І чотирикратна параолімпійська призерка з Харківської області Наталя Прологаєва, й успішна співробітниця відомої міжнародної компанії Ольга Цеюкова люблять і вміють плавати. Але плавання для цих жінок — більше, ніж просто спорт чи захоплення. Це — виражання їхньої внутрішньої сили, спосіб змінити себе та світ. Для Наталії Прологаєвої плавання стало своєрідним містком від зневіри та розчарування до життя, повного мрій, планів і особистих рекордів. Для Ольги Цеюкової — можливістю допомогти безпритульним людям в Україні, яким, за словами жінки, «пощастило менше, ніж їй, бо у них немає родини і друзів, які б їх підтримували та допомагали».
Звичайне диво Наталії Прологаєвої
Історія чотириразової параолімпійської призерки із плавання
Дивовижне життя нинішньої трикратної чемпіонки світу Наталії Прологаєвої спочатку було схоже на звичайні історії тисяч українських дівчат із невеликих міст, як колись говорили, — з глибинки.
ПОПЕЛЮШКА З ЛОЗОВОЇ
Народилася 1981 року в містечку Лозова Харківської області, ходила до школи, з дитинства звикла працювати, раділа сонечку і природі... Все «як у всіх». За винятком одного — їй завжди дуже хотілося вчитися. До шостого класу Наташа ходила на плавання, займалася з повною віддачею. У шостому класі стала кандидатом у майстри спорту і... раптом покинула тренування. Втім, не без причини. «Нас кинув тренер, виїхав до Канади. І я втратила інтерес до плавання», — розповідає нині Наталія. У цьому «кинув» навіть зараз відчутні нотки переживань і нерозуміння. Як можна зняти з себе відповідальність? Дати обіцянку і не виконати? Подарувати надію і забути? Багато років по тому, коли в її житті сталася трагедія страшніша, ніж те, що тренер «пішов», він раптом «знайшовся». «Коли він довідався, що я почала знову відвідувати заняття з плавання уже після травми, то він несподівано з’явився і запропонував: «Може, ми спробуємо знову тренуватися?» Це було фальшиво. Знаєте, у мене такий принцип — я вдруге на ті ж граблі не наступаю».
Після плавання Наталія не залишила спорт, займалася карате і вільною боротьбою. І будувала плани на майбутнє. Вона хотіла стати медиком, але грошей на навчання у її батьків не було. Тому після дев’ятого класу Наталія пішла в кулінарне училище і стала кухарем-кондитером. Пізніше вчилася на продавця. Вийшла заміж і народила двох синів — Дмитра та Євгенія. Коли народився первісток, Наталія думала продовжити навчання в Харкові, в інституті економіки. Але дізналася, що вагітна вдруге і відмовилася від навчання, залишилася в Лозовій. Звичайне життя, прості радощі.
Проте восени 2005 року просте і спокійне життя Наталії різко змінилося. Вона потрапила в автомобільну аварію й отримала дуже тяжкі травми, внаслідок яких стала інвалідом. Спогади про цей день до цих пір викликають у молодої жінки біль. Те, що вона вижила, Наташа вважає дивом. Хоча, окрім неї, в катастрофі ніхто не постраждав. Травми обох ніг, тазу і найважче — хребта. Надрив спинного мозку, рана, що не гоїться, нестерпні болі й нескінченні операції протягом півтора року. «Був жахливий час, коли лежиш і не знаєш, що буде далі. Депресії, відчай — все це було», — говорить Наталія. У цей страшний період Наталія залишилася без найважливішої для жінки підтримки. Не витримавши складнощів і безнадійного становища Наташі, її покинув чоловік. Сьогодні Наталія не нарікає на нього. Але розповідає, що сини по-своєму сприйняли те, що батько залишив сім’ю: перестали з ним спілкуватися і навіть вітатися...
СПОДІВАТИСЯ БЕЗ НАДІЇ
Лікарі прогнозували, що Наталія назавжди буде прикутою до ліжка. Проте, дехто з людей із подібною травмою радили молодій жінці не зневірятися, рухатися і намагатися вставати. І Наталія прислухалася до цих порад. «Я вирішила, що не лежатиму і не жалітиму себе, мовляв, я така бідна-нещасна», — розповідає Наталія. Вона почала читати літературу з реабілітації спинальних інвалідів, вивчала методику Валентина Дикуля, наполегливо робила спеціальні вправи. У такій складній ситуації Наталія вирішила продовжувати навчання — адже тепер їй самій треба було заробляти і ростити дітей. Вона вступила до технікуму, щоб стати бухгалтером. Недалеко від технікуму розташовувалася Спілка інвалідів-візочників, і Наталія стала відвідувати їхні заходи, брати участь у спортивних марафонах. Її доля спрямувалася в нове несподіване русло. Їй розповіли про параолімпійський рух, про який вона до того нічого не знала, і запропонували професійно займатися плаванням. Наталія погодилася. Вона почала ходити на тренування, продовжуючи лікування в клініці.
Одним із чудес у дивовижній історії Наталії Прологаєвої була її зустріч із тренером Оксаною Воронцовою 2007 року. «Ми поїхали на Кубок України. І я зустріла Оксану Володимирівну, яка привезла на змагання незрячу дівчинку Яну Бережну. Мені дуже сподобався її підхід до тренувань. Спочатку взагалі здалося, що це мама зі своєю дитиною: так Оксана Володимирівна уважно і по-материнському обходилася з дівчинкою. Виводила її до басейну, радила. І нас із нею поселили в одну кімнату — це було як дарунок долі».
Наталія попросила Оксану Воронцову бути її тренером, і та погодилася. Але спортсменка-візочниця жила в Лозовій, а тренуватися треба було в Харкові. І тоді Наталія вступила до Академії фізкультури і переїхала в місто, поселившись у гуртожитку. Тепер її життя стало особливо напруженим. П’ять днів на тиждень Наталія посилено тренувалася, а в суботу вранці їхала на електричці до Лозової, де її чекала мама і сини. На дорогу витрачала чотири години. У неділю ввечері вона поверталася до Харкова, щоб у понеділок із шести ранку бути в басейні. І так усі чотири роки перед Олімпіадою в Лондоні.
«БОГ ЗБЕРІГ МЕНЕ ДЛЯ ДІТЕЙ». ШЛЯХ ДО ВЕЛИКОЇ ПЕРЕМОГИ
Три золоті медалі й одне срібло. Слава, здивування і захоплення красивою, привітною, тендітною і такою сильною жінкою. Вона не лише перемогла фізичну недугу, але й піднялася на світову висоту з легкою посмішкою, за якою не видно років нелюдських зусиль і сили волі.
Із чого виникло диво Наталії Прологаєвої? До внутрішньої сили додалася сила зверху, впевнена сама чемпіонка світу. «Я вірю в Бога, — говорить вона. — Я не фанатична прихожанка, але, коли я сиджу перед стартом в кул-румі, я молюся, просто читаю «Отче наш». І я вважаю, що Бог допомагає мені й оберігає моїх дітей. Він зберіг мене для них». Своїх синів Наталія також прагне виховувати з вірою.
А ще рекордсменка говорить, що у неї розвинене деяке шосте відчуття, що допомагає дізнаватися про майбутні події. Часто вона заздалегідь знає про нехороші ситуації, якщо в наміченій події щось може статися «не так». Зазвичай її передчуття збуваються. Правда, в той страшний день трагедії передчуття нічого їй не підказали, зізнається вона.
Під час змагань Наталія до своїх «внутрішніх голосів» не прислухається. У спорті головне — концентруватися, вважає вона. «Зібратися, налаштувати саму себе. У цей момент не можна просто плисти за течією. Всі сили стискаються і, коли треба, виштовхують, як пружина. І віддаєш усю себе на дистанції», — ділиться Наталія секретами своєї перемоги. Після фінішу, коли треба готуватися до нового старту, відпочити і розслабитися, вона слухає релаксаційну музику, звуки природи. «Я вмію відволікатися, — говорить чемпіонка. — У мене є маленький секрет. Перед стартом я співаю які-небудь пісеньки, найпростіші, дитячі, які ми колись розучували. «В траве сидел кузнечик...», наприклад. І всі спортсмени довкола дивляться на мене і дивуються: ну абсолютно спокійна людина сидить!»
Маленький будиночок із альтанкою й виноградом, вечірні чаювання з дітьми, поїздки на природу — так проводить Наталія вільний час, якого у неї зараз украй мало. Вона продовжує мріяти. Тепер, після чудової перемоги, вона хоче одного — перебратися до Харкова разом із дітьми, які є радістю і сенсом її життя. Хоче водити машину. А ще їй постійно роблять пропозиції чоловіки. Але, обпікшись один раз, Наталія поки не готова поєднати свою долю з новим чоловіком. «Думаю, що колись у мене буде чоловік. Але зараз, коли прийшла слава, я з побоюванням дивлюся на такі пропозиції. У мене був сумний досвід. Був випадок, коли чоловік намагався жити за мій рахунок. А мені і так зараз важко. Ще й чоловіка годувати? Поки я серйозних стосунків не планую».
Зараз Наталія Прологаєва готується до тренерської роботи, яку розпочне вже через рік, коли отримає диплом Академії фізкультури. Побажаємо їй сил і нових звичайних чудес, які подивують світ. Сил і обов’язково — щастя.
Нестандартна благодійність
Українка «втекла» з острова Алькатрас, щоб допомогти безпритульним
В останні дні серпня 32-річна Ольга Цеюкова вчинила відчайдушний крок — втілила в життя «втечу з Алькатрасу», подолавши 1,5 милі крижаної води від острова з однойменною тюрмою до берегів Сан-Франциско. Мета вчинку — не розвага чи пошук гострих відчуттів, а спроба зібрати гроші на допомогу українським безпритульним.
В Ольги Цеюкової дві вищі освіти, а також диплом Шведського інституту. Вона працює у відомій міжнародній нафтогазовій компанії, яка цього року перевела Ольгу до Великобританії, де жінка відповідає за комерційні питання в Північному морі та Ірландії. Ольга також очолює Раду опікунів благодійної організації «Деполь Україна», що займається проблемами безпритульних. Цікаво, що два роки тому Ольга зовсім не вміла плавати, але, поставивши перед собою мету, досягла її. На сьогодні, завдяки запливу, Ольга вже зібрала майже 9 тисяч доларів, які підуть на потреби безпритульних в Україні.
«День» розпитав Ольгу Цеюкову про її враження від запливу, чому і як виникла така ідея, та наскільки дієвими є нестандартні благодійні акції, зокрема і в Україні.
— Як і чому ви зацікавилися благодійністю? Що особисто вам дає доброчинна діяльність, яка ваша внутрішня мотивація?
— Я зацікавилася благодійністю досить давно, тому що вірю в особисту соціальну відповідальність кожної людини. Кожен із нас маленькими кроками може зробити світ кращим. Ми, насамперед, люди, а вже потім бізнесмени, держслужбовці та політики... Мені було боляче дивитися на стареньких бабусь, що живуть у злиднях, та на безпритульних підлітків, які не мають де жити. Тому я вирішила зробити все, що в моїх силах, щоб хоч якось покращити їхнє життя. Я вірю в те, що кожна людина має право на дім та на позитивне майбутнє.
— Наскільки сьогодні благодійність в Україні відрізняється від благодійності на Заході?
— В Україні слово «благодійність» часто викликає не надто позитивні емоції, адже деякі благодійні організації та люди встигли заплямували свою репутацію та зруйнували до них суспільну довіру. Під благодійністю часто розуміють таку діяльність: раз на рік привезти іграшки та цукерки у дитячий будинок. Ніхто не замислюється над тим, чи потрібні ті іграшки дітям? Як ця іграшка може змінити життя дитини? Чи про це потрібно думати, коли мова йде про дітей з інтернатів — а куди вони підуть і що робитимуть після випуску?
На Заході підхід до благодійності більш системний — спільнота підтримує проекти, які спрямовані на впровадження змін. Наприклад, у Великобританії є культура підтримки благодійних проектів — люди розуміють, що таким чином також долучаються до суспільних змін, і тому роблять невеликі, але регулярні внески на підтримку тих проектів, які їм до душі. Кожен мій колега-британець підтримує конкретну благодійну організацію — перераховує гроші або робить якусь акцію зі збору коштів. І не завжди ця акція є божевільною, як мій заплив з Алькатрасу, для когось особисте досягнення — пройти пішки 20 км... Головне — поставити мету та досягти її на благо інших, а не лише для себе.
— Як виникла ідея проекту — втеча з Алькатрасу? Що вас надихнуло? Чому саме така складна та небезпечна акція?
— Ідея втекти з Алькатрасу, щоб зібрати кошти на благодійні цілі виникла два роки тому. Я тільки навчилась плавати. Тоді ж я познайомилася з благодійною організацією «Деполь Україна», що відкрила мені очі на проблему бездомності в Україні. І я вирішили поставити собі задачу — переплисти з Алькатрасу на берег для того, щоб зібрати кошти на проекти «Деполь» та привернути увагу до проблеми бездомних в Україні. Я також хочу особистим прикладом показати, що саме від нас залежить те, в якому суспільстві ми житимемо.
— Які були основні труднощі у підготовці до запливу та під час самого запливу? Страшно не було, адже у цих водах повно акул?
— Готуватися до Алькатрасу було складно. Я багато тренувалася. На щастя, я зустріла прекрасного тренера з плавання Уляну Корнєйко, яка навчила мене плавати та показала, що наполегливим тренуванням можна досягти бажаного результату. Чесно скажу, було складно підтримувати постійний ритм тренувань, бо я проводила по 12—14 годин на день на роботі, а потім бігла в басейн. Вже на останніх місяцях перед запливом я травмувала плече та потягнула спину...
Але не це було найскладнішим. Я декілька разів хотіла все кинути, бо бачила, що моя ініціатива не знаходить підтримки в українців. Навіть деякі мої друзі казали, навіщо я ризикую своїм життям для якихось малих «бомжат», і я вкотре пояснювала, що вони такі ж люди, як і ми, і що вони не винні, що їм у житті пощастило менше. Я хочу, щоб у цих дітей був шанс на майбутнє і вірю, що в них все вийде, і вони зможуть отримати освіту, знайти роботу, створити гідні родини, народити дітей. Їм просто потрібна наша підтримка для того, щоб пройти цей шлях.
— Які ваші враження від запливу? Чи плануєте у майбутнього проводити подібні благодійні акції — нестандартні та цікаві?
— Я пишаюся тим, що стала першою українкою, яка пропливла відстань від Алькатрасу до Сан-Франциско. Та пишаюся тим, що зробила це для «Деполь» та для людей, які потребують допомоги. На сьогодні я вже зібрала 8,5 тисяч доларів, залишилось ще 1,5 тисячі.
Поки конкретних планів не маю, але я точно знаю, що обов’язково буду робити благодійні акції і надалі. Думаю над Ла-Маншем та Магеллановою протокою, можна ще озеро Лох-Несс переплисти (усміхається).
