Завершила свою роботу в Україні місія Міжнародного валютного фонду, яка розглядала можливість відновлення кредитування за програмою розширеного фінансування EFF. Як повідомив «Дню» прес-секретар першого віце- прем’єра Геннадій Гармаш, учора відбулася зустріч експертів МВФ з урядовою делегацією України на чолі з Юрієм Єхануровим. На час здачі номеру було відомо, що сторони обговорили текст листа місії до Ради директорів МВФ, засідання якої орієнтовно має відбутися наприкінці грудня. Розповісти про більш конкретні результати переговорів пан Гармаш відмовився, зазначивши: «Український уряд вважає, що в нього немає якихось проблемних питань, які могли б вплинути на негативну відповідь МВФ». Нагадаємо, що напередодні «проблемні питання» були у МВФ: гідний довіри бюджет на 2001 рік, прозора і реалістична за планом надходжень приватизація, прогрес у розв’язанні проблем у банківській системі.
З БЛАГИМИ НАМІРАМИ
Є одна міжнародна структура, що протягом останніх 5 років незмінно знаходиться в центрі уваги нашої країни. Думки про неї самі суперечливі, від крайнього обожнювання — як панацеї від усіх лих, до крайнього відторгнення — як винуватця всіх неприємностей.
МВФ був створений у 1944 р. у рамках Бреттон-Вудської системи для надання позик в іноземній валюті країнам iз тимчасовим дефіцитом платіжного балансу і для здійснення заходів щодо підтримки валютних курсів. Він був покликаний надавати короткострокові позики для цих цілей на підставі визначених правил, щоб не допустити збільшення з кожним роком боргів у країн-позичальників. Фонд надавав рекомендації з ліквідації дисбалансу, причому не за рахунок депресії і скорочення національного доходу до такого низького рівня, за якого обсяг імпорту країни приводиться у відповідність із наявними в неї коштами, а за рахунок дозволу їй самостійно проводити знецінювання своєї валюти до 10%. А у випадку недостатності цих мір і подальше її знецінювання. От для таких завдань створювався МВФ і тривалий час він так і діяв.
Однак 15 серпня 1971 р. Р. Ніксон призупинив конвертованість долара на золото, що і призвело Бреттон-Вудську систему курсів до краху. Світова економіка перейшла на систему обмінних курсів iз керованими коливаннями. Крах Бреттон- Вудської системи і нафтові кризи призвели до зміни політики МВФ. У 70-ті роки в США рівень інфляції був незмінно високий і в 1980 р. досяг 13,5%. Ефективні раніше економічні засоби в рамках кейнсіанської теорії в нових умовах слабко впливали на інфляцію. Тому США використали розроблену чикагськими економістами так звану «монетарну політику», зокрема, почали проводити рішучі антиінфляційні заходи, використовуючи політику «дорогих» грошей. Ці заходи, початі в 1980 — 1982 р.р., привели до падіння рівня інфляції в 1982 р. до 6,2%, у 1983 р. до 3,2%, але і викликали самий помітний економічний спад за весь післявоєнний період. У розвинених країнах скоротився попит на сировину і с/г продукцію — основні джерела надходження валюти для слаборозвинених країн, що і привело до різкого зростання їхніх зовнішніх заборгованостей.
Економісти МВФ взяли на озброєння монетарну політику і стали застосовувати її для всіх випадкiв життя, навіть коли ситуація в розвинених країнах змінилася й економісти почали переходити до використання більш зваженої економічної політики, яка була синтезом ідей кейнсіанців та монетаристів.
Справа в тому, що МВФ — це типова бюрократична організація і вона чітко дотримується одного разу прийнятих правил та інструкцій — поки вони не будуть змінені на інші правила й інструкції її засновниками.
Політика бездумного фінансування країн, що розвиваються, змінилася новою політикою, спрямованою на вирішення боргової кризи. Вона полягала в наступному: реструктуризація боргу; списання частини боргу; видача позик найменш розвиненим країнам для здійснення ними платежів по існуючому боргу; оплата боргу іноземним кредиторам акціями кращих підприємств слаборозвинених країн.
ЗА МОНЕТАРНИМ ШАБЛОНОМ
Політика жорсткої економії й скорочення витрат призвела в країнах, що розвиваються, зі слабко організованим ринком до наступних наслідків:
1. Різке зниження інфляції було досягнуто за рахунок не менш різкого скорочення внутрішнього ринку і зниження рівня середньої реальної заробітної плати. Якщо судити за показниками ВНП на душу населення, то економіки слаборозвинених країн, які отримують допомогу від МВФ, фактично були мертві, тому низький рівень інфляції скоріше пояснювався тим, що «мертві не ворушаться».
2. Політика МВФ, заохочуючи імпорт продукції з розвинених країн, призвела до істотних перекосів у структурі багатьох національних економік і викликала ріст торгового дефіциту найбідніших країн з $5,5 млрд. у 1980 р. до $34,7 млрд. у 1992 р. Кредитування торгових дефіцитів стало причиною економічних катастроф, у тому числі й кризи 1998 р.
Тому навіть американські конгресмени почали виступати проти додаткового фінансування Фонду, відзначаючи, що допомога МВФ слаборозвиненим країнам йшла в основному на виплату відсотків по зовнішньому боргу, платню і відрядження чиновникам і утримання апарату урядів цих країн. Іншими словами, МВФ будував боргову піраміду.
3. Політика МВФ мимоволі сприяла зростанню технологічної залежності навіть тієї групи країн, що відносилися до середньорозвинених, як, наприклад, країни Латинської Америки.
Справа в тому, що, фактично, МВФ створював умови, які стимулюють експорт за будь-яку ціну для забезпечення покриття обслуговування кредитів та імпортозаміщення. Але в умовах «дорогих» грошей на обслуговування кредиту ішла левова частка експортного виторгу, а імпортозаміщення здійснювалося за рахунок тих галузей, що на даний момент давали найбільший прибуток. Компанії, що прийшли на ринки слаборозвинених країн, Exxon, Alcoa, United Fruit та інші ТНК не були зацікавлені в економічній незалежності, диверсифікованості і загальному прогресі менш розвинених країн.
На прикладі Латинської Америки можна побачити, що ріст експорту досягався за рахунок сільгосппродукції (5,23% світового експорту в 1990 р.), палива (3,94%) та іншої сировинної продукції (9,8%), харчової промисловості (5,62%) і первинної ресурсномісткої продукції (2,58%). У той же час експорт наукомісткої продукції в 1990 р. склав лише 0,97%, зменшившись в 2 рази в порівнянні з 1984—86 рр.
Таким чином, середньорозвинені країни включалися до світової економіки в секторах виробництва сировини і напівфабрикатів, а в індустріальному і постіндустріальному секторах їхня частка знизилася.
Скорочення частки продукції з високою доданою вартістю призводило до ще більшої залежності цих країн від політики високотехнологічних держав.
4. Експорт продукції з низькою доданою вартістю дозволяв зазначеним країнам зберігати конкуренцію за умови майже повної відсутності охорони природного середовища і за рахунок різкого зниження частки оплати праці в її вартості.
Таким чином, включення країн, що розвиваються, до світової економіки відбувалося за рахунок тих секторів, які за різними причинами невигідно розвивати в передових країнах через жорсткі вимоги до екології і високу вартість робочої сили, при цьому зазначені сектори не вимагають високого освітнього рівня. Це особливо яскраво проявилося в Африці. Так, після втручання міжнародних фінансових інститутів в африканську економічну політику конкурентні позиції африканських країн на південь від Сахари погіршилися.
У 1970 р. їхня частка у світовій торгівлі промисловими товарами складала 1,2%, у 1980 р. впала до 0,5%, а в 1989 р. — до 0,4%. Більш того, торгівля товарами первинного сектора також сильно зменшилася: з 7,2% частки світової торгівлі в цій товарній групі в 1970 р. до 5,5% у 1980 р. і до 3,7% у 1989 р.
5. Політика лібералізації і жорстких монетарних обмежень призвела до натуралізації і демонетизації економіки зазначених країн, що, у свою чергу, викликало руйнування цілих секторів економіки, орієнтованих на внутрішній ринок. Особливо деструктивно це проявилося в Африці, де було фактично знищене с/г, орієнтоване не тільки на місцеві ринки, але і на виживання населення.
ВІДНОСНИЙ УСПІХ
Тепер подивимося, яких результатів домоглися так названі «успішні» з погляду політики МВФ країни.
ВНП на душу населення у 1999 р. у Польщі складав $3960, у Чехії — $5040, в Угорщині — $4650, у Чілі $4810 (1998 р.), у Бразилії — $4400, в Аргентині — $7600.
При цьому їхній зовнішній борг у 1997 р. складав: у Польщі $39889 млн. (27% від ВНП), у Чехії — $21456 млн. (40%), Чілі — $31440 млн. (43%), в Угорщині $24373 млн. (52%), Бразилії — $193663 млн. (23%) і Аргентині — $123222 млн. (38%).
Для порівняння, ВНП на душу населення у 1998 р. у США складав $30600, у Німеччині — $25350, Японії — $32230, а в самих економічно слабких країнах ЄС — Іспанії —$14000, Португалії — $10600, Греції — $11650.
Таким чином, ми бачимо, що найбільш «успішні» країни з погляду політики МВФ у кращому випадку опинилися в групі середньорозвинених країн, а структура їхнього виробництва не дозволяє їм навіть наблизитися до групи розвинених країн, де мінімальний ВНП на душу населення складає $10000.
При цьому ці «успішні» країни характеризуються високим рівнем зовнішніх боргів, за винятком Бразилії. Але Бразилія відрізняється саме тим, що вона в 1993 р. провела переговори безпосередньо з банками-кредиторами без втручання МВФ, завдяки чому зберегла свободу в сфері економічної політики. І це багато в чому пов’язано з успіхом «Реального плану» по контролю над інфляцією в 1994 р., який належав тодішньому міністру фінансів Бразилії Фернандо Енріке Кардозу. Відносно невисокий борг Польщі пояснюється багатомільярдним списанням зовнішніх боргів.
Як протилежний приклад успішної трансформації економіки можна навести Словенію, ВНП на душу населення якої склав у 1999 р. $9890 ($3060 у 1991 р.). Вона здійснювала трансформацію без допомоги МВФ, за рахунок введення немислимої для країн колишнього соціалізму економічної і політичної свободи, за рахунок внутрішньої згоди в суспільстві і за рахунок грамотної економічної стратегії.
Особливим випадком є Росія. Використавши кредити МВФ фактично для утвердження своїх промислових груп на світовому ринку, вона проігнорувала рекомендації МВФ і зрештою оголосила дефолт, а в зараз веде незалежну економічну політику. Тобто застосувала, скажімо так, східну хитрість. Добре це чи погано, покаже майбутнє.
ЦЕ ВАШІ (НАШІ) ПРОБЛЕМИ
Тепер подивимося на цю ситуацію з іншого боку. З вищесказаного може скластися враження, що діяльність МВФ руйнівна і шкідлива. Але це не так. Уявімо жебрака, якого заможні добродії беруть до себе, миють, вдягають в уніформу, вчать азам економіки і забезпечують роботою в підсобному господарстві, надаючи житло у флігелі. Адже це теж щось значить. Хто розумніший, той підвищує свій статус — стає керуючим, мажордомом. Адже не можна вимагати, щоб його відразу ввели до панських покоїв, або, тим більше, зробили паном.
Ті країни, у яких вистачало розуму розвиватися самим і аналізувати світовий досвід, проводити політику дозованої (стратегічної) лібералізації, досягали успіху самі й увійшли до панського світу на рівних, як наприклад, Японія, а за нею «дракони» Південної Азії (ВНП на душу населення Сінгапуру $30060 (1998 р.), Гонконгу — $23520 (1999 р.)). Причому вони спиралися на розвиток приватного підприємництва, економічну свободу, високі технології та виробництво продукції з високою часткою доданої вартості.
У цьому аспекті цікаво звернути увагу на Китай. Він проводить зважену протекціоністську політику, водночас активно розвиваючи високі технології. І результати просто приголомшливі. ВНП на душу населення у Китаї виріс з $370 у 1991 р. до $780 у 1999 р. (це за величезного збільшення кількості населення!). Можна порівняти з Україною. ВНП на душу населення України зменшився з $2340 у 1991 р. до $617 у 1999 р. Варто врахувати, що ВНП на душу населення нижче $2800 говорить про злидарське становище країни. От уже постаралися наші лідери й економісти так постаралися. Про це «старання» говорить 133 місце за індексом економічної свободи за 2000 рік і 3-є місце з корупції.
Останнім часом проти передчасної зовнішньоекономічної лібералізації слаборозвинених країн почали виступати відомі економісти Дж. Сакс і Ст. Фішер. Але не тільки вони покритикували МВФ. У доповіді Головного рахункового управління конгресу США аналізується політика США і ЄС, а також МВФ, ВБ та ЄБРР по відношенню до Росії, яка отримала близько $66 млрд. У доповіді вказується, що ці кошти не пішли на користь ані економіці Росії, ані її населенню. Конгресмен- республіканець Дж. Ліч вважає, що ця допомога навіть зашкодила Росії. У нiй зазначається, що кошти необхідно було направляти на посилення суспільної підтримки реформ, розвиток інститутів, необхідних для ринкової економіки, на пом’якшення соціальних наслідків для вразливих груп населення.
Це і призвело до радикальної зміни керівництва МВФ. Але чи винуватий тільки один МВФ? Адже багато вимог цієї організації були розумні й доцільні.
По-перше, він учив елементарним вимогам відповідності світовій економіці (так би мовити, вчив чистити зуби). І якщо керівні структури країн не навчалися цим вимогам, як, наприклад, в Україні, то до чого тут МВФ? Адже система звітності в Україні як і раніше далека не тільки від міжнародної, але і взагалі не піддається якому-небудь раціональному поясненню.
По-друге, вчив зберігати зовнішньоторговельний баланс.
По-третє, звертав увагу на необхідність реструктуризації чи банкрутства неефективних підприємств чи банків (як, наприклад, банк «Україна»). Адже це підвищує конкурентоспроможність економіки.
По-четверте, вказував на небезпеку кредитування за низької ліквідності банків (наприклад, залучення Ощадбанку до кредитування енергоринку).
По-п’яте, вимагав елементарної дисципліни в бюджетних організаціях.
По-шосте, вимагав проведення адміністративної реформи.
По-сьоме, вимагав прозорості.
По-восьме, вимагав дерегуляції.
Ну чим погані ці вимоги?
Ну як можна без них пускати навіть до передпокою?
МВФ — УКРАЇНА: ДОПОМОЖИ СОБІ САМ
А тепер докладніше зупинимося на Україні. Перший рік співробітництва дав позитивні результати насамперед за рахунок елементарного наведення порядку і за рахунок стабілізації грошової одиниці — карбованця. Баланс зовнішньої торгівлі в 1995 р. був негативним (дефіцит $1,19 млрд.), але стабілізація карбованця призвела до пожвавлення економіки, росту зарплат у доларовому еквіваленті (з $55 у 1995 р. до $75 у 1996 р.) , зниженню ставки рефінансування (з 119,4% у 1995 р. до 60% у 1996 р.) і зростання прибутків зведеного бюджету до $16,5 млрд. у 1996 р. Однак у 1996 р. ці позитивні тенденції не були закріплені структурною перебудовою економіки, інституціональною й адміністративною реформами. Навпаки, здійснювалося сліпе впровадження абстрактної монетарної політики по-українськи. Штучна підтримка курсу карбованця, а згодом і гривні протягом 1996 р., 1997 р. і першої половини 1998 р., і фактично, деномінація замість грошової реформи викликали дефіцит зовнішньої торгівлі (— $1,122 млрд. у 1996 р., $1,536 млрд. у 1997 р., — $1,207 млрд. у 1998 р.). Ця чотирирічна дефіцитна зовнішньоторговельна діяльність просто зруйнувала економіку країни, оскільки імпорт при завищеному курсі гривні придушив внутрішнього виробника, а з урахуванням мультиплікації — придушив ґрунтовно, аж до зникнення цілих галузей. І тільки рятівна (!) для економіки України світова криза 1998 р. трохи поліпшила становище внутрішнього виробника, оскільки починаючи з IV кварталу 1998 р. почав спостерігатися позитивний баланс зовнішньої торгівлі. Однак цей позитивний баланс досягався в основному за рахунок низькотехнологічної та «брудної» продукції.
Безграмотна так звана монетарна політика і зовнішньоторговельний дефіцит одразу позначилися на прибутках зведеного бюджету. У 1997 р. він знизився до $15,1 млрд., у 1998 р. — до $11,3 млрд., а в 1999 р. — аж до $7,3 млрд. Середня зарплата впала до $40. Крім того, різко погіршилася структура експорту. Частка енерго-, трудомістких і екологічно брудних виробництв — металургії, хімії, енергетики і паливної промисловості виросла в 1999 р. до 59%. Ці тенденції продовжуються й у 2000 р.
За 7 місяців 2000 р. частка в структурі експорту чорних металів виросла до 37,3% (проти 32,8% у 1999 р.), алюмінію і виробів з нього — до 3,7% (проти 3,2% у 1999 р.), міндобрив до 2,8% (проти 2,6% у 1999 р.), руд — до 3,3% (проти 2,9% у 1999 р.) і т.д.
Крім цього, величезного удару по економіці України завдала хитромудра акція з ОВДП, розроблена і запущена прем’єр-міністром П. Лазаренком за мовчазним спогляданням голови Нацбанку В. Ющенка. Крім того, що вона різко підняла кредитні ставки і позбавила економіку країни кредитних ресурсів, але й створила явно нерівні умови для внутрішнього інвестора і зовнішнього, котрому гарантувалися відповідні виплати у валюті. І в цій акції МВФ проявив себе не кращим чином. Він не тільки не припинив її з самого початку, оскільки навіть не фахівцю зрозуміло, що до 100% річних у валюті за світових ставок 5—7% можуть дати тільки рідкісні венчурні та технологічні фірми, але і підгодовував періодично країну фінансовими ін’єкціями. При цьому, що характерно, курс гривні на шкоду економіці України і дефіцитному зовнішньому балансу підтримувався постійним. Тут чи проявилася професійна некомпетентність ініціаторів цієї акції, чи щось гірше. Що, можливо, у майбутньому з’ясується. Але в цьому аспекті Україна має право висувати претензії безвідповідальній політиці МВФ і запропонувати йому реструктуризацію боргів. Хоча, безсумнівно, це можливо лише за умови розробки відповідної економічної політики і нової економічної стратегії виходу країни з глибокої кризи. На щастя для України, це почали розуміти і найбільш розсудливі західні економісти і політики, насамперед у США. Але якщо ми самі не почнемо глибокі структурні реформи, а обмежимося численними радянськими по суті програмами і посланнями, то Україна безповоротно виявиться за межами глобальної економіки. І тоді вже ніякі західні фахівці і фонди нам не зможуть допомогти.
