Путін приїхав. Новий президент Росії і старий новий України сьогодні зустрінуться у Севастополі. Подейкують, що організувати їхню зустріч у місті, де базується Чорноморський флот, Володимир Володимирович заздалегідь попросив Леоніда Даниловича в телефонній розмові. Ми погодилися. У суботу Путін вже сказав про те, що поїздка разом із Леонідом Кучмою до Севастополя буде дуже хорошим жестом, який покаже, що Україна та Росія співробітничають не тільки в економічній сфері, а й у військовій. Ще раніше, минулого вівторка, російський верховний головнокомандувач заявив про те, що «всі міжнародні зобов’язання Росія приводитиме у відповідність із концепцією національної безпеки і з концепцією будівництва збройних сил». Фраза розпливчата. Однозначно стверджувати, що саме мав на увазі Путін неможливо. Та можна очікувати, що безкраваткову дипломатію між Києвом і Москвою тепер змінить дипломатія кольору хакі.
А поки що можна відзначити зміну української тактики. Адже візити до Севастополя мера Москви Лужкова, якого ніхто не супроводжував, фактично стимулювали напруження в українсько- російських взаєминах у цьому непростому регіоні. Тепер позиція України виглядає дещо інакше. І спільну поїздку президентів можна розцінити не лише як вияв гостинності, але й як стримуючий фактор.
ЛИЦЕМ ДО ЄВРОПИ — ЗАДОМ ДО РОСІЇ. І НАВПАКИ
Приїзду Путіна до Севастополя передувала активна інформаційна артпідготовка, яку командування Чорноморського флоту провело з використанням арсеналу російських, кримських і власних мас-медіа. Командувач ЧФ Володимир Комоєдов раптом зважився на політичні оцінки відносин двох країн, що начебто й не входить до компетенції людини військової. Та подібне обмеження, як відомо, вже давно не поширюється на Чорноморський флот, куди командувачі приходили як адмірали, і з якого йшли як політики. Мабуть, і Володимир Комоєдов вже відчув у собі сили для такого якісного переродження.
В інтерв’ю «Независимой газете» він виявив невдоволення щодо особливого характеру партнерства між Україною і НАТО: Така «гра» не може Росію не непокоїти, оскільки подібні ігри «стратегічного партнера» заводять наші відносини у глухий кут. І далі на адресу України наш стратегічний партнер проголошує курс «лицем до Європи». Я для себе цей лозунг перекладаю так: «Лицем до Європи — задом до Росії». Така реальність. У словах адмірала відчувалося невдоволення й щодо посилення Україною контролю за російськими силами й тепер, виходячи в море, треба попереджати українські інстанції. І що не зайвим було б запровадити подвійне громадянство для тих офіцерів й адміралів, котрі захочуть після героїчної служби на ЧФ свої пенсійні роки коротати у Криму. І що коли теоретично припустити, що ЧФ залишить Севастополь, то зникне саме унікальне місто.
Та набагато докладніше свої погляди на перспективи військово-морського співробітництва з Україною командувач виклав на інтернет-сайті ЧФ. Пропускаючи деталі, які набили оскому (про необхідність угоди із заміни техніки й озброєнь ЧФ, і що розміщення флоту у Криму — манна небесна для Севастополя), виділю головне.
По-перше, виявляється, що вже неможливо по-справжньому зближуватися, керуючись концепцією «тимчасової» дислокації російського флоту на території України. Адмірал рекомендує усім уважніше ознайомитися з міжурядовою угодою «Про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України». Мовляв, там йдеться не тільки про двадцятирічну оренду севастопольських бухт, а й про можливість пролонгації цього терміну.
По-друге, оголошено оптимальну, з точки зору командування ЧФ, формулу побудови взаємовідносин російського й українського флотів. Звучить вона так: «Нарізно ходити — разом битися». Це при тому, що український Генштаб якось вже заявляв про те, що якщо російський флот вирішить раптом із кимось силою помірятися, то тоді кораблі ЧФ мають оперативно залишити севастопольські бухти, аби не підставляти під удар нейтральну Україну. Але те, звісно, забулося. Тепер, за Комоєдовим, актуальне інше: виходячи з того, що ми прагнемо спільними зусиллями гарантовано забезпечувати безпеку наших країн, вигода від такої перспективи у нього не викликає жодних сумнівів.
І, нарешті, співробітництво флотів двох братських країн, які виконують схожі завдання, не тільки виправдане, але й не має переконливої альтернативи. Припускається, що залучення до цього процесу будь-якої третьої сторони, особливо яка не має прямого відношення до чорноморського регіону, навряд чи відповідає істинним потребам забезпечення безпеки. Це в пику дядькові Сему, мабуть, щоб не забувався — адже з ядерною супердержавою справу має.
ЗА НИМИ ПУТІН. ВІДСТУПАТИ НІКУДИ
Чи варто пояснювати, що командувач ЧФ вирішив усе це розповісти лише тому, що в нього, скажімо так, наболіло. Путінським указом 4 березня було затверджено нову Морську політику Росії з дією до 2010 року — на додаток із таким документом, як «Основи політики РФ у галузі військово-морської діяльності» на цей же період. Серед іншого, Росія зарахувала до нових загроз для своєї безпеки обмеження можливості виходу до ресурсів і просторів Світового океану, міжнародних магістральних морських комунікацій, особливо в Балтійському та Чорному морях. Тож на найближчу перспективу, як зафіксовано, Москві потрібно добиватися свободи діяльності Російської Федерації у Чорному та Каспійському морях; безперешкодного проходу кораблів і судів Військово-морського флоту через протоки, що використовуються для міжнародного пароплавства; зміцнення міжнародно-правового статусу й забезпечення діяльності Чорноморського флоту. І ще одна цитата, яка також безпосередньо стосується ЧФ: регіональна дислокація Військово- морського флоту вимагає підтримки й розвитку самостійної інфраструктури базування, суднобудування та судноремонту, всіх видів забезпечення, основою яких є система міст — військово-морських баз, що історично склалася в Росії.
На цьому тлі наболілі тези головкому зовсім не імпровізація, а лише деталізація нових поглядів Росії на відносини з Україною щодо флотських проблем. Можна бути упевненим, що в тому чи іншому вигляді, можливо, ще й більш категорично сформульовані, ці побажання пролунають безпосередньо на переговорах Путіна й Кучми. На тлі енергетичних боргів саме час нагадати сусіду про наповнення стратегічного партнерства реальним змістом. І Путіну важливо буде зафіксувати особисту роль у здійсненні помітних зрушень у долі і статусі флоту. Хоча б тому, що особистий склад ЧФ, який раніше душі не чув у Юрії Лужкові, на президентських виборах у Росії 88,8% своїх голосів віддав саме за Володимира Путіна. Пояснення може бути одне: справи російського лідера виявилися настільки переконливими, що більшість на Чорноморському флоті зробила свій вибір цілком однозначно. Люди сподіваються на те, що їхні проблеми буде вирішено, — скромно пояснював Комоєдов.
Сам же Володимир Путін чимось схожий на того Мороза-воєводу, котрий дозором обходить володіння свої. Особливо після попереднього відвідання в неділю головного форпосту російських військових інтересів Білорусі. Сьогодні армія РФ експлуатує у Білорусі станцію попередження про ракетний напад, що в Барановичах, і спеціальну станцію Вілейка, яка входить до системи стеження за підводними човнами супостату. Плюс договори про використання Росією у разі необхідності військових аеродромів Білорусі, ось-ось реалізується створення єдиної системи ППО білорусько-російського союзу. Начебто цілком достатньо для ефективного військового братства. Та московська радіостанція «Эхо Москвы», із посиланням на президента Білорусі, повідомила напередодні приїзду Путіна до Мінська, що, за словами Олександра Лукашенка, однією із найважливіших тем переговорів буде створення могутнього білорусько-російського військового угруповання на кордоні з НАТО. За його словами, воно нараховуватиме 300 тис. військових. До речі, ядром угруповання, за словами Лукашенка, стане білоруська армія.
Тема цього спільного угруповання вже якось спливала. Не далі як під час березневого візиту до Києва міністра оборони Білорусі, котрий спільні наміри з Росією прокоментував досить витіювато: так, ми працюємо над планом регіональної безпеки. Ніяких угруповань на території Білорусі на сьогодні не передбачається. Але те, що безпека має бути й мають бути плани, які, можливо, колись доведеться реалізувати — це дійсно має місце.
Хоча тут є маленьке, але вельми пікантне неузгодження. За новим Договором про звичайні озброєння в Європі (ДЗОРЄ), який було узгоджено на Стамбульському саміті ОБСЄ 30 європейськими державами, Білорусі дозволено мати у своїх арсеналах 1800 танків, 2600 бойових броньованих машин, 1615 гармат. Цю квоту Білорусь заповнила повністю. Що ж до особового складу, то межу чисельності для її армії визначено у 100 тис. Сьогодні у збройних силах країни 83 083 особи. Якщо дотримуватися вимог ДЗОРЄ, то Росія зможе ввести на територію Білорусі додатково лише 17 тис. своїх бійців. Щоправда, оснащених лише легким стрілецьким озброєнням, яке не потрапляє під обмеження, що навряд чи вплине на зміну балансу сил із НАТО. Та говорити про 300-тисячне могутнє білорусько-російське військове угруповання на кордоні з альянсом можна лише в тому випадку, якщо практично вирішено питання про вихід з існуючих міжнародних режимів із контролю за озброєннями.
ГЕОПОЛІТИЧНА РЕКОГНОСЦИРОВКА
Напередодні першого закордонного турне Володимира Путіна Держдума Росії 14 квітня нарешті ратифікувала СНО-2. Отже, тепер США та Росія можуть зменшити кількість своїх ядерних арсеналів до 3000-3500 боєзарядів. На цьому тлі говорити про загрозу розвалу системи контролю за озброєннями — ядерними та звичайними — начебто недоречно. Та це лише перше враження. Ратифікація СНО-2 була надто необхідна Росії, вона не мала сил підтримувати ядерну планку на висоті 6 тис. боєзарядів. Як саркастично зазначила одна з російських газет «якби Договір СНО-2 не ратифікували, американці могли б знищити нас 15 разів, а ми їх — тільки один».
Але виконання СНО-2 Москва обставила умовами. Росія вважатиме себе вільною від договірних зобов’язань, наприклад, якщо ядерну зброю буде розміщено на території держав, які вступили в НАТО, або США порушать Договір із протиракетної оборони. Договірні зобов’язання стосуються не лише ядерних, а й звичайних озброєнь, — уточнив пізніше сам Путін (ну, і як тут не згадати про супроводжуючі заяви Лукашенка?). А що ж США? Як повідомила «New York Times», найвірогідніше США, хоча і вважають ратифікацію російською стороною договору СНО-2 найважливішою подією сучасності, не братимуть до уваги заклик Москви відмовитися від створення американської національної системи ПРО. Складається стійке враження, що два супербійця ось-ось зійдуться у клінчі. Тільки ось проблема, що немає арбітра, котрий розтяг би їх по різних кутах рингу. Самі бійці це теж розуміють і не поспішно, і грунтовно починають готувати плацдарми під свої завдання.
І всі одразу згадують про Україну. Київ відвідує міністр закордонних справ Британії Робін Кук. А слідом за ним — і держсекретар США Мадлен Олбрайт, навіть на тиждень раніше, ніж її чекали в Україні. Хоча всім зрозуміло, що хвалити Київ поки немає за що, гості кажуть про готовність своїх держав і надалі підтримувати процес демократичних реформ в Україні. Україна стає важлива сама по собі як самодостатній чинник. І не важливо, яка вона, ця країна, тепер — з реформами чи без них. Просто без реформ вона обходитиметься Заходу набагато дорожче. Але зовсім не так дорого, якщо її знову засмокче на Схід. Ті ж США, що раніше ігнорували ініціативи Києва з ГУУАМом, раптом несподівано вирішують виділити $37 млн. на зміцнення прикордонної політики в державах цього неформального об’єднання. Хоча зрозуміло, що зміцнення кордонів гууамівців так чи інакше впирається в російські боки.
Тепер, після Кука й Олбрайт, черга Путіна протестувати Київ. Коли на великій шахівниці Європи ось-ось почнеться нова геополітична забава й розставляються фігури, ніхто не хоче ошукатися в їхньому кольорі, прийнявши чорних за білих.
