А саме його вважає своєю найвищою нагородою відомий на Волині краєзнавець і вчитель від Бога Григорій Олександрович Гуртовий.
У наші краї його привів... голод. У його житті було два Голодомори: 1933-го та 1947-го. Саме того року Григорій Гуртовий разом з тисячами інших біженців зі сходу України прибув на Волинь, яка стала йому другою батьківщиною. У кінці 50-х років минулого століття і відкрив Гуртовий у Торчині народний історичний музей на громадських засадах. На цих засадах він уже діє 52 роки і став, без перебільшення, справою життя засновника. 15 тисяч неоціненних експонатів Григорій Олександрович безкоштовно передав державі — як свою вдячність за тисячі врятованих волинянами від голоду життів братів зі Сходу України. А сам живе від екскурсії до екскурсії, провівши яку, почувається наче й здоровішим.
На Волині (і не тільки) Григорій Гуртовий став символом служіння державі і народу. Має і високі нагороди. Орден «Знак пошани» від «тамтої» влади, два ордени «За заслуги» вже від цієї, орден «За мужність» за участь у Другій світовій війні. І навіть звання «Заслужений працівник культури». Проте жодної з нагород ніколи не носив на людях. Рідні, каже, вже й просять надягнути їх, аби лиш сфотографувати на пам’ять.
— Людину треба відзначати увагою. Проте для мене найбільшою нагородою є мій музей... Скільки мене відгонили від нього, мало не батогом... А я не міг його покинути.
Усе життя найбільшим гріхом Григорія Гуртового було його перебування в роки війни у фашистському концтаборі.
— Це вже згодом я отримав свої нагороди. Я завжди був під ковпаком недовіри. Тим, що перебував у концтаборі, дорікали аж до 1989 року. Під вікнами слухали, як веду урок, що розказую дітям... Моя сім’я завжди жила у тривозі. І коли допекли, я звернувся аж у найвищі органи Служби безпеки. Мене запросили у Київ, до якогось генерала (потім виявилося, що це був Строкач). Що вас турбує? — питає. А те, відказую, що мене викликають «в органи» і роками одне і те ж питають: «Как попал на оккупированную територию?». То, каже, і мені це поясніть. Я розказав, і він мені повірив.
Під час окупації з Григорієм трапилася історія, про яку він заговорив лише тепер, схвильований спогадами. Його родина врятувала від смерті пораненого радянського офіцера. Одна з мін вибухнула біля дідусевого обійстя. Хлопець побіг до шахти, у якій ховалися радянські бійці, і раптом почув з високої трави голос: «Пацан, помоги! Куда-нибудь меня затяни!». Це був поранений у ноги радянський офіцер. Підліток не міг його підняти, тоді офіцер вхопився за його ноги і так Григорій дотягнув його до свого дому. Дідусь перев’язав рани, бабуся замила калюжу крові. А вже було видно, як німці із закачаними рукавами, з автоматами у руках входили у виселок. І ледь бабуся вкинула у плиту останню закривавлену шматину, у хату зайшов окупант. Проте їх усіх врятувало те, що дідусь незворушно сказав: чоловік на ліжку — його син, який постраждав на роботі в шахті. Через півроку офіцера забрала додому дружина. Григорієві на пам’ять залишив свій командирський годинник. І це теж була одна з найдорожчих йому нагород. Нині йому найбільше болить, що і в Луцьку є місця, де відкрито торгують орденами й медалями. І йому допікають «бізнесмени», просячи продати той чи інший експонат із музею. Але цим, вважає, не можна торгувати, бо за кожною нагородою — людський подвиг...
