Говорити з нагоди десятої річниці Незалежності про десять років українського футболу непросто, так само, як непросто говорити про десять років української пісні чи українського тваринництва. Бо футбол у нас був завжди. Інша річ, що форми його організації змінювались не один раз. Якщо починати з національних футбольних змагань, то до десятої річниці їх проведення треба ще з півроку зачекати. Чому? Ось про це і поговоримо.
ЩО У НАС БУЛО
Оскільки самостійного футболу в Україні до 1992 року не було, можна сміливо стверджувати, що до того наші футболісти були одними із найсильніших у Європі. У вісімдесяті роки київське «Динамо» добре виступало в єврокубках і навіть здобуло у 1986 році Кубок кубків. Збірна СРСР, складена майже повністю з українців, стала за два роки по тому другою в Європі. І це були останні успіхи колишнього футболу. Одна із найсильніших футбольних ліг світу, якою був чемпіонат СРСР, була приречена на розвал. Якби навіть зберігся в тій чи іншій формі Союз, кращі гравці все одно виїхали б за кордон. Тому останні доперебудовні двобої між кращими командами Москви, Києва, Тбілісі, Мінська, Вільнюса, Єревана так і залишаться в пам’яті уболівальників неповторним видовищем, якого ніколи більше не буде.
Із всіх колишніх республік Союзу наша мала чи не найкращі стартові умови для самостійного футболу — в союзній лізі регулярно грали від чотирьох до шести українських команд, існувала потужна зона другої ліги, де були зібрані понад три десятки матеріально і кадрово забезпечених футбольних колективів. Це вам не Росія з засиллям Москви і космічними відстанями. І не Литва чи Грузія, чиї національні чемпіонати об’єктивно не здатні мати належного рівня. Все це було добре для нас на папері. Реально ж український футбол постав перед кількома майже нездоланними проблемами. ЩО МИ ОТРИМАЛИ
Першою і головною проблемою була політична. Керівництво українського футболу не збагнуло у 1991 роцi суті політичних процесів. Не до футболу було тоді Леоніду Макаровичу, тому й не пояснили футбольній федерації, що слід було робити. У період між проголошенням Акту про державну незалежність, десятиріччя чого ми тепер відзначаємо, і референдумом 1 грудня, після якого почалось визнання України в світі, наше футбольне начальство вичікувало. А слід було всього лише розпочати національний чемпіонат і подати заявку на вступ до міжнародних футбольних федерацій. Так, як зробили це прибалтійські країни. У грудні 1991 року ми цілком могли стати повноправними члеченами ФІФА та УЄФА і таким чином встигнути заявитися на Кубок світу 1994 року, жеребкування якого відбулося перед новим 1992 роком. Цього зроблено не було, в результаті чого всі футбольні досягнення СРСР дісталися Росії, а Україна була на три роки ізольована від офіційних турнірів для збірних команд.
Таким чином ми отримали «втрачене покоління» українського футболу, коли українцям просто не було за кого грати на міжнародній арені. Наслідки того політичного рішення не подолані до кінця й дотепер, коли Україна нарешті повертає собі віддане колись задарма місце у футбольній еліті.
Окрім цієї проблеми, наш футбол отримав разом із незалежністю ще три не менш гострі. Перша — економічна неспроможність наших футбольних команд. Виявилось, що свобода вести свої справи, якої так домагалися у вісімдесяті окремі футбольні діячі, зовсім не означає гарантію економічного процвітання. Позбавившись державного та профспілкового фінансування, наш футбол опинився без фундаменту. І якщо перші команди міст хоч як утримувались, то на футбольні «низи» очікував повний крах. Другою проблемою стала міграція футболістів за кордон. У відкриті ворота Європи полинула хвиля українських футболістів і тренерів, готових працювати будь-де за будь-які гроші. І нарешті третя проблема — відсутність інтриги у внутрішньому чемпіонаті. Глядачі Харкова, Одеси, Дніпропетровська, Донецька болісно відреагували на втрачену можливість грати із провідними командами СРСР, замість чого їм пропонувалось змагатися із командами Луцька, Вінниці, Тернополя та легендарної Шепетівки. У свою чергу трибуни стадіонів малих міст також швидко спорожніли, побачивши під вивісками колишніх українських футбольних грандів другосортні колективи, якими стали практично всі команди нашої Вищої ліги.
ДОГОРИ ЧИ ДОНИЗУ?
Перші пять чемпіонатів України тільки поглибили кризу в національному футболі. Всі болячки футболу радянського, про які говорити було не прийнято, розквітли на українських стадіонах буйним цвітом. Тут були і договірні матчі, й підкуплені судді, й махінації із календарем та заявками. Верхні ешелони футбольного господарства роздирали міжусобиці. Як підсумок — неухильне падіння рівня футболу на всіх його щаблях. Ілюстрацією можуть стати результати міжнародних ігор наших команд у той період. Національна збірна свій перший відбірковий цикл до Євро-96 ганебно провалила, програвши не тільки італійцям, а й хорватам та литовцям. На клубному рівні, окрім драматичної перемоги київського «Динамо» над московським «Спартаком» восени 1994 року в рамках Ліги чемпіонів, і згадати нема чого. Апогеєм кризи стала неприємна «історія з шубами», після якої українскькому футболу належало відновлювати своє добре ім’я.
РОЛЬ ОСОБИСТОСТІ
Пояснити цей феномен досі видається неможливим. В країну з економічною кризою взагалі й занедбаним футболом зокрема повернувся з теплих арабських країв легендарний тренер Лобановський. Виїзджав він ще зі старої, іншої країни, тому мало хто вірив, що «людині із вчорашнього дня» вдасться себе проявити на нашій зарослій будяками футбольній ниві. Валерій Лобановський став до роботи в київському «Динамо» на початку 1997 року, а вже за рік уболівальники очікували... чвертьфіналу Ліги Чемпіонів. Лише за один рік нам було повернуто почуття національної футбольної гідності. І нехай це стосувалося лише однієї команди, переоцінити роль того «ривка до Європи» неможливо. Безумовно, сили одного тренера не безмежні, у Лобановського були, є і будуть прорахунки і помилки. Але це все вже проблеми іншого рівня, на який нас так швидко повернула ця непересічна футбольна людина.
ВСЕ СПОЧАТКУ
Певні успіхи київського «Динамо» на міжнародній арені, вдала кар’єра вихованця команди Шевченка на Заході є насправді лише першою сходинкою до відновлення, та навіть не відновлення, а побудови в Україні нового футбольногог господарства. Нам вже нема що відновлювати. Колишній футбол із профспілковими преміями і футболістами-«аматорами» вже не повернеться ніколи. Не збудується в нас і ліга, подібна до кращих європейських. Ми повинні знайти свою форму футбольного господарства, яка відповідала б як нашому спортивному потенціалу, так і нашим економічним можливостям. Можна нарахувати з десяток форм організації футболу, які мають місце в різних регіонах країни — від по-купецьки щедрого спонсорування численних клубів «Металург», до самовиживання «маленьких» команд шляхом економії на всьому й продажу талантів за кордон чи до більш багатих команд. Те, що вариться у вітчизняному футбольному «котлі», важко поки назвати смачною стравою, але пара жирних шматків там вже є і їсти це все вже потроху можна.
СТАРТ-ФІНІШ
Так вже влаштоване спортивне життя, що в ньому немає перерв, тому радіти перемогам чи засмучуватися поразкам практично ніколи. Завершуючи свій десятий незалежний рік український футбол має певні успіхи на клубній арені. У спотвореному невдалим календарем чемпіонаті країни назріває цікава й напружена боротьба за першість, наш внутрішній футбол поступово здобуває нормальний грунт, яким є справжній, а не квазі-, чемпіонат, як це було ще позаторік. Представники України в Єврокубках гратимуть восени у повному складі, а наш чеміон — «Динамо» впяте поспіль змагатиметься в Лізі чемпіонів. Трохи складніше із національною збірною, котрій дуже непросто буде пробитися на фінал світової першості. Але й тут є позитивні моменти. Ми нарешті отримали справді національну збірну, а не переодягнений у її форму провідний клуб. Незабаром у цієї команди буде окремий тренер, котрий збиратиме під знамена України кращих вихованців нашого футболу з усього світу. І це буде ще однією ознакою входження нашої країни у нормальне футбольне життя. Хто міг уявити років п’ять тому, що в складі київського «Динамо» на поле виходитиме лише чотири українці, а решту складу представлятимуть гравці з різних країн і континетнів? Так воно є, і це нормально.
Отже, на порозі свого другого десятиріччя наш футбол нарешті набуває рис нормального цивілізованого спорту в нормальній цивілізованій державі. Цей процес ще далекий від завершення, й дуже допомогти йому могла б міжнародна перемога, яких в нашій незалежній історії поки що не було. Перемога справжня — тобто європейський кубок. Якщо на таке спромігся торік турецький «Галатасарай», то чому нам не вірити у наші «Динамо» та «Шахтар»?
