Є кілька тем, зношених і затертих настільки, що навіть згадка про них видається поганою прикметою. Бо надто вже багато юрмиться довкола цих питань і на них перегрітих від власних чеснот добродіїв. А втім, бувають такі моменти, їх ще називають історичними, коли наріст банальності злітає миттєво. Ось, наприклад, мова. Точніше, українська мова. Вимовиш це словосполучення, і починає із заштампованої пам’яті лізти набридлий відеоряд: мітинги, плакати, фальшивий пафос, якісь засідання, резолюції, мерзенні, але активні пики... Чортівня та й годі, чистий тобі Гоголь. Пробитися за цю шкаралупу досить складно. Проте необхідно. Бо нині, коли вищезгадані пики знову почувають себе переможцями; коли з телеекрану, мов у японському фільмі жахів, починають лізти потвори вже, здавалося б, пройденого минулого, — саме ті, прості, але великі питання набувають обпікаючої актуальності. І мова — одне з них.
Аксіому про засіб спілкування пам’ятають усі. НЕ всі задумуються над іншим — тим, що, фактично, мова є тим сутнісним простором, таким собі смисловим киснем, без якого людина взагалі існувати не може. Без мови, без її колосальної палітри означень всіх видимих і невидимих речей свідомість згасає у божевіллі або тваринності. І не дивно, що, серед іншого, мова відтворює також і основні порухи та ієрархії людського існування. Саме мовою здійснюється влада, причому тиранічна влада, але таким же чином люди і звільняються від тиранії. Більшовики зрозуміли це добре, як ніхто. Саме завдяки віртуозному використанню мови як засобу ідеології вони так довго зберігали владу. Російська загалом завжди була мовою володарювання, проте саме за радянської системи саме ця її властивість розвинулася до гранично можливих меж. І щоб контролювати ці межі, панівний ідеологічний дискурс (з французької це слово і перекладається приблизно як «мовлення») повинен був також попереджувати і знищувати будь-які прояви конкуренції. Саме тому так активно і витончено з усіх сфер, від побутової до академічної, витіснялася українська.
Із здобуттям незалежності українська стала мовою офіціозу, але не влади. Бо, між іншим, офіціоз у нас здебільшого якраз складають ті, хто звик — до речі, інколи з найкращих міркувань — прив’язувати мову до каторжного ядра шароварщини.
Що ж із російською? Щоденна практика доводить — у ній усе ще звучить наказовий владний нахил. І остаточна енергія «вичавлення» ще досить велика. Наголошую: я зараз не кажу про мову Набокова, Толстого, Платонова, Бродського тощо. Маю на увазі якраз мову політики, бюрократії, ЗМІ, а також, на жаль, породжених ними конфліктів. Процес перетворення на «мову нацменшості» тут аж надто болісний; аж надто багато осіб, для яких милішим є місіонерство у найгіршому значенні слова.
Чи є вихід між цієї жорсткої опозиції між нав’язливим, але імпотентним офіціозом, і тою візантийщиною, що й досі вимахує своїми обшарпаними гаслами?
Довго тут мудрувати не треба.
Адже на наших очах складається нова, унікальна ситуація, якої, підкреслюю, не було ще навіть у 1990-х. Бо українська, так і не народивши владного дискурсу, не ставши виробником та резервуаром ідеологій, перетворюється на означальний вектор руху в Європу.
Іншими словами: розмовляю українською — крокую в Європу, хоч би кому здавалося надто спрощеним таке уподібнення. І кожне щире, талановите слово, сказане або написане українською, є одним з тих маленьких кроків. І чим більше тих, хто йде, тим краще. В тому числі і для російської, котра саме в такому варіанті, — за допомогою української, — зможе нарешті перетнути урвище цивілізаційного конфлікту і позбавитися імперського мороку, що аж надто довго нівечив її...
Іншого виходу немає. Або троянда історичних вітрів здобуде українське осердя — або вищезгадані телевізійні потвори знову вповзуть у наше реальне життя.
