів, яка виступає єдиним фронтом з тими, кого навіть у Західній Україні називають «нациками», може бути чим завгодно (навіть організацією, що має певну перспективу), але тільки не «здоровою силою».
Як взагалі могла утворитися так різношерста коаліція — питання не з простих. Однак перше, що впадає в очі й що об’єднує всі політичні угруповання, що підтримують колишнього прем’єра, — то це те, що вони є аутсайдерами, друго- й третєрядними учасниками політичного процесу. Йдеться, по суті, про безідейний і безпринципний союз невдах, готових на все, — аби не піти в політичне небуття…
Ці обставини, з мого погляду, доволі чітко характеризують моральне й політичне обличчя прихильників «реформатора». Додам лише, що якщо збіг позиції центристських сил у парламенті й крайнє лівих (комуністів і ПСПУ) має суто ситуативний характер, що нікого ні до чого не зобов’язує (як завжди буває, коли в різних людей з різних причин є один спільний суперник), то співпраця всередині «проющенківського блоку» не лише політично, а й значною мірою організаційно оформлена («Форумом національного порятунку», «Рухом опору» й ін). Хоч би як, повторюся, безглуздо виглядав союз марксистів-соціалістів, мультимільйонерки-реформатора з команди прем’єра-казнокрада (мається на увазі не Ющенко, а Лазаренко) та УНА-УНСО.
Що ж до начебто «антиолігархічної» природи проурядової меншості у Верховній Раді… Хотілося б поставити «борцям з олігархами» всього одне запитання: якщо партія Тимошенко не є класичним олігархічним угрупованням в суто латиноамериканському стилі (вся специфіка якого пов’язана навіть не з національними особливостями, а з тим, що це угруповання, яке «скривдили» і яке програло), то що ж тоді таке олігархічна партія взагалі? Говорю з позиції людини, обізнаної із ситуацією не з чуток. Обставини склалися так, що автор цих рядків створював і впродовж декількох місяців керував організацією ВО «Батьківщина» в одному з найбільших районів столиці, але цей досвід відвернув мене від політичної діяльності всерйоз і надовго.
А взагалі, якщо всіх, хто підтримує представників іноземного капіталу (відданим слугою якого був уряд, що йде) записувати в «неолігархи», то краще вже носити ярлик «олігарха». А обвинувачення в аморальності, фактично кинуте парламенту з урядової ложі, набагато краще за реальний докір у зраді національних інтересів України й повній політичній безпринципності. Цей докір з повним правом можна адресувати главі Кабінету, що йде.
