Не помилюся, коли скажу про те, що важко назвати в Україні видання, котре б так послідовно й наполегливо піднімало на своїх сторінках болючі для нації теми у пошуках відповідей на вічні запитання: хто винен, як жити далі якою є наша історія?
Я вже якось писав, що «День» став справжнім університетом, об’єднавши для цього інтелектуалів для виконання своєї важливої культурно- просвітницької місію. Це спонукає велику читацьку аудиторію прилучатися до спільних завдань і замислюватися над нашим минулим і непростим сьогоденням. Важливо й те, що газета подає різні погляди, ведучи конструктивні дискусії. А як відомо, саме так і народжується істина.
Нині наші ЗМІ часто аналізують події у сусідній Російській Федерації після виборів до Державної Думи, намагаючись дати об’єктивну оцінку всьому, що відбувається. Хоч би якою була критика політичного курсу сусідньої держави, не можна не погодитися з тим, що вона має лідера, котрому довіряє більшість населення. Тут є нація. Не можна не рахуватися також із воєнною і ресурсною силою РФ. Її імперські традиції сильні й іноді здаються непохитними.
Попри те, що Україна за Президента Віктора Ющенка немало досягла в демократизації суспільства, ми, вважаю, були б ще сильнішими і згуртованішими, коли б мали загальнонаціонального лідера, котрий на президентських виборах здобував би якомога більшу моральну підтримку виборців. А для цього потрібно, щоб за нього голосувало не менше 60 відсотків виборців у центрі, на заході і сході. Така потужна підтримка давала б йому можливість у важких політичних ситуація звертатися безпосередньо до народу у розв’язанні конфліктних ситуацій. Ніхто б із політиків на нього не тиснув і не наважувався б шантажувати чи залякувати. На жаль, про це рідко говорять наші політологи й аналітики.
Коли за результатами дострокових виборів до Верховної Ради України фактично у ній є три лідери, то все відбувається, як у тій відомій байці про Лебедя, Рака та Щуку. Держава перебуває у постійному політичному протистоянні, в боротьбі за сфери впливу. Парламент перетворився на політичний театр з його драмами та комедіями. Через це немає стабільності. І тільки-но відбулися вибори, вже знову заговорили про нові. А коли б, скажімо, Президент, уряд і парламент попрацювали стабільно хоча б п’ять років, можна було б мати значно кращі результати у здійсненні реформ. Більш відповідальними були б влада й ті політичні сили, які її формують.
Україна не мала політичної стабільності усі 16 років її незалежності. Це призводило до частої зміни її урядів. Суспільство не є структурованим. А тому виборчі кампанії у нас відбуваються завдяки різним політтехнологіям, а то й відвертому підкупу виборців. Так триватиме до тих пір, доки владу в Україні не відділять від бізнесу, а в парламенті не засідатимуть професіонали, справжні державотворці, які керуватимуться виключно благородними цілями вивести державу на прогресивний шлях розвитку.
Наше суспільство є «хворим» тому, що ніяк не подолають «хворобу» ті, хто спричинив, за словами глави держави, всепоглинаючу корупцію і «тінізацію» економіки. Ця сильна «інфекція» занесена в «тіло» держави і суспільства ще на початку 90-х років, коли почався не завжди справедливий розподіл національних багатств і посилилося соціальне розшарування. Щоб справитися з цією бідою, нації потрібний сильний лідер, котрий би об’єднав навколо себе однодумців з чеснотами, що заповідали нам провідники духу Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко. Кожен із нас також не повинен знімати із себе відповідальність за все, що діється в Україні, та не перекладати відповідальність тільки на керманичів держави.
