Алла ФЕОФАНОВА: — В Україні зараз складна ситуація
з російською мовою.
Гліб ВИШИНСЬКИЙ: — Кожна мова, я переконаний, заслуговує на дбайливе
ставлення.
(Інтерв'ю, «День», 27.11.99)
Академік Сергій Петрович Обнорський так само вважав, що
«кожна мова заслуговує на дбайливе ставлення» і, як доказ своєї суспільно-наукової
позиції, залишив нам у спадок свою «Диалектологическую карту восточнославянских
языков в Европе» та величезну кількість наукових публікацій (карту знайдете
в його «Избранных работах по русскому языку», Москва, 1960).
Червоними, оранжевими та жовтими штрихами на карті позначені
«говоры великорусские», а зеленими — «говоры украинские». Межа між ними
пролягає трохи західніше Курська, потім біжить посередині між Курськом
і Харковом, доходить до південних околиць Воронежа, різко повертає на південний
захід і досягає берегів Сіверського Дінця на паралелі Дніпропетровська,
а далі майже прямою лінією тягнеться на південний схід, причому в поле
зелених штрихів потрапляють Новочеркаськ, Ростов і Ставрополь. Річка Кубань
розтинає рівно навпіл ромбоподібну територію, покриту «українськими» штрихами.
Крим залишається незаштрихованим ні так, ні інак.
Можна було б гадати, що Алла Феофанова, доповідаючи російському
дипломатові про складну ситуацію з російською мовою в Україні, має на увазі
отой десяток-другий станиць донських козаків між Сіверським Дінцем і Доном,
які волею всесоюзних бюрократів колись були приточені до Луганської області
УРСР. Скільки ж українських сіл і містечок ті самі бюрократи (будемо так
їх так умовно називати) прирізали Росії, про те статистики в мене немає.
Але через те, що звідти не йдуть ходаки з наріканнями до Посольства України
в Москві, будемо вважати, що все нормально з українською мовою в Курській,
Воронезькій, Бєлгородській, Ростовській областях, у Краснодарському і Ставропольському
краях. Висуньмо таку робочу гіпотезу і не повертаймося до неї поки що...
Що має на увазі небагатослівна Алла Феофанова, про те повним
текстом пише Ігор Смушков у своїй замітці «Провінційні перегини» (24.11.99).
«Гострота російського питання в Україні заслуговує на адекватну правозахисну
відповідь», — грозить він не із якоїсь там станиці на Луганщині, а із самої
столиці незалежної слов'янської держави України. Ігор Смушков до того ж
спостережливий і дотепний: «...руйнівні зусилля українізаторів не обов'язково
поєднуються з творчими», — пише він і має, звичайно ж, рацію — в тому,
що стосується творчості.
Хто і як деморалізує й принижує сущих та потенційних творців
української культури в Україні, про те краще за мене знають українські
українці. А канадський українець може лише поділитися своїми локальними
спостереженнями за результатами «руйнівних зусиль українізаторів». Висновок
мій однозначний і перевірений багаторічною практикою контактів із відвідувачами
з України. Поки що «українізатори» не українізували як слід себе самих.
Ніде правди діти, величезна рідкість — зустріти когось, хто б розмовляв
українською мовою без помилок, які спричинені виключно впливом російської
лексики, фразеології, фонетики, почасти синтаксису. Під їхнім словесним
потоком (часто-густо — потоком з «порогами») простежується іншомовний трафаретний
візерунок, їхні нібито українські речення в деталях дублюють свій російський
переклад. Перекладати подумки самого себе й намагатися робити добру міну
при поганій грі — це справді каторжна праця! Але ті громадяни з паспортами
України, які розмовляють російською мовою, володіють нею загалом досконало,
висловлюються вільно, розкуто, нерідко — просто елегантно. Вочевидь, вся
проблема зводиться до елементарного, до якості шкільної, інститутської,
університетської науки. Українську мову потрібно вивчити — нема іншої ради.
Вивчити в глибину і в ширину. До того ж — вивчити прискореними темпами,
тому що ми живемо за доби прискорених темпів.
Нові покоління громадян незалежної України, які оволодіють
українською мовою на рівні формулювання думки, не обов'язково через це
відкинуть російську мову. Передусім — із практичних міркувань, а багато
хто — керуючись емоційним потягом (етнічні росіяни, наприклад). Фактична
двомовність великих міст Сходу і Півдня України з перевагою російської
на вулиці — це, здається мені, перспектива як найближчого, так і дальшого
майбутнього. Шукаючи аналогій у світі, не знайдемо таких колишніх колоній,
які повністю втратили б мову зниклої імперії. Кожна країна, що пройшла
крізь горнило колоніалізму, має свої окремі причини на те, щоб продовжувати
користуватися у тих чи інших обставинах цим непроханим даром — мовою колишньої
метрополії. Але при цьому деякі колишні колоніальні суспільства досягли
дивовижних, захоплюючих результатів у справі відродження мов своїх предків.
Ізраїль, ця колишня британська, турецька (і т. iн. — у глибину століть)
колонія — це найперший приклад такого мовного подвигу національних мовознавців
і всіх євреїв. Є також маловідомий у цій царині приклад Малайзії, яка свою
новітню національну мову ліпила, як мозаїку, ткала, як килим, взоруючись
на більш розвинуту державну мову сусідньої Індонезії, вивчаючи історичний
досвід мовного будівництва Німеччини тощо.
...Років десь так понад тридцять тому в московському ресторані
«Узбекистан» мене впіймала на слові блондинка, яка сиділа за сусіднім столом,
непомильно поставивши діагноз: «А говорок-то у тебя южный!» За час свого
проживання в російській столиці я доклав усіх можливих зусиль, щоб засвоїти
місцеву хвилясту інтонацію мови, казати «їзык» замість «язык» і взагалі
— говорити «по- человечески»... Я повертався, як час настав, додому знайомим
вам потягом Москва — Луцьк, через Хутір Михайлівський, зійшов на хвильку
на перон у Києві, хтось запитав мене про щось по-російському (з акцентом)
і я відповів автоматично по-російському (можливо, й без акценту). Відповів
— і сам собі немилим став. «Так не має бути!» — заволало все всередині.
Хотілось чути, чути й не переставати чути українську мову, таку ж всюдисущу
і таку ж упевнену в своїй красі, як і мова тієї землі, межу якої я недавно
перетнув.
Я тоді ще не бачив карти Сергія Обнорського, блискучого
учня санкт-петербурзького лінгвіста-українофіла Олександра Шахматова, але
відчував, що така карта в мене під ногами.
