У процесі впровадження політичної реформи склалася вельми суперечлива ситуація. Твердження, що реформа системи влади повністю провалилася, не цілком відповідають дійсності. Точніше, реформування політичної системи зупинилося на півдорозі. Прийняте законодавче рішення про перехід до пропорційного порядку виборів народних депутатів України та депутатів місцевих рад. А ось взаємовідносини між вищими органами державної влади (Президентом, парламентом та урядом), між Центром і регіонами залишилися незмінними.
Дехто вважає такий результат політичної реформи найкращим її результатом. Здійснилася давня мрія опозиції — не тільки пропорційні, а й місцеві вибори відбудуться на пропорційній основі. Ще роки два тому подібне здавалося фантастикою. Передбачається, що пропорційна система виборів значно зменшить вплив адміністративного ресурсу. І вже безсумнівно, що ліві та праві партії (блоки) отримують хороший шанс істотно розширити своє представництво в парламенті й органах місцевого самоврядування. У 2002 році абсолютно більшу частину своїх парламентських мандатів вони отримали саме на виборах за загальнодержавним багатомандатним округом.
Для нелівої опозиції видається політично вигідним і зрив конституційної реформи. Явним фаворитом майбутніх президентських виборів вважається саме представник правого табору. Відповідно, можливе обмеження повноважень Президента та посилення ролі уряду розглядається як спроба «вкрасти перемогу». Частка істини в таких підозрах, звісно, є. Адже не виключено, що на президентських виборах може перемогти і, наприклад, В. Янукович.
Проте нинішню ситуацію з політичною реформою слід оцінювати не з погляду її вигідності окремим партіям або претендентам на пост голови держави, а з огляду на те, наскільки вона сприяє демократизації системи влади, а також подоланню протиріч, властивих її розвитку в цей час. Коли ми говоримо про реформу політичної системи, то потрібно враховувати, що йдеться саме про систему , в якій її елементи (інститути) повинні відповідати один одному.
Пропорційна система виборів, поширена в багатьох європейських країнах, адекватна парламентським і прем’єр- президентським режимам. Водночас, згідно з дослідженнями й оцінками авторитетних західних політологів (Аренда Лейпхарта, Хуана Лінца й ін.), найменш вдалою (слабкою, нестабільною й неефективною) є латиноамериканська модель, що поєднує президентську форму правління та пропорційну виборчу систему.
Ще три роки тому на сторінках «Дня» (див. «Біг по трикутнику», 28.02. 2001) автор писав про небезпеки еклектичного, несистемного підходу до політичної реформи. На превеликий жаль, поки що реалізовується саме цей варіант політичних перетворень.
Вибрано мало не найгірший варіант пропорційної виборчої системи. Обрання народних депутатів тільки в загальнодержавному окрузі призведе до різкого ослаблення та деформації в представництві регіональних інтересів у парламенті. З іншого боку, закритий характер виборчих списків (коли виборець вимушений голосувати за партію або блок загалом, не маючи можливості зробити свій вибір за окремими кандидатурами) загрожує деперсоналізацією політичного вибору та створенням сприятливих умов для дії «залізного закону олігархізації політичних партій», відомого ще з початку ХХ століття. Вибір виборців спочатку задаватиметься, конкретизуватиметься і «редагуватиметься» вибором партійної верхівки (та її спонсорів).
Пропорційна виборча система сприятиме (хоча багато в чому і штучно) посиленню ролі політичних партій, особливо у виборних органах влади. Проте якщо уряд і місцеві державні адміністрації, як і раніше, формуватиме президент, то партії так і залишаться «політичними імпотентами». І жодна «пропорціоналка» не допоможе їм у лікуванні цих недуг. Щонайбільше вони стануть «будівельним матеріалом» під час формування пропрезидентської парламентської більшості. У гіршому випадку на нас чекає нове видання політичної війни між главою держави й опозиційним йому парламентом. Зважаючи на ідеологічну поляризованість і фрагментованість партійної системи України, другий варіант здається ймовірнішим.
Проте не здивуюся, якщо найближчим часом з’явиться проект політичної реформи, що передбачає посилення повноважень президента при збереженні пропорційної виборчої системи. Пропонувати подібне можуть або самовпевнені неуки, або безвідповідальні авантюристи. На жаль, серед українських політиків вистачає і тих, й інших.
Конфлікти «гілок влади» у результаті введення пропорційної виборчої системи швидше за все виникнуть і на місцевому рівні. Мери міст, яких обирають прямо, в більшості випадків безпартійні, а склад міських рад формуватимуть виключно за партійним принципом. Мало того, що органи місцевого самоврядування можуть стати ареною міжпартійних воєн, — ці війни можуть розпочинати партійні коаліції і проти «місцевих президентів» (тобто мерів). Подібні конфлікти і нині не рідкість, а після введення пропорційної системи виборів на місцевому рівні вони можуть стати сумною повсякденністю.
Висновок досить очевидний. За реформування політичної системи, як і за реконструкції, наприклад, великих архітектурних споруд, необхідно дотримуватися певних інженерних правил. Інакше «будівлею» поповзуть тріщини, а то й зовсім станеться катастрофа. Навіть в азарті політичної боротьби про це не слід забувати.
Незавершена політична реформа здатна тільки погіршити і без того аж ніяк не ідеальний стан системи влади в Україні. Сказавши «А», потрібно говорити і «Б». Необхідно конституційно, або хоч би законодавчо, закріпити принцип формування уряду парламентською коаліцією. Коли цей принцип набуде чинності (після президентських або після парламентських виборів) — це вже інше питання, що є предметом узгодження інтересів. Важливо забезпечити комплексний характер політичних перетворень. У такому ж системному підході має потребу і реформа місцевого самоврядування. Демократична трансформація системи влади в Україні є об’єктивною громадською потребою. Саме тому політична реформа не повинна стати жертвою як технологічних ігор влади, так і примітивного політиканства, вузькопартійних егоїстичних інтересів частини опозиції.
